УКР РУС

"Тренер сказав: "Не хочу, щоб ти стала інвалідом". Скакун переховує золото Олімпіади, згадує Афіни-2004 і банить путіністів

3 травня 2023 , 19:30 / Читать на русском

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з легендою української важкої атлетики.

Лише двоє українських важкоатлетів володіють званням олімпійського чемпіона. Першого з них – Тимура Таймазова – тільки умовно можна вважати українцем, адже понад десятиліття він мешкає у Росії. А спільність з Україною полягає виключно у тому, що його рідний брат-допінгіст Артур Таймазов начебто воював на боці агресора на Донеччині.

Ще одна володарка олімпійського золота у важкій атлетиці Наталія Скакун народилася у Росії, проте більше не хоче згадувати про це. Усе своє свідоме життя вона провела в Україні і саме тут виросла до рівня топ-спортсменки. Нині олімпійська чемпіонка продовжує працювати у важкій атлетиці і з усмішкою згадує свої пригоди в Афінах-2004.

Про відносно легке золото Олімпіади, вибір між рекордом та шкодою здоров'ю, втрату тренера, який був для неї другим батьком, та особливе побажання на Новий рік Наталія Скакун розповіла в інтерв’ю Спорт 24.

Наталія Скакун на вершині п'єдесталу Олімпійських ігор в Афінах / Фото Getty Images

"21 медаль на чемпіонаті Європи? Це ще не наш максимум"

– У важкій атлетиці ви з самого дитинства. Раніше як спортсмен, а зараз як тренер. Можна сказати, що живете цією справою?

– Звісно, це моє життя. І саме тому я почуваюся щасливою, адже займаюся улюбленою справою, скільки себе пам'ятаю.

– Ви входите до тренерського штабу нашої збірної чи працюєте персонально з кимось із спортсменок?

– Я є старшим тренером збірної команди України з важкої атлетики. Механіка виглядає таким чином – головний тренер розподіляє спортсменів, які прибули на збір, між старшими тренерами. Тому сталої прив'язаності до певної атлетки у мене немає.

– Ви бачите ситуацію зсередини. З одного боку – спорт в Україні має багато перешкод. З іншого – наша збірна чудово виступила на недавньому чемпіонаті Європи у Єревані.

– Як на мене, зараз трохи складніше, ніж тоді, коли я виступала. Та незважаючи на усі обставини, наші дівчата демонструють пристойні результати. Загалом 21 медаль на чемпіонаті Європи, вісім із яких здобуті за сумою двох вправ – у ривку та поштовху. Вважаю, що це ще не наш максимум. Не беруся судити ситуацію у чоловічій команді, але у жіночій я бачу величезну перспективу.

– Вже давно топ-показники демонструють наші лідери Каміла Конотоп та Ірина Деха, які у Вірменії стали абсолютними чемпіонками. Та ж Світлана Самуляк виграла срібло.

– Світлана перед турніром мала травму, але відновилася і дуже вдало виступила. Конотоп та Деха – теж дуже відповідальні та працьовиті. Вони є сформованими спортсменками, перші номери нашої збірної. Каміла та Іра – вже зірки.

– У вас є мрія стати тренеркою олімпійської чемпіонки?

– Якщо тренер починає займатися зі спортсменом з дитинства і доводить його до олімпійських висот, виключно тоді він може вважатися наставником олімпійської чемпіонки. Все ж я є тренером збірної і всі наші успіхи, скоріше, спільна праця, а не моє індивідуальне досягнення.  

– У вас таким тренером був Олександр Риков. У січні він помер на 82-му році життя.

– Це мій другий батько, справжній наставник. Це людина, з якою можна було поговорити на різні життєві теми. Олександр Володимирович міг підказати у будь-якій ситуації, я радилася з ним стосовно всього, ми спілкувалися не лише про спорт. Якщо ж вести мову про важку атлетику, то Риков виробив певне правило. Коли наставав момент ухвалювати важливі рішення, то спершу він обирав мої інтереси, а тільки потім свої.

Риков і Скакун

– Ще один ваш наставник – Василь Кулак. Яка його роль у вашому становленні?

– Василь Григорович обіймав посаду головного тренера жіночої та чоловічої збірних. Нині він мешкає в Італії. Після Олімпіади у Сіднеї ми порадилися з Риковим і почали співпрацю з Кулаком – так він став моїм другим тренером. Василь Григорович дуже нам допомагав, це чудовий фахівець.

– Одна з головних вболівальницьких асоціацій, пов'язаних з Кулаком – його емоційність. Ззовні кремезний чоловік міг навіть заплакати на радощах за спортсмена.

– Так-так (Сміється). Знаєте, кожна людина по-різному висловлює свої почуття. Якщо Кулак був емоційним, то Риков навпаки, наче камінь. Я знала, що у глибині душі він був чуйною людиною, проте ніколи цього не показував публічно. Олександр Володимирович не любив фотографуватися, не любив камер.

"Тітка сказала мені: "Путин – самый лучший стратег в мире"

– Ви мешкаєте у Лебедині на Київщині, проте значна частина вашого життя пов’язана із Черніговом. Це теж рідне для вас місце?

– У Чернігові залишилося багато моїх друзів. Періодично туди навідуюся у справах. Тамтешній стадіон – особливо дороге мені місце. Боляче, що за час російської окупації його сильно понівечили. Коли приїхала у Чернігів вперше після повномасштабного вторгнення, то було дуже важко на це дивитися.

– 24 лютого ви зустріли у Лебедині?

– Цього дня я повинна була виїжджати якраз у Чернігів. 24 лютого там мав розпочатися мій турнір на призи олімпійської чемпіонки. Планувала виїхати заздалегідь увечері. Та чомусь залишилася переночувати вдома. Зранку мене чоловік розбудив: "Наталю, війна розпочалася". Увесь час я провела у рідному Лебедині, нікуди не виїжджала.

– Ваша мама була росіянкою за походженням. Мабуть, там у вас залишилися родичі.

– Я й сама народилася у Росії, в Алтайському краї. Колись я навіть казала, що у мене наполовину російська кров, адже по лінії матері у мене всі росіяни. Але після усіх подій і після спілкування зі своїми родичами… Почалося все з того, що вони взялися мені телефонувати: "Наталю, виїжджай через Казахстан. Ми тебе тут зустрінемо". Питаю їх: "А чому це я повинна виїжджати? Ви напали на нас!"

– Розмова не склалася?

– Коли мамина рідна сестра сказала мені "Путин – самый лучший стратег в мире", я зрозуміла, що там нема з ким розмовляти. А ще у мене в Твері є двоюрідний брат. Знаєте, що він мені заявив? "Ну ничего страшного, ну придем мы… Станете вы опять Россиею". Питаю його: "У тебе розум є? Ти історію вчив? Ти мені такі дурниці не кажи". Після цих розмов я їх всіх заблокувала і не збираюся більше розблоковувати.

– Більшість часу ви присвячуєте важкій атлетиці, утім, підозрюю, маєте у Лебедині чималу господарку. Часу на все вистачає?

– Маю і час, і курей-несучок, і бройлерів. У чоловікових батьків ми тримаємо поросят. Словом, є свійські тварини у нас і город також є – картоплею засадили. Біля хати садочок доглядаємо.  

– До важкої фізичної роботи ви звикли з дитинства?

– Так, нас батьки привчали змалечку до праці. У мене ще є дві сестри – так я найактивніша з них. Усе мені завжди було цікаво, я відвідувала усі можливі спортивні секції у селі. Коли у Лебедині започаткували заняття з важкої атлетики для дітей, я навіть не знала, що це таке. Проте я записалася і одразу загорілася справою.

– Читав, що ви навіть у футбол грали.

– Так, грала (Усміхається). На які тільки гуртки я не ходила. Та зупинилася на важкій атлетиці.

"На першу Олімпіаду їхала, як на звичайні змагання"

– Якось ви казали, що спершу на важку атлетику записалося 50 дітей. Через кілька занять залишилося п’ятеро. Зокрема, ви та ваші дві сестри.

– Якщо мене пам'ять не підводить, то спочатку зібралося 58 дітей. Поступово кількість зменшувалася. А стабільно відвідували гурток лише п'ятеро дівчат, у тому числі, ми троє.

– Ви близько спілкуєтеся зі старшою та молодшою сестрами?

– Вони мешкають поряд. Молодша залишилася у маминій хаті, у Лебедині. А старша – у сусідньому селі. Збираємося на свята, стараємося підтримувати стосунки. У всіх є діти, багато турбот.

– Враховуючи схильність трьох дівчат до важкої атлетики, можна зробити висновок, що вам такі навички передалися генетично?

– Насправді це цікавий момент. Кожна з нас є різною, не скажу, що ми дуже схожі між собою. Варто взяти хоча б обличчя чи характер. Я більше схожа на батьків рід. Він у футбол грав, гирьовим спортом займався. Тато був таким коренастим… Особливо я вдалася у татового молодшого брата. У мене навіть родимка збоку на носі така ж, як у дядька.

– На свою першу Олімпіаду ви поїхали у 19 років. На старті кар’єри вам, мабуть, постійно доводилося руйнувати стереотип про "нежіночий вид спорту"?

– Батьки мене підтримали. "Якщо подобається, тоді займайся", – сказала мама. Важливо те, що я любила своє заняття. А незабаром прийшли перші успіхи. На Олімпіаді у Сіднеї я фінішувала сьомою. Можливо, через вік не відчувала цієї відповідальності. В Афінах через чотири роки було інакше. У 2000-му я їхала, ніби на звичайні змагання. Мені здавалося, що сьоме місце – це поганенько. Потім переосмислила. Виявляється, це вже не так і погано (Сміється).

– Тиск у Афінах пояснювався вашими попередніми результатами: золото на чемпіонаті Європи в Анталії-2002 та золото на чемпіонаті світу у Ванкувері-2003. На майбутній Олімпіаді будь-який результат, окрім перемоги, вважався б провалом?

– Ми готувалися до того, що в Афінах треба перемагати. Тиск був і психологічний, і фізичний. Вирушала на Олімпіаду з температурою. Тренери переживали, щоб мій стан не погіршився, щоб не довелося відмовлятися від змагань. На щастя, все минуло добре.

– Вас ще переслідував біль у спині.

– Проблеми зі спиною у мене почалися після чемпіонату Європи в Анталії. Однак ми умисно пропустили два великі змагання: чемпіонат світу 2002-го та чемпіонат Європи 2003-го. Я довго лікувалася і наздоганяла свої найкращі результати. Такий сценарій виявився правильним.

"Ну що? Йдемо на рекорд?"

– Ваша колега та підопічна Юлія Каліна згадувала: "Коли Скакун на чемпіонаті світу перемогла китаянку, та розплакалася, передчуваючи, що чекає на неї вдома". Суперниця з Китаю Лю Ся була вашою головною конкуренткою?

– У Ванкувері ми проходили кваліфікацію на Олімпіаду. І коли я обійшла китаянку, здійнявся небачений фурор. До цього існував стереотип, мовляв, у Китаю не можна виграти. А тут європейка перемагає фаворита. Я мала такі емоції, що навіть не звернула увагу на суперницю. Проте я дійсно чула, що у Китаї з цим жорстко. На одне місце там величезна кількість претендентів. І кожна поразка для них – це велика невдача.

– У фіналі Олімпіади китаянок не було. Лише дві білоруски: Тетяна Стукалова та Ганна Батюшко. Ви сприймали їх, як реальну загрозу?

– Якщо чесно, то ні. Так, я знала, що Аня Батюшко – "ривкачка". Світові рекорди у ривку вона встановлювала. Однак, знаєте, як у нас у важкій атлетиці кажуть: "Хто штовхає, той і виграє". Поштовх – це моя улюблена вправа, яку я бездоганно відпрацьовувала. Завжди, коли Батюшко була у мене в категорії, ми з тренерами могли дати їй фору у 7,5 кілограмів.

– Коли ви штовхнули 135 кілограмів у поштовху, то вже тоді зрозуміли, що золото у кишені?

– У мене залишався ще один підхід. Я спустилася з помосту, Олександр Володимирович Риков підійшов і запитав: "Ну що? Йдемо на рекорд?" А він у поштовху складав 138 кілограмів, коли я у Ванкувері виграла у китаянки і встановила такий показник. Я відповіла ствердно тренеру – йдемо. Ми ретельно готувалися до змагань і були готові штовхати 140.

– Чому врешті-решт відмовилися?

– Мені так хотілося! Відчувала, що я готова до цього. Минуло ще кілька секунд, Риков знову підійшов до мене: "Наталю, я розумію, тобі дуже хочеться. Але золота медаль вже у наших руках. Згадай, як тебе спина боліла. Я не хочу, щоб все повторилося. Не хочу, щоб ти стала інвалідом". І ми відмовилися.

– На 140 кілограмів ви так ніколи й не замахнулися?

– Ні. Чи змогла б я? Так, на той момент я була готова штовхати 140. Утім ризик був занадто великий. Як я вже згадувала, мій тренер був такою людиною, що насамперед дбав про мене.

– Свою нагороду ви сприйняли стримано.

– Я так чекала цього моменту. Коли стояла на п'єдесталі, мені так хотілося плакати! Але до горла підійшов якийсь клубок. І сліз не було. Прийшла у номер, видихнула і з’явилися трохи дивні відчуття. Невже це все відбулося? Невже все так добре закінчилося?

"25 лютого чоловік пішов добровольцем і служить дотепер"

– Своє золото ви могли втратити фізично, коли вашу квартиру у Чернігові пограбували. Що вас врятувало?

– Щаслива випадковість. Захотіла поїхати до мами у село. Тут якраз зателефонували мої однокласниці, які завжди мене підтримували і всіляко допомагали. "Наталю, привези медаль. Покажи свої ордени", – попросили вони. От я й взяла у село свою олімпійську медаль, орден княгині Ольги третього ступеня, медаль "За заслуги" і поїхала у село. Це, як виявилося, і зберегло мої нагороди. За час нашої відсутності квартиру пограбували.

– Тепер золото Афін у надійному місці?

– Про місце зберігання медалі фактично ніхто, окрім чоловіка, не знає.

– За багато років до Олімпійських ігор-2004 ви начебто загадали бажання на Новий рік і воно здійснилося. Це правда чи лише красива легенда?

– Моїм першим тренером ще у Лебедині був Микола Петрович Ратушняк. Він спеціально приїхав до нас у село, щоб навчати дітей у секції важкої атлетики. Якось тренер прийшов до нас у гості напередодні Нового року. У розмові запропонував на листочку написати своє бажання – хочу стати олімпійською чемпіонкою. "А ми намагатимемося все зробити, щоб втілити його у життя", – додав Ратушняк. Я ж іще дитиною була! Навіть не знала, що таке ці Олімпійські ігри. Написала і бачите, як воно сталося. Чи так співпало, чи це щось пророче… Не знаю, багато людей мріють про перемогу на Олімпіаді. Можна пів життя свого віддати, та нічого не вийде.

– Важка атлетика – один із тих видів спорту, де особливо помітну роль відіграє допінг. Чимало українських спортсменів втратили свої медалі через розслідування постфактум. Де ця тонка межа балансування? І чи не було у вас певної фобії перед численними допінг-пробами?

– Ні, я вже так звикла до них, що жодних комплексів не мала. Якщо була така вимога, то допінг-контроль я проходила з першого разу. У нас були такі дівчата, які затискалися, не могли здати аналізи. Добу сидять і нічого не вдається. До Олімпіади я так багато здавала проб, що збилася з ліку. До ігор, під час, після… Втрата медалі – це завжди боляче. Особливо, коли через 8 років після змагань таке відбувається. Вважаю, що це неправильно. Якщо ви знайшли новий спосіб виявлення препарату, то чого ви берете це аж через вісім років та принижуєте спортсменів?

– Після тріумфальної Олімпіади у буденному житті ви пройшли крізь страшну смугу: згадана крадіжка у квартирі, смерть першого чоловіка, важка недуга матері. Ви залишилися наодинці із дитиною на руках. Що вам допомогло не зламатися?

– Очевидно, це у мене з дитинства. Я – стійка, намагалася триматися і не розкисати. От навіть тепер на початку російського вторгнення. Хтось в істерику падав, хтось пропонував панічно виїжджати. Я не могла так. Мій чоловік 25 лютого пішов добровольцем у військкомат і служить дотепер. Треба бути сильною і не здаватися. А як інакше?

З чоловіком

– Ваш колега Дмитро Чумак розповідав, як на початку кар’єри працював охоронцем та спав у тренувальному залі. Ви теж багато пройшли у спорті, але саме у важкій атлетиці шлях не був таким тернистим?

– Так, я просто мала такого тренера, який піклувався про мене, як про власну дитину. Він би не дозволив, щоб я ще десь підробляла, окрім спорту. У мене було все. Риков створював усі необхідні умови і ми крокували своїм шляхом. Я могла зосередитися на важкій атлетиці і просто реалізовуватися у своїй сфері.

– На щастя, вас оминули серйозні травми. Із найскладнішого – компресійний перелом зап’ястя?

– Ще була тріщина у спинному диску, грижа… Мені навіть операцію пропонували зробити. Однак Риков сказав: "Сім раз відміряй, один раз відріж". Підібрали якісний метод лікування і все минулося.

– Зараз здоров’я вас не турбує?

– Думаю, не лише спортсмени після завершення кар'єри відчувають тілесний біль. Роки минають, вік все-таки дається взнаки. Працюєш на городі, доглядаєш за птицею, по хаті все робиш… Тут такі навантаження, що і штанги не треба – нема коли відпочивати. Залишається тільки триматися і бути сильною.   

Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка

"Лише раз брала участь у масовій бійці. У Росії пішли команда на команду": спогади капітана збірної України з гандболу

"У мінспорту сказали: "Клади весло і вали звідси": Осипенко-Радомська – про золоті 0,004 секунди і спалене росією село

"Лабрадори у мене в ліжку сплять": зірка біатлону 90-х працює у поліції, не хоче згадувати Зубрилову, рятує собачі серця