"Чехи проходили повз і голову відвертали": як збірна СРСР, сформована з українців, Олімпіаду-1968 виграла – спогади легенди волейболу
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віктором Михальчуком.
Олімпійська збірна СРСР з волейболу зразка 1968-го – унікальна команда в історії українського спорту. Дев'ять з дванадцяти волейболістів, котрі стали олімпійськими чемпіонами, напряму пов’язані з Україною і це чи не найбільш "наша" команда із золотими медалями Олімпіади. На жаль, нині лише двоє волейболістів із того колективу можуть поділитися з нами своїми спогадами: Володимир Іванов та Віктор Михальчук.
78-річний одесит Михальчук був другим наймолодшим у тому колективі і чудово пам’ятає яскраві епізоди тріумфу в Мехіко. Як тиснули партійні керівники на команду після стартової невдачі, чому проведення матчу із німцями ледь не опинилося під загрозою та за що образилися чехи на радянських волейболістів – в розповіді Віктора Михальчука для Спорт 24.
"Робота у Черкасах та у Львові була викликом для мене"
– Доводилося чути про те, що ви є затятим рибалкою. Правду кажуть?
– Поки лише у теорії. На жаль, через воєнний стан доступ до водойм закритий. Минулого року на лиман виїжджав, але це, скоріше, виняток. Три роки тому їздив на берег моря. Човен, мотор – усе, як має бути. Час був чудовий.
– Рибалите на самоті?
– Дуже люблю цей стан. Тільки ти, човен і вода. Є нагода подумати про життя і провітрити голову.
– Як щодо рибальських рекордів?
– Треба сказати, що моя рідна Одещина багата на різноманітні водойми. Окрім моря, є Тилігульський та Сухий лимани, річка Турунчук… Це хороші рибальські місця. Бичок, камбала, кефаль, сарган – риби тут на будь-який смак. Рекорд? Колись камбалу на чотири з половиною кілограми витягнув.
– Це ваше хобі з дитинства?
– Ні, це заняття я собі знайшов, коли попрощався зі спортом. Познайомився з рибалками, котрі мають човни, захопився цією справою. До речі, коли я у Львові працював і майже закінчував з тренерською діяльністю, то якраз придбав собі човен з мотором.
– Ви знали, що після Баркому не тренуватимете?
– До певного моменту в Україні я грав та тренував лише в Одесі. Так тривало до 2000-го, коли я очолив маріупольський Маркохім. Там відпрацював сім років – клуб розформували, я повернувся додому. Якщо чесно, то не збирався повертатися до справи. Напрацювався вже… Через чотири роки, 2011-го, мій вихованець Юра Мельничук запросив мене у Черкаси. Я подумав, що варто погодитися. Після двох сезонів роботи та завойованих срібних медалей з Черкасами я знову приїхав у Одесу.
– Тобто поїздка до Львова у ваші плани також не входила?
– Однозначно. Але мені зателефонували з Баркому, я з'їздив на екскурсію. Поговорив з власником клубу Олегом Бараном. Команда якраз вийшла з аматорів у Першу лігу. Вже тоді було помітно, що клуб стрімко розвиватиметься – треба віддати належне керівництву. Я погодився і не шкодую.
– Вам вдалося вивести Кажанів у елітний дивізіон з першої спроби.
– Базове завдання ми виконали, однак потрібно було рухатися далі. Слід було змінювати склад, підсилюватися. Тож 2014-го я попрощався з Баркомом і врешті-решт закінчив кар’єру. То був виклик для мене. Робота у Черкасах та у Львові стала перевіркою та відповіддю на запитання, чи відстав я у розвитку волейболу. Судячи з результатів, не відстав. Цікаво було розвивати молодих гравців, які потім розкрилися.
"Не подобалися мовчазні команди. Ти маєш створювати емоції"
– Ви народилися у німецькому місті Бернау в сім’ї військового.
– Взагалі батько родом із Олександрівки, що під Бердичевом. Проте через специфіку його роботи нам доводилося часто переїжджати. Коли мені виповнилося чотири роки, тата перевели у Кучурган під Одесу, а потім і в сам обласний центр. 1955-го батько поїхав служити на Курильські острови, а невдовзі забрав нас із собою. Місце унікальне – острів Кунашир.
– Судячи з карти, до Японії рукою подати.
– Ми мешкали у будинку з дерев'яних брусів. Щоб добратися туди, треба їхати два кілометри по березі океану. Дорога теж, до речі, була зроблена з дерева. Взимку атмосфера особлива: безліч, снігу, навколо сопки… Неподалік вулкан димить, частенько землетруси траплялися. Коли під час волейбольної кар'єри нашу команду застав землетрус в Ташкенті, я взагалі не злякався. Чого не скажеш про моїх партнерів.
– Ви не бачили себе у військовій сфері?
– Ніколи. Хоч батько був військовим, друзі також служили, а поруч з домом в Одесі функціонували три військові училища: ракетне, піхотне та артилерійське. Та попри таку обстановку, мене зовсім туди не тягнуло. Якось тато сказав мені: "Синку, не йди в армію".
– Ви послухали і вступили в Одеський політехнічний інститут?
– На хімічний факультет. То були хрущовські часи, коли хімія вважалася провідною наукою. У мене було дві академічні відпустки, тож загалом я вчився протягом семи років.
– У 19 років вас запросили у національну збірну СРСР. Фантастика?
– Інколи сам не вірю, що це було реальністю. Завдяки яким якостям мене викликали у збірну з периферійного міста? Коли вперше зайшов у автобус і побачив там олімпійських чемпіонів Юрія Пояркова та Георгія Мондзолевського, то очам повірити не міг. Як себе поводити з цими легендами? Я рано почав грати на високому рівні – у команду майстрів мене забрали з ДЮСШ. Тренер постійно змушував швидко пасувати, тримати темп. Моя волейбольна школа була класичною – пасували догори, високо.
– Характер теж мав значення?
– Це важливий фактор. У волейболі існують дві категорії гравців: балакучі та мовчуни. Мій тренер Валентин Гольдубер змалечку вчив шуміти на майданчику. Тому мені не подобалися мертві команди, котрі мовчать. Треба створити робочий шум: "Давай! Грай!" Ти маєш створювати емоції.
– Ви згадували про Юрія Пояркова, мабуть, найкращого українського волейболіста в історії. Яким він був у буденному спілкуванні?
– Простим. Не знаю, чому, та старійшини колективу мене прийняли одразу. Пояркова я називав Юрієм Михайловичем – все-таки він був старшим за мене на 9 років. Також в Одесі я грав із Анатолієм Закржевським, який взагалі на 13 років старший за мене. До нього теж на "ви" звертався. Не скажу, що ми товаришували, але ставилися ветерани до мене прекрасно.
"Після поразки США боялися з номерів виходити"
– 19-річним ви виграли Кубок світу. Голова обертом не йшла?
– Чесно кажучи, у Польщі 1965-го я переважно сидів на лаві запасних. Якщо й мене випускали, то на задню лінію. Через два роки у Туреччині на переможному чемпіонаті Європи я отримував більше часу. Стартовий матч проти Німеччини ми витягнули на жилах. Вони любили грати на високих м’ячах, а мені подобалося діяти у захисті – мене цьому ще у дитинстві навчили.
– Збірна СРСР виграла 3:2.
– При тому, що двічі поступалися у ході поєдинку. Щось схоже трапилося з поляками на фінальному етапі. Номінально у збірній було три ланки, як у хокеї. Тренери Юрій Клещов та Марк Барський у першу лінію ставили Мондзолевського, Іванова та Сибирякова, у другу – Пояркова, Бугаєнкова і Кравченка. Я грав у третій з Володею Бєляєвим із Луганська, який нещодавно пішов з життя, та Женею Лапинським – моїм земляком-одеситом.
– До Олімпіади у Мехіко ви готувалися по-особливому, враховуючи умови проведення турніру?
– Насамперед реформували чемпіонат СРСР. У передолімпійському сезоні жодна команда не вилітала. Сам процес підготовки відбувався у казахському комплексі Медеу неподалік Алмати, що розташований у високогірному урочищі. Піднімалися ще вище – на курорт Чимбулак. Безпосередньо перед самою Олімпіадою ми готувалися в Сухумі.
– Золоту збірну СРСР-1968 формували українці.
– Дев’ятеро наших! Семеро народилися в Україні, а Жорик Мондзолевський з Білорусі, був вихованцем одеського волейболу. Те саме можна сказати про Едика Сибирякова, який в Одесі грав і перемагав ще на Олімпіаді в Токіо 1964-го.
– У прем’єрному матчі ви сенсаційно програли збірній США. І це на очах у чиновників та інших тогочасних відомих персон?
– Здається, 1966-го нас запросили в Канаду на показові ігри, де ми перетнулися з американцями. Жодних проблем не виникло, ми легко виграли. Але на Олімпіаді поступилися 2:3. Основа почала програвати, тоді випустили нас. При рахунку 2:2 за партіями знову дали пограти основі, яка, на жаль, не впоралася. Після гри нашого тренера Клещова викликали на килим до міністра спорту Сергія Павлова.
– Розносу ви не уникнули?
– Ми взагалі боялися з номерів виходити – навіть їсти не ходили. Старші хлопці дали вказівку нам, молодим, піти у їдальню і взяти банани у номери. Соромно! Через деякий час Клещов повернувся розлючений, став посеред кімнати і зі словами "Ну, падлюки, я вам дам" скликав зібрання. Суть розмови зводилася до одного – якщо не буде медалей, то нам кінець (Усміхається).
"Чехи проходили повз і голову відвертали"
– Наступні три матчі наша збірна виграла, утім у п’ятому турі ледь не стався провал. Ви потрапили у дорожній затор і майже запізнилися на гру з Німеччиною.
– Все через той марафон! Автобус виїхав з готелю як зазвичай. Але у певний момент всі помічають – ми запізнюємося на гру. "Перевдягайтеся тут", – скомандував Клещов у автобусі. Коли ми приїхали у спорткомплекс, німці вже розім’ялися. Натомість ми одразу на паркет вийшли без жодної розминки. Не без проблем, однак ми таки виграли 3:2.
– В останньому турі ви зустрілися зі збірною Чехословаччини. Юрій Поярков у своїх спогадах згадував, як суперники називали вас "окупантами".
– Я не знаю, як сприймали це старші хлопці, але я відчував їхнє ставлення навіть без слів. Раніше ми з чехами чимало перетиналися на різних турнірах, були у хороших стосунках. А в Мехіко чехи проходили повз і голову відвертали… Радянське вторгнення у Чехословаччину незадовго до старту Олімпіади не минуло даремно. Золото Олімпіади вирішувалося саме у поєдинку з Чехословаччиною. Якщо виграємо, то СРСР здобуває золото, якщо програємо – бронзу.
– За рахунком все виглядало легко – 3:0. Як щодо гри?
– Мабуть, вони перегоріли. Усі удари летіли по аутах. Просто без варіантів обіграли їх. Надмірне бажання зіграло зі суперником злий жарт.
– На рівні збірних ви здобули усі можливі трофеї, проте у клубній кар’єрі ніколи не покидали Одесу. Як часто вас кликали у Москву?
– Траплялося, що переконували стати гравцем ЦСКА. На зборах якісь полковники почали втирати мені, пропонувати матеріальні блага. Суть в тому, що я дуже спокійно ставився до таких речей. На початку було складно, адже я виріс з батьками у комунальній квартирі площею 16 квадратів. 1967-го я одружився, тож не бачив сенсу переїжджати з Одеси. Нам дали скромну однокімнатну квартиру, а після Олімпіади дали двокімнатну. Мене все влаштовувало і я завжди відповідав відмовою.
– Але 1972-го ви не поїхали на Олімпіаду. Якби виступали за ЦСКА, то могли поповнити колекцію нагород ще однією олімпійською медаллю?
– Дійсно, напевно, я поїхав би. Потім, коли я зустрівся з новим тренером збірної Юрієм Чесноковим, він визнав це. Сказав мені, що помилявся. У заявку на Олімпіаду-1972 справді потрапили майже усі гравці із ЦСКА. Та я добре почувався в Одесі, а через кілька років закінчив з волейболом.
– Ви ж не збиралися працювати тренером?
– Безперечно. Я займався неспортивною діяльністю і випадково повернувся у волейбол. Тренував жіночу команду, потім чоловічі. Наприкінці 70-х очолював одеський Політехнік, потім за кордоном працював – у Греції, Туреччині і на Кіпрі. Це зовсім інший досвід, але теж дуже цікавий.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка