УКР РУС

"На перших змаганнях впала батькам під ноги": українська "Ракета" про пригоди з руфером Мустангом, історичний ЧС з кільцевих перегонів і карколомні поїздки

9 июля 2024 , 11:00 / Читати українською

Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 з Іриною Надєєвою – чемпіонкою України з кільцевих перегонів, яка представляє нашу країну на першому в історії чемпіонаті світу з цієї дисципліни серед жінок.

“З руфером Мустангом кілька разів лазила на крани і мости до повномасштабної війни”

– Почнемо з вашого нікнейму – “Ракета”. У принципі зрозуміло, що ви в нього вкладаєте. Але як він виник? Можливо, була якась особлива історія?

– Нік “Ракета” з’явився ще задовго до мотоциклів. Давно цікавлюся специфічними видами спорту: займалася вейкбордингом, сноубордингом, стрибками на батуті. Коли я вчилася виконувати подвійне сальто, мій друг сказав, що я ракета. Це слово стало відображенням мого ритму життя.

– Звідки у вас такий запальний темперамент і жага до мегаактивного способу життя? Можливо, у когось успадкували?

– З рідні нікого такого не маю. До слова, у мене двоє братів, але обоє ведуть значно спокійніший спосіб життя, ніж я. У мене дві вищі освіти: міжнародний бізнес і переклад з німецької. Чесно кажучи, ніколи не думала, що буду гайки крутити (Сміється).

– Люди зазвичай відпочивають від рутини завдяки якимось екстремальним хобі. А як перезавантажуєтеся ви, якщо у вас все життя і так пов’язане з адреналіном?

– Читаю. Дуже люблю читати. Коли треба провітрити голову, я просто два дні лежу в ліжку і читаю. І ще гуляю зі собакою. Якщо чесно, мені чудово.

– Бачила ваші фото з танців на пілоні. Це було тривале захоплення чи ситуативне?

– Я прийшла на пілон з початком повномасштабної війни. У Києві все було зачинене, а мені хотілося щось робити. І я просто побачила в Instagram рекламу тренерки (її звати Мар’яна). Мовляв, я працюю – приходьте. Я так і зробила. І зрозуміла, що це дуже допомагає давати собі раду зі стресом. Тож коли я в Україні, завжди приходжу до Мар’яни тренуватися. Це добре лікує голову. Танці дуже класно допомагають мені для відчуття себе як жінки.

До речі, іноді доводиться чути, що мотоспорт – не жіночий вид спорту. Я вважаю, що не буває чоловічих і жіночих видів. Дуже комфортно почуваюся і на мотоциклі, і на підборах.

– Яку найбожевільнішу річ ви робили у своєму житті?

– Точно знаю, що це було. І не шкодую. У мене є дуже близький друг – руфер Мустанг. Він зараз служить у війську. Але навіть з окопів не забуває написати, запитати, як у мене справи, як я проїхала перегони.

І от я з Мустангом ще до повномасштабної війни кілька разів лазила на крани, мости тощо. Якщо чесно, я не вважаю, що це було дуже небезпечно. Але це точно виглядало крейзі збоку. Коли Мустанг вперше мені запропонував таку пригоду, я не довго роздумувала, а сказала: “Пігнали!”. У мене просто був аргумент: “Якщо я хочу це спробувати, то у світі немає кращого компаньйона, ніж Мустанг”. Тож я не дуже хвилювалася. І навіть моя мама не дуже переживала.

– А ви розповіли їй до чи після пригоди?

– Ні, після (Сміється). Все-таки постфактум. Так краще. Але з Мустангом я почувалася дуже спокійно. Він дуже розумний і розсудливий. Як на мене, небезпечніше, напркилад, стрибати з парашутом. Але багато людей це роблять – і це нормально.

“Коли я пішла на трек, то чомусь мої батьки вважали: “Все – це пряма смерть”

– А коли вперше сіли за кермо мотоцикла?

– Насправді я новачок, тому що доволі пізно почала. Вперше сіла за мотоцикл у 25 років. Це дуже пізно для професійного спорту! Тож, звісно, мені зараз важко змагатися з дівчатами, які з 2-3 років на мотоциклах. Але нічого! Головне – сила волі і характер. Почалося з того, що я захотіла відкрити нову категорію у водійських правах. Просто побачила якісь фотографії в Instagram і подумала, що поки я молодша, мені легше отримати якийсь скіл. Тож я пішла у звичайнісіньку мотошколу, купила мотоцикл і почала їздити по місту. Але зрозуміла, що мені бракує навичок, тож пішла на трек. Вдячна своєму першому тренеру, який дав мені базу і контакти наставника, з яким я працюю зараз.

Насправді мої перші перегони були жахливими (Сміється). Але вони у всіх жахливі. Однак це такі емоції, які ти не можеш відчути ніколи, крім моменту перегонів. Бо тоді ти відчуваєш себе дуже живим. Якщо це твоє, після першої гонки неможливо зупинитися.

– Як рідні проживають ваше заняття мотоспортом, зважаючи на те, що воно все ж пов’язане з багатьма ризиками?

– Коли я почала, то свій перший мотоцикл рідним не показувала. Мені було 25 – щось заборонити мені вже не можна, але не хотіла хвилювати їх зайвий раз.

Коли я пішла на трек, то чомусь мої батьки вважали: “Все – це пряма смерть”. Вони були категорично проти. Мама плакала. Було якось дуже складно.

У 2020 році я покликала батьків на перегони – це був перший етап чемпіонату України на “Чайці”. Це була моя перша гонка, я дуже перенервувала. Ковідний рік, все відбувалося без трансляції. Тобто глядачі бачать лише один поворот. Я погано стартанула і впала, не доїжджаючи перше коло, так-от під ногами батьків. Мама у шоці. А тато такий: “Ну нічого. Це спорт про характер. Мені подобається, займайся” (Сміється).

Зараз я була в Мізано і теж впала. То батьки нормально відреагували і сильно мене підтримали. Дуже вдячна, що вони змогли приїхати на цей перший етап, тому що він був складний емоційно. Сумую за батьками, давно їх не бачила. У нас дуже хороші стосунки в сім’ї.

“У Мізано було багато падінь, два рази червоні прапори, двох дівчат гвинтокрилом госпіталізували”

– Як оцінюєте свій результат на стартовому етапі першого в історіїї чемпіонату світу з кільцевих перегонів серед жінок? З ким там найцікавіша заруба?

– Ми з командою думаємо, що найсильніші тут іспанки і італійки. Це нормально. Іспанки найкращі в мото gp і в супербайку, там це національний вид спорту. Гадаю, перша шістка-сімка буде стабільною. А решта дівчат, зокрема і я, приблизно одного рівня.

Перший виступ був дуже складним і нервовим для всіх. Я насправді ще непогано впоралася. Для багатьох дівчат це перші змагання такого рівня. Напруга відчувається. Тому що це паддок світового супербайку, це журналісти, інтерв’ю, дуже багато глядачів. У Мізано було майже 100 тисяч людей. Це багато. Всі розуміють, що на нас дивляться спонсори. Відчуваєш відповідальність за команду.

Ми їдемо дві гонки: в суботу і в неділю. Так-от перша була жахливою. Багато падінь, два рази червоні прапори, двох дівчат гвинтокрилом госпіталізували. Під час стартів просто хотіла вижити. Я теж впала. Якась дурна помилка. Перехвилювалася, скоріше за все.

Після того суботнього падіння в мене погано працювала ліва нога, гомілка. Це буде зараз звучати як виправдання. Але я зробила дуже аматорську помилку на старті – я недовключила передачу, і мене вибило на “нейтралку”. Тож я просто програла старт. Була 18-ю, а заїхала в перший поворот останньою. Потім змогла відіграти п'ять позицій, повернула собі 18-те місце. Але не задоволена цим результатом, бо знаю, що могла змагатися за 12-15 позицію. Це те, на що я взагалі цілюся в цьому сезоні – 10-15-те місце. Бо дівчата дуже високого рівня. У нас були тести в Кремоні, і якщо подивитися на грід, то 90% дівчат будуть в трьох секундах. Це дуже щільно.

На чемпіонаті світу представлено 18 країн, і у всіх дуже різний досвід. Але більшість дівчат раніше їздили на малокубатурних мотоциклах, а я на літровому байку. Тож вчуся заново зараз.

– Всі ви змагаєтеся на однакових мотоциклах Yamaha R7, тюнінг теж дозволений мінімальний. Тобто все вирішує індивідуальна майстерність?

– 100%. Звісно, є команда, є налаштування мотоцикла. Але якщо порівнювати наш клас, то так, від пілота більше залежить. Десь 70% успіху. Насправді це круто.

А ще різний рівень підготовки у членів команд. У мене команда українська, участь у чемпіонаті світу для нас є великим викликом. Звісно, нам складно. Але отримуємо великий досвід, який потім зможемо привезти в Україну. Бо, звісно, ми всі повернемося.

– Які особливості треку у Великій Британії, де відбуватиметься другий етап перегонів?

– Це Доннінгтон парк. У рамках підготовки до змагань я була там. Чесно кажучи, це було складно. Я їхала у Велику Британію сама з мотоциклом, це була довга непроста подорож. Але рада, що все ж таки туди дісталася, тому що трек дуже специфічний. Мій досвід складається з іспанських треків. Тому що до чемпіонату світу я їхала іспанський Кубок на “літрі” весь сезон. А от британський трек зовсім інший. Він виглядає доволі страшним. Більш небезпечний, ніж іспанські.

Третій етап буде в португальському Портімао. Так-от, думаю, що там і у Великій Британії будуть найскладніші етапи.

“Знайшла чудового майстра Романа з Івано-Франківської області, в якого є свій сервіс під Парижем, і який мене рятував”

– В одному з постів у Instagram ви описуєте нещодавні карколомні пригоди. Ось частина з нього: “По дорозі під Парижем зламався задній підвіс, заклинив мотор під Картахеною, перевантаження в інший бус, і на другому бусі на наступний день лягає двигун”. Що це було?

– Є певні нюанси. Я як дівчина можу перебувати за кордоном більше часу. А мій головний механік і тренер виїжджає за документами Міністерства спорту, але через певний термін має повертатися в Україну. Тому часто мені доводиться пересуватися самій. Так я приїхала в Іспанію з Києва сама з причепом і мотоциклом. Це доволі складно. Але таке життя. У мене є велика ціль. Хочу чогось досягти. Відчуваю, що живу життям своєї мрії. Це моя історія Попелюшки.

Мотоспорт – це дуже дорого. Постійно хочеш оптимізувати витрати. Тому часто таке трапляється, що я кудись їду – і щось стається. Однак я дуже стресостійка. Коли стається якась халепа, я реагую так: “Нууу дообре. Зараз будемо щось вирішувати. Нічого страшного”.

У нас тут є автобус – він чудовий, дуже зручний, там можна жити. Але він старенький. Проїхав 600 тисяч кілометрів. І йому складно. Я живу між Валенсією і Аліканте. Звідти до Британії чи до Мізано – дві тисячі кілометрів, до Портімао – тисяча. Для нашого автобуса це забагато. Тому вже звикли, що постійно щось псується. Щось вмію ремонтувати сама, або ж знаю, де шукати людей, які вміють.

Але найдивовижніше те, що спочатку відбувається щось погане, а потім щось добре. Мені вже два рази ламався автобус під Парижем, і я через форуми знайшла абсолютно чудового майстра Романа з Івано-Франківської області, в якого є свій сервіс під Парижем, і який мене рятував. Його хлопці з СТО дуже швидко все лагодили.

– Мені здається, запальна Іспанія дуже підходить вам за темпераментом?

– Іспанія насправді дуже комфортна. Люди дуже щасливі. Видно, що в них багато сонця. Вони завжди усміхнені. Завжди підуть тобі назустріч. Схоже я також бачила в Італії та Португалії, тому що це все південні країни. Я не хочу жити ніде, крім своєї Батьківщини. Але якби я не мала інших варіантів, це була б Іспанія.

Після стрімкого темпу Києва, в якому я виросла, слід звикнути, що все треба робити завчасно. Ти не можеш робити сьогодні на сьогодні. В Україні тобі часто підуть назустріч, і якщо “горить” то зроблять сьогодні на сьогодні. Наприклад, я забула зробити банер для етапу в Мізано. Я зрозуміла це у вівторок, а до п’ятниці він вже мав бути готовий. Я шукала цей банер в Іспанії, в Італії і в Україні. В Україні я його зробила за два дні та відправила в Італію. Тобто швидше було зробити це в нас – в Іспанії та в Італії не змогла так оперативно.

Більше інтерв'ю Марічки Кулачковської

"Люблю шрам, який нагадує про мою перемогу": українська бійчиня Bellator про акордеон, хейтерів і чемпіонський характер

"Через 10 хвилин наші сліди замела лавина": Галай про тризуб з Азовсталі на Аннапурні, мотивацію Усика, лагідність 8-тисячника

"З вікна бачила, як висаджувався російський десант": українська борчиня самотужки вивезла сім’ю з окупації і втретє стала чемпіонкою Європи