"Натягав на очі шапку, щоб ніхто не впізнав": олімпійський чемпіон розвантажував вагони – 120 кілометрів за тиждень, 47 рекордів Гіннеса
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Фесенком, легендарним олімпійським чемпіоном з плавання.
Про те, що спорт не може існувати поза політикою, Сергій Фесенко усвідомив ще задовго до російського вторгнення в Україну. 1980-го він став першим радянським / українським олімпійським чемпіоном з плавання. Коли через чотири роки уродженець Кривого Рогу хотів довести усім, що гідний золота й на Олімпіаді у Лос-Анджелесі, радянські чиновники не дозволили цього зробити. "Я вмер як спортсмен", – промовисто заявив Сергій Леонідович.
Фесенко бачив систему зсередини і намагався їй протистояти. Та якщо у басейні йому не було рівних, то боротьбу в чиновницьких кабінетах він виграти не зумів. Шлях від олімпійського золота до розвантажування вагонів, титанічні тренування, дружба, яку не зіпсувала російська пропаганда, і зв'язок з Україною на відстані – про все це в інтерв’ю Сергія Фесенка для Спорт 24.
"Діти у США мають шалену мотивацію"
– Наприкінці січня мені виповнилося 65, мешкаю у Сполучених Штатах, – розповідає Фесенко. – Періодично беру участь у ветеранських змаганнях. Останній мій старт датований серпнем – я плив 50 метрів батерфляєм на чемпіонаті Америки, який відбувався у Сарасоті, штат Флорида, у якому взяли участь вісім тисяч спортсменів. В естафетному плаванні також представляв школу Мастерс. Свій заплив виграв, однак потім подивився загальний рейтинг вікової групи 60-64. Виявилося, що я показав лише 16-й результат. Тут такі здорові олені в США, що мені їх не наздогнати (Сміється).
– Після завершення кар'єри ви взялися за встановлення низки ветеранських рекордів у плаванні. На сайті Книги рекордів Гіннеса вказано, що ви встановили 47 рекордів.
– Активно займався цим у період з 55-ти до 60-ти. Захотів переписати всі існуючі рекорди у цьому віці. Планував оновити 50 рекордів, але зупинився на цифрі 47.
– Коли ви остаточно перебралися у Штати?
– 2006-го старший син Сергій поїхав навчатися у США, одружився там, у нього народилася дитина. Відтоді ми з дружиною Іриною щонайменше двічі на рік приїздили до нього. Зараз у Сполучених Штатах мешкають обидва наші сини, які подарували нам шестеро онуків. Ми вирішили, що сім'я має бути разом – 2021-го повністю переїхали у США. Тепер навчаю плаванню дітей у школі, багато часу присвячую онукам.
– Ваші сини Сергій та Кирило професійно займалися плаванням. Як щодо внуків?
– У нас п'ятеро внуків та одна внучка. Усі вони у спорті та демонструють чудові результати. У вересні в Орландо нагороджували найкращих спортсменів – 11-річний Іван та 8-річна Соломія здобули нагороди, адже ввійшли у топ-10 плавців на своїх дистанціях. Молодший Степан теж класно плаває і американським футболом займається. Йому лише 5 років, та він конкурує зі старшими. В Індіані мешкають троє інших внуків. Найстарший з них, 12-річний Микола, теж робить чималі успіхи у плаванні, а 5-річний Сашко наполегливо займається гімнастикою.
Зі синами
– Про їхні виступи за збірну України у майбутньому мова не йде?
– Ми плануємо, що вони також отримають українські паспорти. Складно прогнозувати, проте не виключаю того варіанту, що внуки виступатимуть за Україну. Принаймні, мені цього хотілося б. До речі, вони вивчають українську мову і знають про своє походження.
– Ви починали займатися плаванням кілька десятиліть тому. Сучасні діти у США мають зовсім інші можливості. Проблем із мотивацією не виникає?
– У мої часи мотивація була зовсім іншою: якась поїздка на екскурсію, талони на харчування… У Штатах все інакше. Діти тут переважно не ліниві. Коли я працював у Борисполі, то інколи доводилося заганяти вихованців у басейн. А тут усі мають шалену мотивацію – кожен хоче бути першим, перевершити свого друга. Напевно, це починається ще з сім'ї, потім підсилюється у школі. До того ж вони не одним видом спорту займаються. Я треную групу 12-14-річних. Хтось шахи приносить із собою, хтось музичні інструменти. Їхній вільний час повністю розписаний. Дітей розвивають різносторонньо.
"Сергію, тепер ти сам. Саша помер"
– Олімпійський чемпіон і ваш товариш Олександр Сидоренко помер у рідному Маріуполі за чотири дні до великого російського вторгнення. У своєму останньому інтерв'ю він не приховував образи на вас. Мовляв, спілкуючись з російським журналістом-олімпійським чемпіоном Панкратовим, ви сказали, що на Олімпіаді у Москві-1980 піддалися другові на останніх метрах дистанції.
– Це все інтерпретації Дениса Панкратова, який брав у мене інтерв'ю. Він навмисно створив конфронтацію між мною та Сашком. Насправді нічого не було. Панкратов сам зробив висновки про те, що хтось комусь піддавався на фініші. Типове таке російське "говноедство". Тварюка, як бачиш… Захотів посіяти між нами сварку.
– Ви хоча б встигли проговорити все це з Сидоренком?
– Ми були близькими до останніх днів і миттєвостей… Зберігаю останнє Сашкове фото з маріупольської клініки. Він лежить у масці та спілкується зі мною. Через дві години його не стало. Росіяни кричали, що Сидоренко помер від ковіду. Ні, у нього тромб відірвався. Його дружина Олена зателефонувала і сказала: "Сергію, тепер ти сам. Саша помер". Це нереально боляче…
– Ви товаришували багато років.
– І були дуже близькими. Останні п'ять чи шість років Сашко із дружиною мешкав у нашому будинку в Чубинці під Києвом. Вони доглядали наше господарство, їм так подобалося у нас. А ще Сашко працював замість мене головним тренером з плавання у школі в Борисполі. Зараз ми допомагаємо його дружині, яка переїхала за кордон. У родині Сидоренків велика радість – народилася внучка. Дуже прикро, що Сашко так і не дізнався про цю радісну звістку.
– Після того успішного для вас із Сидоренком запливу фотографу вдалося спіймати особливий момент – поцілунок золотого та срібного призерів.
– Такою була традиція після запливу: поцілунок, теплі обійми. Це нормально у команді плавців – ти вітаєш свого товариша. Він став олімпійським чемпіоном, ти виграв срібло. Зате у пресі дехто встиг назвати нас "голубками". Бачив багато коментарів на цю тему. Але для чого мені відписувати комусь і виправдовуватися? Кожен бачить те, що хоче.
"Пропливали по 20 кілометрів. Навіть на воду дивитися не хотіли"
– Ви народилися у Кривому Розі. Родичів там у вас вже немає?
– Ні, уже нікого. Мама виїхала років десять тому до нас у Чубинське, придбала помешкання. Зараз сестра забрала її у Грецію.
– Якби не плавання, то ви могли б опинитися на "Криворіжсталі", де працювала левова частка мешканців міста?
– Плавання увійшло в моє життя, коли мені було 7 років. Я зростав на ЮГОКу, там збудували перший басейн. До цього рік віддав гімнастиці, втім у плаванні одразу почав демонструвати хороші результати. Батьки навіть думали про спецшколу у Ленінграді, проте я таки вирушив до Києва, де вступив у інфіз. Про іншу сферу і не йшлося.
– Професійний спорт – це завжди величезні навантаження. Якими вони були у плаванні?
– У це повірити важко. На заняттях ми пропливали по 20 кілометрів! Мій рекорд – 23 кілометри 200 метрів за добу. У середньому за тиждень долали відстань у 120 кілометрів. Ще важче ставало на зборах у вірменському Цахкадзорі. Після місяця тренувань навіть на воду дивитися не хотіли. Остаточно мені набридло плавати після "Дружби" 1984-го, коли нас у Лос-Анджелес не відпустили. "Мабуть, досить з мене", – подумав тоді.
– Це була головна причина прощання зі спортом?
– У нас ще й тренер змінився, відбувалася зміна поколінь. За три тижні до цих змагань я поставив умови керівництву і поїхав у рідний Кривий Ріг на озеро. Взяв собі дві пудові гирі, носив їх там, тренувався. Заявив – якщо виграю відбір, то ще залишаюся на "Дружбу". У підсумку, сам себе підготував без тренера, виграв у всіх суперників на дистанціях 100 та 200 метрів батерфляєм. Виступив на "Дружбі" і закінчив.
– Усе життя ви плавали у різноманітних басейнах світу. Якщо ж вести мову про природні водойми – яка ваша улюблена?
– Карачуни у Кривому Розі – там найкраще було. "Було", бо ці покидьки дамбу підірвали. Ми багато їздили туди з батьками і друзями.
"Бойкот ОІ-1984? У нас були лише сльози на очах"
– З одного боку – напередодні Олімпіади-1980 у вас не було рівних. З іншого – бойкот турніру провідними плавцями світу формально знецінив вашу перемогу без вашої вини. Як сприймаєте свої золото та срібло у Москві?
– Я тісно спілкуюся з Крейгом Бірдслі, тодішнім головним конкурентом, який пропустив Олімпіаду-1980. Він, до речі, вчора мені телефонував. Запитував чи приїду на святкування з нагоди включення спортсменів у Зал світової слави з плавання. Мені часто закидають – мовляв, от якби на Олімпіаді були американці. Та ні! Я до цього два роки був першим у списку. Нікого навіть поруч не було на дистанції 200 метрів батерфляєм. Згодом у Штатах Бірдслі побив мій олімпійський рекорд. Як би склалося на Олімпіаді – складно сказати.
– Обговорювали з Бірдслі ту ситуацію?
– У нас чудові стосунки, жодних образ чи недомовок. Ми не могли впливати на глобальні процеси і просто робили свою роботу. Нині Крейг відомий у США своєю громадянською позицією. Він організовує заходи, де допомагає людям, хворим на онкологічні захворювання. Крейг – чудова людина.
Фесенко і Бірдслі
– Для того, щоб довести усім своє бажання змагатися з найсильнішими, ви залишилися ще на один цикл і збиралися на Олімпіаду-1984 у Лос-Анджелесі, але політика знову втрутилася.
– Ми дізналися про рішення СРСР бойкотувати ігри у США 9 травня. Нас зібрали у залі спорткомітету в Москві. Ці старі пердуни, які сиділи у стінах міністерства – це вони ухвалили таке рішення. Вони знали, що не буде такого успіху, як у Москві, що не буде 80 медалей. За це вони тоді отримали премії та ордени. Напевно, їм хотілося залишитися на своїх місцях, уникнути потенційного провалу. Тож вони вирішили зробити альтернативні змагання "Дружба" за участю спортсменів із країн соцтабору. А оплату переможцям запропонували аналогічну, олімпійську. Зараз Росія прагне повторити минуле і зробити власну альтернативу Олімпіаді, що є цілковитим провалом.
– Як сприйняли це самі спортсмени?
– Наступного дня після оголошення про бойкот ми відлітали в Італію. Увесь світ знав про рішення СРСР. Журналісти зустрічали нас під трапом літака, витягнули із натовпу і кинулися із запитаннями: "Які ваші відчуття?" А у нас лише сльози на очах. Що ми могли сказати? Так, я тоді англійською та німецькою відповів, що це зрада нашого керівництва. Потім після "Дружби" мене позбавили нагороди і намагалися максимально жорстко покарати.
– Як часто ви відчували тиск від згадуваних пердунів-чиновників у кабінетах?
– Постійно і з різних причин. Це було і на Олімпіаді 1980-го, і раніше. Наприклад, 1978-го на змаганнях ми будь-що мали перемагати Східну Німеччину. На цьому багато акцентували. А ще ми мали свій прапор, на якому клятву давали. Таких речей було вдосталь. Не кажучи вже про представника КГБ, який супроводжував нас у кожній закордонній поїздці. "Дядя Вася", як ми називали їх, стежив за кожним нашим кроком. Радянська держава тримала людей у лещатах.
– Після тріумфу на Олімпіаді ви повернулися у рідний Кривий Ріг. Писали, що на вокзалі вас зустрічало ледь не пів міста.
– Маю фото з того прийому, яке характеризує мій стан. Я – хлопець сором'язливий. Ну, приїхав собі, ось медаль, дайте пройти до своєї дружини та сім'ї (Усміхається). Підозрюю, що місцеві керівники захотіли щось вигадати, назбирали людей, як на параді. Пригадую точно, як якась бабка п'яна вчепилася у мене і повисла на шиї…
"На останніх 50 метрах потемніло в очах. Я плив навпомацки"
– Наскільки ви були стійким до стресів і чи сильно хвилювалися перед запливами?
– Боротися з хвилюванням було важко. Нічого не допомагало, навіть читання. Можливо, трохи музика відволікала. Найбільшу підтримку я знайшов у спілкуванні з нашим психологом Геннадієм Горбуновим. Коли я не міг заснути напередодні змагання, він навчив мене одній фразі: "Не переживай через те, що ти не виспишся як слід цієї ночі". Горбунов розповідав, що, наприклад, шахісти зазвичай не сплять – розбирають партії. А наступного дня виходять і виграють. Це так мене заспокоїло, що я не один такий, що всі люди хвилюються, не сплять.
– Перед самим стартом важко було опанувати себе?
– Бувало, усе тіло тремтіло. Ти знаєш, ті фрази Горбунова, його мантри дотепер дієві та допомагають мені. Завдяки цим знанням можу у важкі моменти заспокоїтися, зробити релаксацію. Якщо зараз, наприклад, нервуюся, то все одно лягаю і моментально засинаю. Ті мантри 40-річної давнини діють для мене дотепер.
– Якось ви розповідали, що під час згаданого срібного запливу на Олімпіаді, ви ледь не втратили свідомість.
– Так, то була друга дистанція. Своє золото я виграв у перший день Олімпіади. А потім треба було довго чекати та тренуватися. 400 метрів комплексом – найважча дистанція. На останніх 50 метрах мені потемніло в очах. Я плив навпомацки. Головне – щоб руки молотили. Я нікого не бачив: ні зліва, ні справа. Коли доторкнувся до стінки басейну, то зрозумів – доплив! Поглянув на табло – лише другий. А далі були обійми з Сидоренком.
– Срібний призер Олімпійських ігор-1988 веслувальник Сергій Кірсанов виходив у море на рибальському судні. Ви після професійної кар'єри певний час вагони розвантажували. За яких обставин це трапилося?
– Вибір подальшого шляху завжди важкий. Я звертався до багатьох за допомогою, було шарахання. Що робити? Як далі жити? У середньому я понад рік часу проводив на зборах та змаганнях. Викладачі навіть до нас приїжджали – так ми екзамени здавали. Усе, що ми мали – руки, якими можна гребти. Добре, що я закінчив ад'юнктуру і отримав диплом кандидата наук. Тому мене й запросили на кафедру, де я ділився своїм досвідом зі студентами. А ще дійсно розвантажував вагони.
– Коли це було?
– Кінець 80-х. Працював на кафедрі військового училища імена Калініна у Києві. Союз розпадався, нам із дружиною не вистачало зарплатні. Якось знайомі офіцери сказали: "А ми підробляємо після роботи". Хтось у метро на нічну зміну ходив, а один із підполковників зізнався, що тричі на тиждень вагони розвантажує. Я й собі спробував.
– Як довго це тривало?
– 3-4 місяці. То була зима, сильний холод, непросто було. А дружина у цей час швачкою працювала ночами, поки я писав дисертацію. У нас діти зростали, сім'я потребувала грошей.
– Хтось із ваших колег по роботі на залізниці знав, що поруч з ними олімпійський чемпіон?
– Ні, я нікому не розповідав. Навпаки шапку натягав на очі, максимально низько, щоб ніхто не впізнав. Зауважу, що там не пиячили, на відміну від військової кафедри. Процес як виглядав? Вагон прийшов, треба його розвантажити і посортувати. Потім ти маєш півгодини до наступного потяга. Лягти не можна було, але присісти цілком реально. Голову спер на щось і, якщо пощастить, то й міг поспати. Розмов, як таких, не було. Після зміни підписався у звіті та поїхав додому.
"Росіяни? Відрізав, як гнилий шматок з пліснявою"
– Відносно нещодавно ви спробували себе у ролі коментатора. Вам подобається така робота?
– Дуже подобається. З кожним разом виходить все краще. Все почалося із запрошення Юхима Шарпанського, який покликав мене на радіо. Також Фарід Досаєв багато допоміг. Пізніше Олена Степанищева запропонувала поїхати у Мельбурн на чемпіонат світу. Першою порадницею та критиком була дружина. Я спершу телефонував навіть не у редакцію, а Ірині. Вона усі репортажі дивилася, фахово розбирала. "Ти використав 16 русизмів", – казала.
– Далі було краще?
– Дзвоню наступного дня: "Проскочило 8 русизмів". А на шостий день сказала: "Сьогодні було ідеально". Потім жартували, що я набирався досвіду з кожним днем, як спортсмен на шляху до фінішу. Чудово було у Лондоні. На наступних Олімпіадах через брак коштів я коментував зі студії. Під час роботи на Олімпіаді в Ріо доводилося прокидатися посеред ночі, їхати через усе місто, однак мені подобалося. Зараз у Парижі теж хочу попрацювати. Як воно буде, не знаю.
– Наскільки стійким є ваш зв'язок з Україною?
– Я щоденно читаю новини. Кожен ранок розпочинається з подій в Україні. У нас там багато друзів. У Чубинському ми маємо дім, одного дня хочемо туди повернутися. Особливо прагнуть туди повернутися наші онуки – їм дуже там подобається. Минулого року був приліт у церкву, що неподалік нашої хати – вікна у нас повилітали. Утім вже все полагодили, всі вікна вставили. Розраховуємо, що невдовзі повернемося. Дружина, до речі, усю минулу зиму в Україні провела – батьків доглядала. Наші сини кажуть: "Не продавайте дім, ми приїжджатимемо до вас з онуками".
– Це той випадок, коли завжди тягне додому?
– Ми лише фізично не в Україні, проте уся моя родина намагається допомагати батьківщині. Старший син надсилає військову форму та дрони, молодший – авто і ті ж таки дрони. Мама і сестра плетуть у Салоніках маскувальні сітки. А ще кожен із нас донатить і всіляко підтримує ЗСУ. Це особлива тема у родині Фесенків.
– У вашому оточенні з плавання було багато росіян. Яким є ваш досвід спілкування з ними про війну?
– Відрізав, як гнилий шматок, на якому з'явилася пліснява. Першій написав журналістці Олені Вайцеховській, батько якої був нашим головним тренером (Вайцеховська – уродженка Львова). Звернувся до неї: "Олено, як же так?" Скидав їй кілька відео з підтвердженням російських звірств у Бучі та Ірпені. Вона мені відписала: "Не пиши". Мовляв, це її не турбує. Ах так? До побачення. У нас також була велика група в месенджері, де спілкувалися плавці збірної СРСР. Так от ми звідти всіх росіян видалили. Пробачення їм не буде.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка