УКР РУС

"Я покурив після сніданку в туалеті": чемпіон у кросівках 54-го розміру, фаворит Кучми з НБА та інші легенди Будівельника

22 января 2024 , 17:17 / Читати українською

Спорт 24 розповідає бувальщини про головних зірок в історії найстарішого баскетбольного клубу України.

Вдруге за останні 5 років Будівельник знявся з розіграшу Суперліги, а ніхто наче й не помітив. Найстаріший та найтитулованіший баскетбольний клуб України втратив фінансування і спонсорську підтримку, хоча на той момент йшов другим у турнірній таблиці. Щоб краще зрозуміти масштаб катастрофи, уявіть, що з футбольного чемпіонату зникло київське Динамо. Натомість "Будка" потонула якось тихо, без особливого резонансу серед громади. Такі часи. Такий, на жаль, інтерес до баскетболу.

Столичний клуб, між іншим, заснований ще далекого 1945-го, одинадцять разів (національний рекорд) ставав чемпіоном України. А у 1989-му Будівельник навіть спромігся перервати тотальну гегемонію російських та литовських клубів, взявши совєтське "золото". Спорт 24 розповідає про чотирьох виняткових гуліверів, які зробили посильний внесок в історію київської команди.

Анатолій Поливода

Роки у Будівельнику: 1964-72

За цей період: чемпіон та бронзовий призер Олімпійських ігор, чемпіон світу, чемпіон Європи (тричі), чемпіон СССР (у складі збірної Української ССР)

Уродженець Єнакієвого упродовж всієї своєї кар’єри зберігав вірність Києву. Навіть коли запрошували в московський ЦСКА. "Знаєте, в мій час було лише три гравці, які відмовили "армійцям": Модестас Паулаускас із Жальгіріса, Саша Бєлов із ленінградського Спартака і я, – зізнався Поливода в інтерв’ю виданню "Сегодня". – Хоча мені це коштувало дуже дорого. Через відмову Олександр Гомельський, який довго тренував ЦСКА та збірну, не дав мені звання заслуженого майстра спорту".

Взагалі-то баскетболістом він міг і не стати. Влітку хлопчак ганяв у футбол, взимку – у хокей та на лижах. І навіть займався боксом. Але, вимахнувши під два метри, привернув увагу баскетбольних тренерів. Остаточним аргументом, щоб записатися у секцію для гуліверів, стала близька перспектива опинитися у шахті чи на заводі. Як виявилося, 16-річний гренадер – просто природжений баскетболіст. Швидкий, стрибучий і технічний – те, що треба. Невдовзі Поливода потрапив до рук Володимира Шаблінського, легендарного наставника Будівельника.

"У Будівельнику найбільша зарплата була 180 рублів, – пригадує Анатолій Іванович. – Потрапляєш до збірної – стипендія 200 рублів. Стаєш чемпіоном світу чи Європи – 250 рублів. Щодо преміальних, то виграєш ЧЄ – 500 рублів, ЧС – 2500, мінус податок на прибуток, мінус податок за бездітність. Після перемоги на Олімпіаді-1972 вперше дали 300 доларів та 3000 рублів після повернення додому.

А на меблі чи машину спортсмени заробляли тим, що привозили товари з-за кордону і продавали в СССР. Найчастіше я їздив до Італії – 18 разів. Тоді у нас були дуже популярні балонові плащі, які в закупівлі коштували близько двох доларів, а в Союзі – 50, 60, 80 рублів. Таким чином, я заробив собі на 21-шу "Волгу", яка коштувала 5500. Але я не був багатим спортсменом. Мені було соромно продавати, і я намагався віддати все посередникам. А за кордон ми возили в основному фотоапарати та чорну ікру, яку й у Союзі було важко дістати – тільки якщо у ресторані".

Його кар’єра видалась надзвичайно яскравою, але короткою – якихось вісім років. А початок кінця був закладений на чемпіонаті світу-1967 в Уругваї, де збірна СССР здобула золоті медалі. Двадцятирічного Поливоду схопив невідомий приступ – пульс сягнув 260-300 ударів за хвилину. Зараз ця недуга знана як синдром Вольфа-Паркінсона-Вайта. Тоді ж це сприйняли, як випадковий збій, дозволивши молодій зірці продовжити кар’єру. Але приступи періодично нагадували про себе.

Лебедина пісня Анатолія Поливоди прозвучала на Олімпіаді-1972 у Мюнхені, де СССР виграв легендарний фінал "трьох секунд" у США (51:50). Українець на той матч не вийшов, адже відбігав у півфіналі проти Куби, після чого пережив страшний приступ. "Тренування перед фіналом. Усі бігають, займаються. А я лежу на лавці і "даю дуба". І так 20 хвилин. Тільки мені відомо, про що я думав усі ці 20 хвилин. Могло трапитися всяке. З кожним роком ставало все важче. Не те, що грати, а навіть в побуті було нереально", – згадував Анатолій Іванович багато років по тому. На паркет він більше не вийшов – зав’язав з баскетболом у 25.

Володимир Ткаченко

Роки у Будівельнику: 1974-82

За цей період: чемпіон світу, чемпіон Європи (двічі), бронзовий призер Олімпійських ігор (двічі), найкращий баскетболіст Європи-79

Баскетболісти – хлопці чималенькі. Але навіть на їхньому фоні Ткаченко переконливо виділявся. Зріст – 220 сантиметрів, бойова маса – 150 кілограмів, розмір стопи – 54-й. Для порівняння, монструозний Шакіл О’Ніл на 4 сантиметри нижчий від Ткаченка. Суперники відлітали від центрового Будівельника, як третьокласники від учителя фізкультури. Про нього навіть анекдот склали. Мовляв, поверталися якось Ткаченко і Сабоніс (222 сантиметри) із дружньої гулянки і знайшли на вулиці по залізному рублю. Вранці прокинулися, дивляться, а це – каналізаційні люки. :)))

Навіть неозброєним оком було помітно, що Володимир – богатирського роду, хоча й народився у Сочі. На болотах усе й почалося – там його на ринку, купуючи мандарини, побачив баскетбольний тренер. Оцінивши гренадерські габарити, спеціаліст переконав юнака записатися на баскет, хоча Ткаченко на той момент пробував свої сили у футбольних воротах. Невдовзі на горизонті виник Будівельник.

"Наша родина хоч і жила на Північному Кавказі, втім мала глибоке українське коріння. Тому Київ був нам ментально ближчим за Москву чи Ленінград. На сімейній раді вирішили – тільки Україна, тільки Будівельник", – пригадував Ткаченко.

До певного моменту велетень був сором’язливим, наче юна гімназистка, а ще комплексував через свої розміри. Підхід до особливого одинака зумів знайти Олександр Білостінний, який з’явився у Будівельнику двома роками пізніше (розповідь про нього – трохи нижче). Веселий одесит і похмурий кубанець стали друзями-нерозлийвода на паркеті та поза ним.

"З Ткаченком ми десятки разів потрапляли в анекдотичні ситуації, – розповідав "Білий" в одному з інтерв’ю. – Ну ось, наприклад, в Іспанії. Ми з Володею сиділи на вулиці біля готелю, пили каву. А саме перед цим наш спорткомітет підписав контракт із фірмою Adidas, і нам видали спортивні костюми наших розмірів. Для нас це була вкрай рідкісна, несподівана подія, тож ці костюми дуже берегли. Того дня після тренування ми залишили їх сушитися на балконі у номері.

І ось, отже, сидимо, п'ємо каву. Раптом сильний вітер, блискавка, гроза!.. І я згадую: "Петровичу, у нас же костюми на балконі!" Коли ми до грози виходили з готелю, вхідні двері з товстого скла були відчинені навстіж, потім їх зачинили. Потрібно було бачити цю картину: Володя мчить у готель, не помічає зачинених дверей, пробиває це товсте скло чолом і разом із дверима падає з жахливим гуркотом! Усі, хто на той момент перебував у холі готелю, теж попадали на підлогу. Там виявився і лікар нашої команди. Володя Ткаченко, до речі, був тоді нашим ключовим гравцем, і, побачивши його, який нерухомо лежить серед купи битого скла, лікар з жахом кинувся до нього. "Володя! Володя! Ти мене чуєш?!" Тоді Петрович нарешті розплющив очі і запитав: "Платити треба?".

Перед самісіньким розвалом Союзу титан-гулівер встиг вдихнути повітря свободи в іспанському клубі Гвадалахара, але через хронічні травми колін та спини завершив кар’єру у 33 роки. А тоді повернувся – ні, не в Україну, а на болота. Одружився вдруге, виховував двох синів. На хліб заробляв, де вдасться – працював в аптеці, водієм таксі та банку. У "нульових" влаштувався в транспортну службу. Зараз Володимиру Ткаченку – 66. Легенда продовжує тихо животіти десь у Підмосков’ї. Російський баскетбол не дав йому нічого.

"Не приховуватиму, що мені зовсім не подобався Єльцин", – зізнався Ткаченко у великому інтерв’ю 2015 року. І тут же пробив дно: "Путін – зовсім інша річ. Він намагається підняти країну. (…) Не був би Путін сильним політиком, Єльцин би його ніколи не помітив". Життя у бідності прищепило Ткаченку рабську ментальність, а вкрадений Крим і бійня на Донбасі не спонукали переосмислити свої орієнтири.

Олександр Білостінний

Роки у Будівельнику: 1976-79, 1981-89

За цей період: чемпіон Олімпійських ігор, чемпіон світу, чемпіон Європи (тричі), чемпіон СССР

Перед вами – найтитулованіший баскетболіст совєтської епохи, а список вказаних регалій – далеко неповний. Адже, наприклад, олімпійську бронзу Білостінний брав у статусі гравця московського ЦСКА, з цим же клубом вперше став чемпіоном СССР. Лише легенда НБА – литовець Сабоніс – міг зрівнятися із українським велетнем за нагородами, щоправда, у доробку Арвідаса забракло тріумфу на Спартакіаді.

Сашко народився у Південній Пальмірі, а його баскетбольний зріст (214 сантиметрів) був запрограмований батьками. Тато – 198 сантиметрів, мама – понад 180. От і вийшов непоступливий, вкрай жорсткий на майданчику, але веселий і товариський у житті центровий. "Коли я зібрався одружитися, то в мене не було жодних сумнівів, кого запросити на весілля свідком. Поруч із Сашком тамада зовсім ні до чого. Народжений в Одесі, він був ще тим балагуром. Постійні жарти, анекдоти, розіграші", – пригадував його партнер по Будівельнику Олександр Волков.

Першим автомобілем Білостінного стали "Жигулі". Як поміщався гренадер Будівельника у цю консервну банку? Дуже просто! Сідав у салон "шістки" через двері пасажира, відсуваючи передні сидіння таким чином, що ззаду вже ні для кого місця не залишалося. "У ній я практично лежав, а головою весь час терся об стелю. На ній навіть згодом "ореол" утворився, можливо, у мене тому й волосся на голові не дуже багато", – розсміявся легендарний гравець в інтерв’ю виданню "Факти".

Виникав певний дискомфорт і в інших побутових ситуаціях. "Бачиш двері – йдеш до них і прораховуєш ситуацію: "Увійду чи ні?" Найбільші проблеми були в готелях з низькими стелями та пожежною сигналізацією. Об цю сигналізацію точно можна було розбити голову, – розповідав "Білий" в тому ж інтерв’ю. – Щодо одягу, то ми в основному ходили у спортивних костюмах. Сорочки привозили з-за кордону, а пошиття решти замовляли знайомим кравцям. Адже нам, високим, теж не хотілося відставати від моди. Як тільки стало модним чоловіче взуття на підборах, ми з Володею Ткаченком теж собі таке придбали. Зараз згадую – просто смішно: при нашому зрості – штани з півметровим кльошем і каблуки!"

На Олімпійські ігри-1988 у Сеул зірка Будівельника поїхав з капітанською пов’язкою збірної СССР. Команда стартувала з важкої поразки від Югославії (79:92). "Напевно, уболівальники добре пам'ятають епізод, коли у матчі відбіркового турніру югослав Жарко Паспаль зіграв грубо, розбивши мені обличчя, – пригадує Олександр Волков. – Сашко тоді сидів на лаві запасних. Побачивши цей епізод, він вихором промайнув майданчиком і з розмаху заїхав моєму кривднику кулаком прямо в ніс, відправивши югослава в нокаут. Білостінного дискваліфікували, але зламаний у двох місцях ніс Паспаля морально вплинув на наших суперників. Вони якось розгубилися…"

Здобувши опісля шість перемог поспіль, совєтська збірна знову зійшлася з югами – цього разу в битві за золоті медалі – і свого шансу вже не відпустила (76:63). Святкували чемпіонство цілодобово – увесь готель стояв на вухах. Коли запахло скандалом, довелося втручатись капітану, який перед тим отримав прочуханки від головного тренера. "Гомельський викликав його до себе та наказав забезпечити тишу. Знаю, Сашко сам був за продовження бенкету, але Папа, як охрестили Гомельського, заявив: "Або через півгодини всі спатимуть, або зі званням заслуженого майстра спорту ти розпрощаєшся назавжди". "Білий" добре знав, як непросто було Гомельському просити чиновників, які двічі позбавляли Олександра цього звання… Загалом наш капітан швидко навів порядок. Перечити йому після того випадку з Паспалем ніхто не наважився", – підсумував Волков.

…На початку 90-х Білостінний звив сімейне гніздечко у німецькому місті Трір і навіть витягнув однойменну баскетбольну команду на четверту сходинку Бундесліги, що стало чималою сенсацією. Вдячні німці віддали українцеві величезне приміщення в оренду на 50 років, тож олімпійський чемпіон став… бізнесменом. Його ресторан Ratskeller міг одночасно розмістити до 700 гостей. Олександр вникав в усі нюанси, для нього не існувало дрібниць. Підбір персоналу, формування меню, закупівля продуктів і навіть допомога офіціантам. За роботою не помічав, як викурював одну цигарку за іншою.

"Коли займався спортом, викурював 5-6 цигарок на день, – розповідав Білостінний "Фактам". – А зараз іноді й дві пачки йде, якщо день дуже метушливий. Ніколи не забуду свою найдорожчу цигарку, яку викурив. У тисячі півтора доларів обійшлася вона мені, а, може, й більше. Саме стільки я міг отримати після поїздки до США, де ми грали товариські матчі зі студентськими командами. Тренер збірної Олександр Гомельський "відчепив" мене від поїздки за куріння. Пам'ятаю, ми сиділи на зборах. Я покурив після сніданку в туалеті, а він почув запах і зробив ревізію в сумці. У мене там пара пачок цигарок лежала. В Америку я тоді не поїхав…"

Спочатку – виразка шлунка. Потім – рак легень. Смертельну недугу виявили надто пізно – навіть висококласні німецькі лікарі вмили руки. Останні два місяці Білостінний провів на сильних обезболювальних препаратах. Вічне полегшення настало 24 травня 2010-го. Тіло легенди Будівельника прийняло старовинне та мальовниче кладовище Тріра.

Олександр Волков

Роки у Будівельнику: 1981-86, 1987-89

За цей період: чемпіон Олімпійських ігор, чемпіон Європи, чемпіон СССР

Народжений у Богом забутому російському Омську, Волков сформувався, досягнув спортивних, бізнесових та політичних висот в Україні. Але про все – за порядком.

Усі нюанси життя в СССР – країні "дешевого пломбіру та ковбаси" – Олександр відчув ще в підлітковому віці, коли стрімко почав рости. Вирізнятися хоча б чимось із сірого натовпу було неприйнятно – кожен безцеремонно витріщався на незграбного підлітка. "Я навіть вигадував різні хитрощі – наприклад, забігав у салон автобуса на останній зупинці і швиденько сідав або, якщо не було вільних місць, залишався стояти на нижній сходинці, щоб не виділятися", – гірко усміхається Волков в інтерв’ю Гордону.

У Києві, каже, стало трохи комфортніше – народу на вулицях багато, більшості до тебе байдуже. Перед двометровим баскетболістом постала інша проблема – повна відсутність зручного одягу надвеликих розмірів. "Туфлі та штани, піджак, пальто! Щось мати перешивала з батькових речей, щось насилу купували. Щастя, що я потрапив до збірної СССР і почав виїжджати за кордон. Там є чудові магазини для великих, де ми, баскетболісти, намагалися купити все, і я вперше відчув себе людиною".

На відміну від Білостінного, не кажучи вже про Ткаченка, Волков вирушив у світ ще в розквіті сил. У 1989-му, прямісінько з чемпіонського Будівельника, Сашко перелетів Океан, щоб укласти контракт із клубом НБА Атланта Хокс. Там заробляв близько 600 тисяч доларів за сезон – божевільна сума, як для совєтської людини! У команді перетнувся з легендарним ветераном Мозесом Мелоуном.

"Хлопець народився в Пітсбурзі, штат Вірджинія, у бідній сім'ї, ріс без батька, мама зачиняла холодильник на ключ, щоб він не з'їдав усі запаси... Мозес дуже погано говорив англійською – на такому негритянському сленгу, що практично нічого не можна було зрозуміти, але вирізнявся надзвичайною товариськістю. Для мене Мелоун був кумиром, зіркою, мені було незручно ухилятися від спілкування з ним – от і траплялися курйози, – розповідав Волков. – В Америці побут спортсменів організований не так, як у нас. Ми звикли, що у ресторані чи їдальні команді накривають столи з однаковими стравами – дружно поїли та разом пішли. А там заведено інакше: тобі видали добові, і що хочеш, те з ними й роби.

Я вранці підвівся, спустився в готельний ресторан, замовив сніданок. Бачу: йде Мозес. Підсів за мій столик і починає зі мною розмовляти. Я так хотів щось відповісти, зрозуміти, про що він говорить, але... Такий моторошний, жахливо незрозумілий сленг упереміш з англійським матом іноді можна почути тільки в комедійних американських фільмах...

Наступного дня знову йду перекусити, а там знову Мозес. Озирнувся, нікого більше не видно. Потім питаю у хлопців: "Чому це ви на сніданок не спускаєтесь?" Вони у відповідь: "Ми в номер замовляємо, щоб із Мозесом не розмовляти". І я взяв із них приклад... Просто спасу від нього не було – в автобусі їде і постійно щось розповідає. Я запитую Кліффа Лівінгстона, який виступав у нашій команді: "Чому всі сміються?" – "Мозеса ніхто зрозуміти не може…"

Aleksandr Vólkov.#Hawks #NBA pic.twitter.com/opX5FVRVdF

— Basket Lovers (@BasketLovers11) May 28, 2022

Атланта виявилась єдиним досвідом Волкова в найсильнішій баскетбольній лізі світу. У 1992-му, перед стартом Олімпійських ігор у Барселоні, українець повернувся в Європу, поповнивши італійську Калабрію. А в середині 90-х захищав кольори двох грецьких грандів – Панатінаїкоса та Олімпіакоса. На берегах Еллади зліг зі страшними болями – важка травма хребта. Кажуть, що лікували Волкова ін’єкціями отрути кураре, а також 60-денним голодуванням, після чого баскетболіст втратив 30 кілограмів зі 120, але, зрештою, одужав.

Повернувшись в Україну, олімпійський чемпіон створив БК Київ і деякий час обіймав посаду міністра спорту (після персонального запрошення від тодішнього президента держави Леоніда Кучми). У 2000-х занурювався Волков і в політику. Спершу потрапив до Верховної Ради від блоку "Наша Україна", але згодом переметнувся до Партії регіонів – і це, м’яко кажучи, не найкраща сторінка його біографії.

Зараз Олександр Анатолійович на порозі 60-літнього ювілею. Він – почесний президент Федерації баскетболу України. Полюбляє згадувати свою зустріч із Джорджем Бушем-старшим, колишнім президентом США. На той момент могутній дід розміняв дев’ятий десяток, але охоче ділився з іншими секретом невичерпної енергії: "Якщо вам 80, це ще не означає, що ви вже поза грою. Не зупиняйтесь на досягнутому, не сідайте на диван, не відлежуйтесь у лікарні – працюйте!"

Тож у Волкова є ще, як мінімум, 20 років, щоб повернути рідний Будівельник знову до життя.

Більше чтива про баскет на Спорт 24

"У церкві зустрів свою дружину": баскетболіст, який став священиком, але потім повернувся

"Мені аплодував Фідель Кастро": олімпійська чемпіонка-92 – про історичне золото України і вбитого чоловіка

"Хотів взяти автограф у Сабоніса, але зніяковів": легенда нашого баскету – про долоню Майкла Джордана і Біблію у потязі