Володимир Мула – молодий український кінорежисер, продюсер, журналіст, а відтепер ще й письменник. З друку вийшла його книга "Мені подзвонив Вейн", яка стала доповненням до надпопулярної документальної стрічки "Юкі: історія перемог вільних українців". Новинку вже встигли оцінити зірки нашого спорту Сергій Стаховський та Анна Різатдінова і навіть сам міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
Зараз Мула заклопотаний презентацією свого творіння у різних куточках країни. Зокрема, 8 лютого завітає до Львова і чекатиме зустрічі із допитливими читачами у Центрі Шептицького. Спорт 24 зіграв на випередження.
– Що ти, як автор, відчув, коли недоспані ночі залишились позаду, а книга вийшла з друку?
– Це приємні відчуття, бо не кожен день я випускаю книгу у світ. Для мене це було особливо цінно, адже книгою я ставлю крапку у великому проекті під назвою "Юкі". Спершу з’явився фільм, потім – невеликі бекстейджі, які можна переглянути безкоштовно в інтернеті. Матеріалу було настільки багато, що крім фільму ми зробили невеличкі відео. А тепер виходить книга – для мене класна сатисфакція, чудовий результат трирічної саги. Чимало матеріалу не увійшло у відеопродукт, тож було відчуття недосказаності. Цікаві події відбувалися безпосередньо зі мною, тому вирішив запакувати це в книгу – у пам’ять про тих людей, з якими поталанило поспілкуватися. Чотирьох із них вже немає серед живих. Це був ще один важливий стимул.
– Про кого йдеться?
– Це батько Вейна Грецкі – Волтер. Це – Едді Шах, Ерік Нестеренко та Майк Боссі. Також помер Юджин Мельник, власник хокейного клубу Оттава Сенаторс, у нього було українське коріння. Мені видавалося, що це класно лягає у мою концепцію, він був би чудовим хокейним експертом, який міг розповісти про величезний внесок у становлення НХЛ з точки зору українства у Канаді. На жаль – не вдалося. Про причину якраз пишу у книзі. Цікава та болюча історія, яка зробила мене сильнішим, а також довела до самого Вейна Грецкі. Але не буду спойлерити (Усміхається).
В гостях у Волтера Грецкі
– Яким є перший тираж твоєї книжки?
– Дві тисячі примірників. Це трохи більше середнього накладу по Україні для такого роду книжок. Зазвичай перший наклад – це півтора тисячі. Ми ризикнули. Можливо, моя настирність зіграла роль – переконав видавця, що це може бути цікаво, що я вірю в цей продукт і він дуже важливий. Я – невідомий автор з точки зору письменництва, доводиться у цю діжку стрибати вперше. Хочу, щоб моя праця була ефективною. Це спортивний нон-фікшн, і я вірю – є люди, яким цікаво. Важливо, що йдеться про історію успіху, а українці це люблять.
З досвіду скажу, що фільм "Юкі" спочатку step by step розкручувався в кінотеатрах, а потім як пішла хвиля – аж став найкасовішим документальним фільмом. Лише минулого року його обігнала стрічка "20 днів у Маріуполі". Тож я вірю в цей рукопис і від щирого серця бажаю, щоб наша аудиторія проукраїнська, яскрава, інтелектуальна його прочитала.
– Кому зі селебріті ти вже встиг подарувати своє творіння?
– Я не мав на меті йти до кожного і дарувати книжку. Робив це точково. По-перше, тим людям, яким це буде цікаво. По-друге, тим, яких безумовно поважаю. Наприклад, подарував книжку Сергію Стаховському, Анні Різатдіновій, міністру закордонних справ Дмитру Кулебі. Не тому, що, мовляв, "я такий класний, візьміть почитайте". Це дуже важлива для України історія, яка повинна йти в світ. Найкращий метод популяризації таких книг – через впізнаваних людей, які мають авторитет і можуть не просто викласти світлину з книгою, а прочитати, написати свою думку і донести ті меседжі, які "зашиті" на сторінках.
Звертався й до інших, відомих в Україні, людей. І приємно було чути від них: "Ні-ні, нам не потрібно дарувати. Ми обов’язково купимо, прочитаємо, напишемо". Навіть на етапі передзамовлення я бачив багато впізнаваних персон, які, не чекаючи, поки новинка з’явиться у книжкових крамницях, заходили на сайт видавництва "Лабораторія" і купували. Це для мене класний стимул і тригер.
– Бальзак випивав 5-7 чашок кави перед тим, як щось написати. А Гюго, кажуть, взагалі творив голим. Як робота над книгою виглядала у тебе?
– Розпочав писати на початку 2021-го, коли фільм вийшов у прокат. Я побачив цю хвилю – як воно несеться. Зрозумів, що людям цікаво, і остаточно вирішив: потрібно працювати над рукописом. Прикинув, що за рік це все можна реалізувати, збити докупи і видати. Але виграв пітчинг у Держкіно – почалася робота над фільмом "Нація футболу". Довелося перемкнутись. А далі – велика війна. Я кинув усі сили, щоб "Нація футболу" таки вийшла на екрани.
Паралельно потрошки писав, але мені не подобалося. Залишалось багато інформації, яку потрібно було дописувати. Це ж не художня література, а нон-фікшн. Розумів, чим починається і закінчується кожен розділ. Не потрібно було вигадувати якісь сюжетні лінії – сідав і просто писав розділ за розділом, епізод за епізодом, інтегруючи туди розмови з відомими на весь світ хокеїстами. Але проблема полягала в тому, що доводилося банально змушувати себе сісти і перемкнутися на потрібний лад. Написання книжки – це дуже творчий процес, де доводиться бути максимально збалансованим. Творити в одному темпоритмі, стилі, щоб не перечитувати попередні 80 сторінок, згадуючи – писав ти вже про це, чи ні.
Половину 2023-го – з січня по червень – я дуже інтенсивно працював над рукописом. А з квітня по червень писав фактично щодня. Ти вранці прокидаєшся і йдеш на роботу, працюєш, а увечері повертаєшся. У мене був схожий стиль: зранку прокидався, заварював собі чаю, сідав і писав, писав, писав. Робив невеличкі перерви, під час яких мене наздоганяла думка: "Ага! На такій-то сторінці можна написати краще. А тут перенести цей епізод в іншу частину".
У червні я настільки абстрагувався від усіх! Вимикав інтернет, щоб не відволікали, бо мав чіткий дедлайн від видавця – до першого липня віддати рукопис, аби книжка вийшла в кінці року. Гортав сторінки, перечитував, вдосконалював. Усе вийшло! Під Новий рік книжка прийшла з друкарні, а у січні з’явилася в книжкових крамницях усієї України.
– Хто був твоїм найпершим критиком?
– Ой, ти знаєш, я рукопис показував уже на фінальному етапі – коли поставив фінальну крапку, роздрукував на аркушах А4, зшив їх товстим степлером. Віддав їх Олексію Суханову (ведучий телешоу "Говорить Україна" – Спорт 24), це людина, яку я надзвичайно поважаю. Мені була важливою думка людини не зі спорту, яка добре мене знає і якій цікаво те, що відбувалося навіть 100 років тому. Він прочитав на одному диханні: "Володя, це круто! Відчувається, що це пише молода людина. Але це не погано, а навпаки – додає драйву, шарму. Читається легко".
Я це сприйняв, як хороший дзвіночок – усе вийде. Після цього вже спокійніше ходив із думкою, що в мене невдовзі з’явиться книга. Вийшла доволі грунтовна праця. На даному етапі – це мій максимум. Яскравіше я б не написав. Звісно, можна було ще заходити в деталі, цифри і факти, але не хотів перевантажувати рукопис.
– Наскільки розумію, центральний персонаж книги – легендарний Вейн Грецкі. Ти його бачив вживу. Яка він людина?
– Напевно, центральний персонаж – це, все ж таки, я. Книжка – автобіографічна, від першої особи, про те, як створювався фільм. Упродовж перших сторінок вісімдесяти я пишу, наскільки складно було починати такого роду зйомки у Північній Америці – без зв’язків, грошей, контактів. Так званим ноунеймом – хлопчиком, якого ніхто не знає, але який має амбітну мету зробити таке кіно, і, як наслідок, дістається до самого Вейна Грецкі.
Лейтмотив усієї книги: як без грошей, зв’язків і розуміння кінцевого продукту ти можеш вийти на найславетнішого хокеїста всіх часів і народів. А він зробить резонансну заяву про те, що пишається бути українцем. Який Вейн у житті? Надзвичайно простий і дуже людяний. Він думає на три кроки вперед у контексті всього.
У мене досі перед очима наша зустріч у Сент-Луїсі. Вже завершили інтерв’ю, я підписав з ним усі папери про дозвіл на використання, зробили спільне фото з українським прапором. І після цього він каже: "Може, я тобі десь автограф поставлю, якщо ти хочеш?" – "О, класна ідея!" На столі лежить роздруковане кольорове фото у форматі А3 – там я стою з його батьком Волтером на ганку його дитячого будинку у Брантфорті, тримаючи в руках жовто-блакитний прапор. Вейн бере світлину, роздивляється: "О, це ж ти стоїш із моїм татом. Класна фотка! Можна, я собі її заберу?"
Грецкі-отець
Ну звісно, що можна! Він забирає світлину і повторює запитання: "То на чому тобі розписатися?" Згадую, що в мене є хокейне джерсі з прізвищем "Грецкі" і 99-м номером. Дістаю, він залишає автограф. "Може, ще щось треба?" Стою і не "відстрелюю", що поруч зі мною персона такого безцінного масштабу, готова розписатися на будь-чому, а я навіть не маю, що йому дати (Усміхається).
Грецкі-син
Ми говорили про Україну, про всі події. Він дуже перейнявся. Сказав, що його менеджер – родом з Криму. Тоді повномасштабної війни ще не було, але Вейн виявився добре обізнаним із ситуацією. Це колосальний досвід – спілкування з такою людиною, яка до того ж максимально лояльно до мене поставилася, не знаючи (на секундочку!), хто я такий. Для мене досі велика загадка, чому він на це погодився. Дав мені шанс, яким я скористався на повну.
– Чим займається Грецкі крім хокейних ефірів і походів у телестудію? Чи має якийсь бізнес?
– Так. Вейн має власну винарню, робить вино, яке називається Icewine №99. Це вже бренд у Канаді. Його виноградники, як і сама винарня, розташовані неподалік Ніагарського водоспаду. Окрім того, Грецкі є амбасадором НХЛ. Максимально їздить Північною Америкою і популяризує хокей.
Як я вже казав, його батько Волтер помер. У підвалі дитячого будинку Грецкі був організований цілий музей трофеїв сина. А зараз уже сини Вейна зробили в Торонто музей трофеїв свого батька, які перевезли з Брантфорта. Кілька днів тому відбулося урочисте відкриття – у ньому взяв участь і сам Грецкі. Ця людина є окрасою абсолютно всього, до чого береться. Тепер я розумію, чому агенти хотіли чималеньку суму за його інтерв’ю. Бо поява Грецкі – це завжди "вау-ефект". Ймовірно, його популярність з роками тільки зростатиме. Адже те, що він витворяв на льоду, встановивши цілу низку рекордів, які на даний момент вважаються вічними, – це щось дуже-дуже особливе.
– Ти розповідав, що Грецкі зателефонував тобі одразу після вторгнення русні. Як часто спілкуєтеся зараз? Наскільки він включений у тему війни? І чи знає про книгу, яка вже на прилавках?
– Так, про книгу він у курсі, тому що сам писав передмову до неї. Ми з ним спілкувалися про те, що я роблю. Вейн дуже чекає на примірник книжки – я пообіцяв запрезентувати. Наразі в мене тільки українська версія, хоча дуже хочу видати в США або Канаді англомовну версію книжки. Люди, про яких я пишу, заслуговують на це. Думаю, усе складеться.
Звісно, Вейн знає, що в нас відбувається. Я надсилаю йому відео та фотографії. Ми переписуємося, але це не якісь довгі розмови. Такого рівня людина справді зайнята. Намагаюся берегти його і нечасто турбувати.
Після початку вторгнення Грецкі був першою людиною, яка зателефонувала мені з Канади. Потім він виступив на телебаченні із заявою стосовно москалів. У НХЛ, на жаль, не вдалося достукатись з приводу дискваліфікації російських хокеїстів, тому що це величезна комерційна структура.
– Яка з подій нашої війни по-особливому засмутила Вейна?
– Тут навіть не про засмучення варто говорити. Людина перебуває в нерозумінні, як таке взагалі можливо. Я йому надсилав відео влучань російських ракет у житлові будинки. Особливо в перші місяці це було масовим явищем. Я цю всю інформацію скидав Грецкі, на західний ринок, і просив про розголос. Вейн висловлював і жаль, і нерозуміння. То були змішані емоції.
Зараз, навіть у тій же Америці, тема війни виглядає не так боляче. Вони, звісно, слідкують, але в кожного є власні клопоти. Два роки війни, картинка розмивається. Тому маємо відчувати свою відповідальність – щоб вони не забували і тримали руку на пульсі. Війна триває – і я це намагаюся донести не тільки до Вейна, але й до інших хокеїстів, з якими маю контакт.
Вейн з донькою та зятем
– У Грецкі є донька Пауліна – красуня-дружина відомого гравця у гольф Дастіна Джонсона. Ти з нею, бува, не знайомий?
– У мене була цікава історія. Прем’єра фільму "Юкі" у Штатах, в Балтиморі. Травень 2022 року, вже триває повномасштабна війна. Я дуже сильно хотів, щоб Грецкі приїхав на показ. Ще перебуваючи в Україні, зателефонував йому: "Організатори готові забезпечити райдер, тільки приходьте". На що він відповів: "Дуже шкода, але я не зможу. Sorry!" Через тиждень я спробував ще раз. Перетелефоновує, знову перепрошує і відмовляється, хоча не називає причини.
І ось відбувається моя прем’єра. Усе класно. Я запросив Джефа Чикруна – він прилетів із Флориди одразу після свого телеефіру (працює у студії на матчах НХЛ). Ефір закінчився о другій годині ночі, Джеф сів на літак о п’ятій ранку і прилетів з Маямі у Балтимор. А увечері відпрацював зі мною на прем’єрі. Я відкриваю новини і читаю: "Пауліна Грецкі виходить заміж за відомого гольфіста – святкування триватиме тиждень". Он воно що! Тепер зрозуміло, чому Вейн не зміг приїхати до мене на прем’єру (Усміхається). Це весілля стало величезною подією для Америки.
– Ти спілкувався з багатьма легендарними "Юкі". Твоя топ-трійка…
– Вейн Грецкі. Другий – Келлі Груді, який, на жаль, не виграв Кубок Стенлі, але настільки мені "зайшов", як людина! Працює на телебаченні – і треба бачити, як він тримається в кадрі, як ставиться до оточуючих, як будує стосунки зі своєю дружиною. Дуже сильно мене вразив, досі підтримую з ним зв’язки. Це та людина, яка відіграла ключову роль у фільмі "Юкі". Буду вдячний йому до кінця свого життя.
Орест Кіндрачук
Ну а третій – це Орест Кіндрачук. Він – мій земляк, як з’ясувалося. Адже його родина походить з Городенки на Івано-Франківщині. Також відіграло роль, що це людина старої формації – він грав у 70-х, це була трохи інша Ліга. Кіндрачук теж поставився до мене дуже добре. Досі каже: "Я не уявляю, як це! Я б не зміг, мешкаючи в Україні, на іншому континенті, приїхати в Америку, зібрати всіх цих людей докупи, домовитися з НХЛ про купівлю відеоархіву і авторизацію фільму, знайти гроші і навіть достукатися до Вейна Грецкі, з яким навіть у мене немає прямого контакту!" Коли людина дійсно розуміє всю цю складність і настільки за тебе вболіває, це мене сильно тішить та надихає.
Інші інтерв'ю автора
