"Дві суперниці переді мною втратили свідомість": чемпіонка світу – про фрідайвінг, занурення на 92 метри і увагу від Орландо Блума
Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 із новоспеченою чемпіонкою світу з фрідайвінгу Катериною Садурською. Вона розповіла нам про відчуття на кількадесятметровій глибині, минуле синхроністки та унікальне місце в Україні, де народилася її пристрасть до води.
“Сприймаю зацікавлення Орландо Блума як змогу ще раз звернути увагу на війну в Україні”
– Нещодавно ви повернулися в Україну з чемпіонату світу. Чи відчуваєте під час повномасштабної війни особливу місію спортсменів розповідати на міжнародній арені про варварські дії росії? І де ви зустріли 24 лютого?
– Почну з того, що зараз не можу назвати себе спортсменом в традиційному розумінні цього слова, як це було, коли я займалася синхронним плаванням. Фрідайвінг – це більш закрита тусовка. Плюс – фінансуємо свої тренування і виїзди на змагання самостійно, тому потрібно поєднувати роботу і тренування. Хоча останнім часом держава почала частково підтримувати наш вид спорту і зараз, після такого успішного сезону, задумуюся над пошуком спонсорів, щоб більше часу присвятити підготовці.
Початок повномасштабної війни застав мене у Єгипті, де я проводила навчальний курс для наших студентів та тренувалася. Було незрозуміло, як повертатись додому, тому ухвалила рішення тимчасово залишитись там. Ця війна дуже вплинула на моє самосприйняття. Зараз ще більше відчуваю єдність зі своїм народом і відповідальність за те, як представляю Україну.
Тепер часто виникає питання участі російських спортсменів у змаганнях. У фрідайвінгу в нас завжди дуже дружнє ком'юніті і дехто з іноземців починає їх жаліти через відсторонення. А я намагаюся донести, що дискваліфікація всіх російських спортсменів є необхідною. Що спорт в рф – це велика частина пропаганди. Це неспівставні жертви: пропустити один-два сезони і втратити життя. Розповідаю, що в моїх Харкові і Миколаєві постійні прильоти. Серед зруйнованих будівель – і наші спортивні бази. Розказую про жахи на деокупованих територіях. Наголошую, що важливо діяти у всіх напрямках, аби це зупинити якомога швидше. Загалом відчуваю підтримку фрідайверської спільноти.
– Бачила, Орландо Блум у своїй сторі в Instagram поширив скрін вашого посту про два золота на чемпіонаті світу. Він висловив повагу вам і згадав про війну в Україні. Розкажіть, як він про вас дізнався.
– Насправді Орландо Блум займається фрідайвінгом. Цього року він їздив на Vertical Blue – престижні змагання на Багамах. Там дуже класні умови для пірнання – величезна діра глибиною понад 200 метрів, нема підводних течій, передбачувані умови. В останній день Орландо навіть пірнув на 15 метрів. Так от, у нього є інструкторка з Мексики, з якою ми спілкувалися. Вона наголошувала, що про мої досягнення треба говорити для популяризації нашого спорту і привернення уваги до того, що відбувається в Україні. Бо крім того, що вдалося стати чемпіонкою світу, я продемонструвала стрімкий ріст (минулоріч занурювалася максимум на 63 метри). Не знаю, чи це вона розповіла Орландо Блуму про мене, чи він побачив інформацію в її сторіз. Але факт: він згадав про мене на своїй сторінці. Я сприймаю це як змогу ще більше звертати увагу на події в моїй країні.
– Розкажіть, як ви готувалися до світової першості, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного дому?
– На початку повномасштабної війни я намагалася зрозуміти, що робити зі своїм життям. Спершу намагалася волонтерити, допомагала з евакуацією українців. Врешті зрозуміла: треба повертатися до своєї справи і представляти Україну якомога більше і якісніше. Не знаю, чи можна було краще виконати це завдання. Бо від початку року я взяла участь у 7 змаганнях, а це дуже виснажливо. Думаю, більше я таке не буду практикувати.
Тим паче, що окрім підготовки потрібно було якось вижити в іншій країні, а цього я ніяк не планувала. Тож працювала у фрідайвінг-центрі, і коли виникала нагода, тренувала свої занурення. Було непросто це поєднувати, але насправді проводила на глибині так багато часу, як ніколи раніше. Як би це не звучало, війна допомогла в цьому сенсі.
“Втрата свідомості може виглядати страшно, хоча, наприклад, нокаут у боксі ні в кого не викликає питань...”
– У вільному зануренні по тросу ви пірнули на 92 метри, а у зануренні без ластів – на 70 метрів і завоювали дві золоті медалі. Розкажіть про різницю між цими дисциплінами і про перебіг фіналу турніру.
– Насправді в обох дисциплінах ми пірнаємо без ластів. Але в першій використовуємо трос, тож там глибини більш вражають. Другий вид програми технічніший та складніший.
Чесно кажучи, я не сподівалася на золото. За день до змагань ми анонсуємо глибину, на яку плануємо зануритися. І не можемо пірнути глибше з міркувань безпеки.
Наприклад, у зануренні по тросу спершу мій заявлений результат був третім. Спортсменки з Італії та Угорщини планували пірнути на 102 метри. Але щось пішло не так. У нас є така частина спорту – блекаут, коли фрідайвер втрачає свідомість через низький рівень кисню в організмі. Це може виглядати страшно, хоча, наприклад, нокаут в боксі ні в кого не викликає питань. У нашому випадку це, зазвичай, контрольований ризик і частина спорту. Звичайно, ми намагаємось уникати цього, але ми маємо справу з фізіологією і лімітами людських можливостей, які намагаємось осягнути і розширити безпечним шляхом. Якщо поряд є кваліфіковані люди, які вміють швидко діяти, все буде гаразд.
Так от мої суперниці з Італії та Угорщини втратили свідомість під час змагання. Для мене бачити блекаут взагалі нормально, в мене самої це не раз траплялося. Однак цього разу, зізнаюся, це трохи додало мені нервів. Я ще не бувала на такій глибині і вперше йшла на медаль чемпіонату світу. Коли виходила на старт, тіло якось привела в порядок, але серце вискакувало, пульс зашкалював. Це був не той стан, в якому я очікувала виступати. Окрім того, відчувала, що кожна перемога, кожен інфопривід є важливими для України.
Словом, це було найскладніше занурення у моєму житті. Останні метри були на морально-вольових якостях.
– У зануренні по тросу ви встановили рекорд України (92 м). Кому належав попередній?
– Попередній рекорд становив 91 метр і належав Наталі Жарковій. Я багато чим завдячую їй. Перший свій курс із фрідайвінгу я проходила саме в неї, а потім почала працювати інструктором в її школі. Цього ж року вона не брала участі у чемпіонаті світу, але постійно перебувала на зв’язку, я зверталася до неї за порадами, адже в неї набагато більший досвід у глибині. І взагалі, в нас дуже теплі стосунки і я не відчуваю жодної конкуренції, тільки підтримку. Бо в нашому спорті все одно ти залишаєшся сам на сам із собою і стихією, а не суперниками. Наталі – мій мотиватор, бо виявилося, що побити рекорд України можна тільки вигравши ЧС. Можу сказати, що ми оновили його разом.
– Що взагалі відчуває людина, яка пірнає на глибину майже сотню метрів?
– На поверхні ми маємо постійний тиск і, при зануренні в воду, кожні десять метрів він збільшується на одну атмосферу. Тобто на глибині 90 метрів на тіло фрідайвера діє тиск в 10 атмосфер. Візьмемо, наприклад, повітряну кульку. На поверхні її об’єм 1 літр. На глибині 90 метрів залишається лише 100 мілілітрів. Як ми всі знаємо, наше тіло здебільшого складається з рідини, але у людському організмі є порожнини, заповнені повітрям, яке змінює свій об'єм під дією тиску, як у тій кульці. При зануренні легені зменшуються в об’ємі, адаптуються, а от решта порожнин – середнє вухо, носові пазухи – ні. Якщо не вирівнювати в них тиск, ми можемо отримати баротравму. Тому завдання фрідайвера – підтримувати нормальний тиск, ефективно використовуючи повітря з легенів. Це велика частина роботи, подібна до ювелірної, де важлива кожна найменша деталь.
– Як фрідайвер має контролювати свій стан задля безпечного занурення?
– Взагалі, фрідайвер має бути достатньо консервативним, навіть у змагальному фрідайвінгу, ризик має бути добре спланованим і базуватися на досвіді і тренуваннях, а не на амбіціях, взятих з повітря. Безпека – завжди на першому місці. Повільний ріст, опанування навичок і адаптація до нових глибин – на все це потрібен час. Але часто нам хочеться все і одразу, хоча не завжди наш організм до цього готовий.
Плюс – тут можуть зіграти свою роль багато інших факторів, які відносяться безпосередньо до нашого організму: харчування, сон, стрес, погодні умови – температура повітря і води, хвилі, підводні течії… Тобто все це потрібно враховувати, заявляючи глибину перед і безпосередньо під час занурення. Не стартувати чи розвернутися раніше – краще, ніж отримати травму і випасти з процесу надовго.
Також важливо ефективно використовувати ресурси свого організму, особливо кисень, бо ми обмежені лише одним вдихом. Основа цього – розслаблення, фізичне і ментальне. Тому так важливо знайти баланс між швидкістю, силою і розслабленням. Для мене – це більше про мистецтво, ніж про спорт, якщо чесно. Я люблю казати, що фрідайвінг – це спорт навпаки. Тут олімпійський принцип “швидше, вище, сильніше” не працює. Навпаки, “повільніше, спокійніше, глибше” і, в результаті – ефективніше.
Загалом, наш організм пристосований до води. За однією з теорій, наші предки вийшли з цієї стихії, і тіло це пам’ятає, маючи ряд адаптаційних процесів, що активуються при зануренні в глибину і затримці дихання. Більшість дітей, потрапляючи у воду – спочатку спокійно собі піранють, а вже потім вчаться правильно дихати і координувати свої рухи, щоб перебувати на поверхні.
“Закохалася у воду на Кінбурнській косі. Спершу навчилася пірнати, а вже тоді плавати”
– Як з'явилася ваша пристрасть до води?
– Я народилася в Миколаєві. Ми з мамою влітку завжди їздили на море, і моє місце сили – це Кінбурнська коса. Саме там я навчилася плавати. Хоча насправді, спершу пірнати. На Кінбурнській косі я закохалася в море, у воду. Там ще не було ніяких баз відпочинку. Такий оазис незайманої природи.
Була там кілька років тому: з’явилися якісь бази, водні скутери. Бачила кілька мертвих дельфінів. Боляче це. Розумію, зараз у нас питання екології загубилися у військових хроніках, але, сподіваюся, ми будемо більш дбайливо ставитися до природи.
У Миколаєві саме відкрили басейн “Водолій”, я пішла туди на синхронне плавання, хоча і не дуже розуміла, що воно таке, але точно знала, що хочу займатися водними видами спорту. До речі, тренувалися в одному басейні зі стрибунами в воду, серед них і Ілля Кваша. Він вже тоді був юною зіркою.
У 9 класі тренер переконав мене переїхати в столицю виступати за київську команду. Хоча більшість часу я проводила в Харкові на тренувальних зборах у складі юніорської збірної, а згодом і основної.
– Назвіть кілька найяскравіших спогадів з вашої кар’єри синхроністки.
– Перший – це участь в юніорському чемпіонаті світу. У нас є такий вид – обов’язкова програма, де кожна синхроністка показує фігури без музики – чиста техніка. Ми з київським тренером, Марією Гаврилівною Дегтярьовою, дуже багато над цим працювали, через біль, піт і сльози, багато чого треба було наздоганяти, щоб відповідати рівню збірної. Скажу чесно, відчувала себе аутсайдером і гидким каченям, багато помилок робила, це все навалювалося, я дуже переживала, почувалася невпевнено.
А тут раз – і у цьому виді програми вдалося показати на ЧС найкращий результат серед збірниць. І з ним наша команда мала шанс на третє місце. Це був перший раз, коли мене похвалила головна тренерка Світлана Борисівна Саїдова. То було дуже важливим моментом. Ти стараєшся зі всіх сил, щоб тебе помітили, і тут нарешті вона каже: “Ти молодець!”
Також знаковими для мене є перша медаль на ЧС у Барселоні-2013 та участь в Олімпійських іграх-2016. Навіть незважаючи на четверте місце на Олімпіаді, цей шлях був вартий, щоб його пройти. Синхронне плавання – дуже суб’єктивний вид спорту. Тут постійно треба працювати на репутацію. Якщо одне покоління синхроністок добре себе зарекомендує, то наступним буде вже трохи легше. Тому я дуже радію успіхам нашої збірної в останні роки.
– На яку глибину замахнетеся наступного разу?
– Для кожного фрідайвера магічна глибина – 100 метрів. Наразі планую працювати над її підкоренням.
Інші інтерв'ю авторки для Спорт 24