Українські боксери вдало виступали на Олімпійських іграх ще до зародження зірок Володимира Кличка чи Олександра Усика. Першим українцем, котрий здобув дві нагороди на Олімпіаді, став Віктор Савченко, який у Монреалі-1976 виграв бронзу, а у Москві-1980 завоював срібло. І нехай легендарний боксер із Дніпра так і не поповнив свою колекцію олімпійським золотом, проте є знаковим спортсменом для нашої країни.
Успіхам Савченка на Олімпіаді передували важкі випробування: складне дитинство, буремна юність та численні перешкоди на шляху до п’єдесталу. В інтерв’ю Спорт 24 Віктор Григорович віддає належне своєму батькові, розповідає, як йому вдалося вижити після трагедії на заводі, ділиться досвідом роботи у статусі народного депутата і шокує подробицями травми руки, з якою боксер пробився до фіналу Олімпіади.
Унікум Усик, Верховна Рада, Тузік
– Протистояння Олександра Усика з Тайсоном Ф'юрі – головна боксерська подія останніх місяців. Які враження у вас залишилися після цього бою?
– Ви знаєте, я не знайшов прямої трансляції бою. У мене чотири телевізори, але на жодному бокс не показували. Тож довелося дивитися лише у записі. Усика я знаю добре і давно. Швидкий, добре відчуває дистанцію, знає, що робити біля канатів. Одним словом – молодець!
– Олександра ви бачили у справі ще зовсім молодим хлопцем. Тоді могли подумати, що він стане одним із найкращих боксерів сучасності?
– Я вже й не згадаю, коли це трапилося вперше. Пам’ятаю, як ми у Ризі перетнулися – Сашко бився там. Безумовно, він володів видатними характеристиками. Чудово б’є, не дає себе вдарити. Не пригадую, щоб він навіть колись на коліно встав. Усик – це унікум. Втім це буде неправдою, якщо я скажу, що міг передбачити тоді таку перспективу.
– Усик якось обмовився, що не виключає своєї появи у політиці в майбутньому. У вас такий досвід був – з 1994-го по 1998-й ви були народним депутатом. Свою діяльність у стінах Верховної Ради України оцінюєте зі знаком плюс?
– Безумовно, це цікавий досвід. Але то був такий час, коли робота парламенту залежала від найбільшої фракції – комуністів. Вони перебивали всі голосування. Складалося враження, ніби існує такий собі "заказний" список – і це не дуже подобалося. Проте я можу сказати, що чотири роки у Верховній Раді загартували мене.
– Ви народилися у селі Атамань на Херсонщині, однак ще дитиною переїхали у Дніпропетровськ. У вашій пам’яті залишилися спогади про життя неподалік Азовського моря?
– Так, я чимало пам’ятаю. Мені було сім років. Ми переїхали у Дніпропетровськ 1959-го – як зараз пригадую день, коли вантажили меблі. Чіткі спогади маю і про нашого собаку – Тузіка. Невеличкий, кудлатий, але страшенно злий. Тузік ненавидів поштарів. Вони боялися наближатися до нашої поштової скриньки, тож жбурляли газети і листи здалеку та втікали подалі (Усміхається).
– Тузік переїхав з вами до міста?
– Аякже. Ми вантажимося, а він розривається, гавкає безперестанку. Коли все завантажили, батько нарешті спустив його з ланцюга. І що він робить? З розгону вискакує на кузов машини. А висота пристойна. Тузік забився у куток і мовчав до самого Дніпропетровська. Там він ще довго жив у нас – батько періодично відпускав його побігати. Це тривало до того часу, поки Тузік не потоптався по батьковому городі. Вирив землю і всі овочі з грядок. Нашого друга не стало, коли батько його ще раз відпустив. Тузіку було років 15 – він пішов і не повернувся.
Мачуха, Д’Артаньян, Авдієвський
– Як вам жилося у Дніпропетровську?
– Тато купив "времяночку", а тоді почав поруч із нею будувати дім. А я був його помічником. Хлопці на вулиці грають у футбол, кричать, веселяться, а в мене інше завдання – підйомний кран, лебідка, лопата, бетон… Збудували ми його за чотири роки.
– Ви рано втратили матір.
– Мені було півтора року. Батько потім одну жінку взяв – не підійшла. Згодом познайомився із вчителькою хімії на станції Чонгар, що неподалік нашої Атамані. Вона і стала мені мачухою – ми з нею поїхали у Дніпропетровськ. Сім’я була велика: нас троє дітей і ще двоє у мачухи. Батько та мачуха заробляли по 150-170 рублів – так ми й жили. Жили до того часу, поки батько не помітив, що у жінки до своїх дітей ставлення одне, а до нас – інше.
– У чому це проявлялося?
– Цукор і білий хліб були для нас під замком. Ми їли ці продукти тільки після дозволу мачухи. Зрештою, життя у них не склалося, тож невдовзі вони розійшлися.
– Яскравих кольорів вашому непростому дитинству додавала любов до боксу. Ви казали, що закохалися у цей спорт з першого погляду?
– Так, це була велика любов. Батько спочатку не сприймав моє заняття: "Що таке бокс? Ти будеш битися?" Більшість тогочасних дітей ходили зі шпагами – захоплювалися фехтуванням через Д’Артаньяна. Фільм про трьох мушкетерів якраз вийшов на екрани. На стадіоні Металург діяли кілька секцій, зокрема, й фехтування. Зал боксу розташовувався на першому поверсі, а фехтування – на другому. Коли я йшов на фехтування, то постійно заглядав у зал боксу. Дуже вже мені туди кортіло. Одного дня я підійшов до місцевого тренера Анатолія Будільського і сказав, що хочу записатися до нього у секцію.
– Скільки вам було років?
– Дванадцять. Я був легким, худеньким, важив 40 кілограмів. Він подивився на мене і сказав, що мені ще варто погуляти. На цьому я не зупинився і знайшов спортивний клуб Монтажник. Там я познайомився із тренером Сергієм Авдієвським, котрому виповнилося лише 25 років. Незабаром ми навіть разом боксували в одній команді за СТ Авангард. Там я й закохався у бокс. Не пропустив жодного тренування, бачив, що мені все вдається.
Сокира, ДТП на "Південмаші", Єжи Рибіцкі
– Авдієвський у вас повірив?
– До Сергія Макаровича я прийшов записуватися із синцем під оком. Вдома рубав дрова і мені попалася гнучка березова гілка. Сокира як бабахне! Відскочила мені обухом під око. "Б’єшся на вулиці?" – одразу запитав Авдієвський. "Та ні, дрова рубав", – відповів я. "Ну якщо сокиру витримав, то ласкаво просимо до секції", – сказав тренер.
– Хороший початок.
– Але це не найстрашніше, що зі мною траплялося. У 17 років я працював токарем на "Південмаші". Зранку на прохідній заводу потрапив під колеса ЗІЛа. Водій вантажівки не побачив мене і переїхав задніми колесами мою ліву ногу. Біль був пекельним. Але коли в лікарні зробили знімок, то ніхто не міг повірити – жодних серйозних ушкоджень. "ЗІЛ вас збив чи переїхав?" – перепитували лікарі. Я показав свої штани, які висіли на стільці. А там відбитки протектора коліс. "Ви займаєтеся йогою?" – дивувалися усі навколо.
– Ця травма вплинула на ваше заняття боксом?
– Все ж я ушкодив гомілку, тому деякий період пересувався на милицях. Набрав зайвої ваги, не тренувався. Однак наступного року виграв чемпіонат СРСР серед юніорів у Алма-Аті. Так я й потрапив у збірну Союзу.
– Молодий тренер Сергій Авдієвський дав вам хороший старт – у 23 роки ви кваліфікувалися на Олімпіаду в Монреаль і завоювали там бронзу. Кажуть, півфінальний бій з поляком Єжи Рибіцкі був видовищним – обидва боксери побували в нокдаунах.
– Ні, лише він був у нокдауні. Треба було добивати його, а я цього не зробив. І поляк виграв 3:2 за очками. У першому раунді Рибіцкі опинився в хорошому нокдауні, та я справу до кінця не довів. За це пізніше поплатився. Взагалі із цим Рибіцкі ми зустрічалися чотири рази – тричі я переміг його.
– Ці три перемоги відбулися після Олімпіади-1976?
– Так. Наступного року на чемпіонаті Європи я виграв достроково і став чемпіоном. 1978-го на чемпіонаті світу в Белграді ми знову зійшлися в півфіналі. Там я його дуже сильно нокаутував. А потім і на Олімпіаді в Москві я втретє переміг.
– Якість любительського боксу часто страждала через суб’єктивізм суддів. Пригадуєте випадки, коли у справу втручалися потойбічні фактори?
– Найбільш образливо було 1979-го в Кьольні на чемпіонаті світу. У фіналі я зустрівся з югославом Міодрагом Перуновічем. Чисто його переміг, але судді віддали золото супернику. На той момент вже шість радянських боксерів стали чемпіонами світу, тож присудити ще одну перемогу боксеру з СРСР організатори не могли. Я засмучений зайшов у роздягальню і глянув на Перуновіча – той сам зізнався: "Розумієш, це судді".
Кошкін, хибний суглоб, олімпійське золото
– На свою другу Олімпіаду ви їхали у новій вазі. Якби вимушено не перейшли із категорії до 71 кг у категорію до 75 кг, то виграли б золото?
– У нашій команді був тільки один представник Москви – Саша Кошкін, який боксував у категорії до 71 кг. А я вважався першим номером одразу в двох категоріях: до 71 кг і до 75 кг. За рік до Олімпіади я поїздив по турнірах і у категорії до 75 кг у всіх виграв. Але нестача ваги давалася взнаки – я важив 73,5 кг. А там вистачало бичків, котрі спустилися з 80 кг. Усі вищі за мене на 15 сантиметрів.
– Змінювати вагу вас змусили тренери?
– Тренер Олексій Кисельов наполягав на моєму переході, оскільки в команді не залишалося жодного столичного боксера. Втрутилася політика.
– Ще одна перешкода на Олімпіаді-1980 – ваша рука, яку ви травмували ще у першому бою.
– Трохи раніше я мав проблеми з тією рукою, коли зламав кістку. Лікарі наклали гіпс, я почав тренуватися і знову зламав кістку. Це називається хибний суглоб. "Треба робити операцію", – переконували лікарі. А до чемпіонату світу залишалося кілька місяців. Я відмовився і поїхав у Кобеляки, що на Полтавщині, до народного цілителя Миколи Касьяна.
– Допомогло?
– Микола Андрійович за п’ять хвилин вправив кості і замотав руку бинтом. Я зробив рентген через 20 днів – все минулося. Поїхав на чемпіонат світу і виграв його. Та повернімося до Олімпіади. У першому поєдинку я переміг югослава Даміра Шкаро, прийшов у кут до Кисельова і чую, як по руці йде приплив крові. Одразу відчув, що щось не те. Зробили знімок – третя п'ясна кістка зламана. Хоча тренери мені про це не сказали.
– Чому?
– Психологічно не хотіли прибити. "У тебе забій", – повідомили мені. Однак рука так набрякала! Перед кожним наступним боєм мені робили новокаїнову блокаду. Це зменшувало набряк і біль, проте рука все одно залишалася не дуже дієздатною. Тому я лівою рукою виграв ще три бої до фіналу. А там зустрівся з кубинцем Хосе Гомесом, дуже серйозним опонентом.
– Тут травма якраз і стала визначальною?
– Зламану руку я викидав, бив нею, але це не мало ефекту. Кулак не був повністю стиснутий. Холості вистріли… Я опинився у нокдауні, пропустив у ліву скроню. Заруба була серйозна – нам обидвом діставалося, але перемогу судді віддали Гомесу з рахунком 4:1.
– На цьому ви попрощалися зі спортом і пішли у науку. Цікавий вибір.
– Я опинився на роздоріжжі. Розумів, що більше не боксуватиму. Збирався йти на роботу в спорткомітет, але ректор Дніпропетровського інфізу Віктор Шаповалов запропонував очолити кафедру у його вузі. Протягом наступних 15 років я очолював кафедру, захистив кандидатську дисертацію, потім докторську дисертацію, став професором. Починаючи з 1976-го року, я пов'язаний з Дніпропетровським інститутом фізичної культури і спорту. Розпочинав тут як студент, а останні 27 років я працюю ректором.
– Відсутність олімпійського золота у колекції нагород тисне на вас усі ці роки?
– Часто про це думаю. Ви знаєте, заради олімпійського золота я б віддав свої дві медалі. Віце-чемпіон чи бронзовий призер – це добре, але олімпійський чемпіон – це назавжди. Я був першим українцем, який став чемпіоном світу з боксу. Але Олімпіаду я так і не виграв. І це не дає мені спокою.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
