"Ворог дійде і до Києва, і до Львова. Їх треба зупиняти": екс-воротар Сокола, учасник 5 чемпіонатів світу воює за Україну
Інтерв'ю Спорт 24 із Вадимом Селіверстовим, екс-голкіпером хокейної збірної України 2000-х. Зараз він перебуває на вкрай спекотному напрямку фронту, обороняючи державу від російських окупантів.
Росія завжди позиціонувала себе у якості видатної хокейної країни. Пафосно надуті щоки і розмови про "червону машину" ми чули десятиліттями. Однак непогані спортсмени на льоду виявилися негідниками у житті. Третяк, Фетисов, Могильний, Буре та інші овечкіни зі спортсменів перетворилися на посіпак кремлівського режиму.
Натомість значна частина українських хокеїстів не залишилася осторонь трагедії, яку принесла на наші землі Росія. Багаторічний воротар збірної України та київського Сокола Вадим Селіверстов із початком повномасштабної війни взяв зброю до рук і захищає свою Батьківщину на передовій.
"Дружина каже, що я дуже схуд"
– Вадиме, у пресі писали, що ви перебуваєте під Бахмутом, де ситуація є вкрай важкою.
– Все так і є насправді, нічого нового вам не скажу. Це правда, тут дійсно небезпечно.
– Приказка про боягуза, який не грає у хокей, існує багато років. Однак це лише спорт, а зараз ви перебуваєте у справді страшним місцях.
– Страх присутній, не буду приховувати. Щоправда, я намагаюся використовувати його з користю і у разі можливості берегти себе. Просто виконую свої обов'язки, але поводжу себе розумно та дію з головою. Цей страх – особливий. Він не змушує тебе сховатися кудись. Скоріше, бути більш обережним.
– Обстріли у цих місцях – річ безперервна?
– Стріляють кожного дня. Втім інколи буває більше, інколи – менше. Полегшує завдання те, що ми забезпечені усім необхідним. Величезна подяка волонтерам! Без них було б набагато складніше. Ну і держава теж робить все, що у її силах. Варто ставитися до цього з розумінням. Армія – це величезний механізм, трапляються збої. Проте загалом все гаразд, нарікань немає. Всі працюють заради однієї мети і намагаються віддати усе, що можуть.
– У таких випадках безцінним є бойовий дух?
– Мене б тут без цього не було. Як, мабуть, і усі я розумів, куди йду і для чого. Буває непросто, але тут ніхто не каже "Я не можу" чи "Я не хочу". Усі готові і роблять максимум для захисту України.
– Раніше публікувалося фото, де ви разом із Миколою Ворошновим, вашим хокейним колегою, який більше відомий завдяки участі у проекті "Зважені та щасливі".
– Ой, ми давно знайомі – з років 13-14. Микола пішов воювати за Україну ще у 2014-му, він давній боєць. Наша вага? Не знаю, дружина каже, що я дуже схуд (Усміхається). Я себе не бачу з боку, не можу нічого сказати. Ми харчуємося, не голодуємо. При нагоді варимо щось, готуємо собі.
"Одного дня можеш вийти за хлібом і більше не повернутися"
– Нещодавно до вас їздив із допомогою екс-партнер по Соколу Василь Бобровников. Люди з хокейного світу підтримують вас?
– Допомога просто таки величезна. Принагідно хочу усім подякувати за турботу – тут ми це дуже цінуємо. Скажу відверто, якщо я до когось звертався, то мені ніхто жодного разу не відмовив. Це надихає та окриляє. Є розуміння, що люди, які перебувають у тилу, роблять, як і ми, все можливе задля нашої перемоги. Українці згуртовані, наші люди стоять горою за свою Батьківщину – це дуже тішить.
– За час перебування на Донбасі, доводилося спілкуватися з місцевим населенням?
– Людей тут мінімум – значна частина покинули свої домівки. Залишатися тут немає сенсу. Що це за життя, якщо ти одного дня можеш вийти за хлібом і більше не повернутися? Випадки бувають різні, хоча я з негативом від місцевих не стикався. Навпаки буває, що комусь можеш віддати свою консерву, адже з продовольством тут не все гладко.
– Ваші дружина та син ставляться з розумінням до вчинку, на який ви зважилися?
– Звичайно, їм дуже важко. Як і мені без них. Проте якщо не робити це тут і зараз, то вони підуть далі. Ворог дійде і до Києва, і до Львова. Рано чи пізно їх треба зупиняти. Саме тому я ухвалив таке рішення. Рідні хвилюються за мене, але нічого не вдієш.
– Ви пішли на війну добровольцем?
– Розуміння, що варто йти воювати, виникло майже одразу після повномасштабного нападу Росії. Спершу я допомагав вивозити дітей за кордон, владнав усі сімейні справи. А потім пішов у ЗСУ за власною ініціативою. Нас намагалися чомусь навчити, не кидали одразу без досвіду у бій. Все-таки час для навчання був. До походу у Збройні Сили я майже не мав жодних військових навичок. Відчуваю, що додаткові знання з'являються кожного дня.
– Раніше ваше ставлення до росіян можна було назвати лояльним?
– Моя позиція почала змінюватися після 2014 року. Ще тоді майже повністю припинив спілкування з усіма, хто мешкає там. А зараз взагалі – навіть нема чого про них говорити. Я навіть не намагаюся залізти їм у голову. Не бачу у цьому сенсу, не хочу. Нам треба концентруватися на собі, на своїх справах. Якщо ми цього не зробимо, то може так трапитися, що ні нас, ні наших нащадків не буде.
"Як киянин, я підтримую Динамо"
– До війни ви працювали дитячим тренером у ХК Кременчук 2008.
– У мене тісний зв'язок з підопічними та їхніми батьками, вони теж допомагають мені. Сумую за роботою та дітьми, однак усьому свій час. Кременчук, як і вся Україна, переживає важкі моменти. Ще до бомбардувань торгового центру, загарбники кілька разів били по НПЗ. Моїх знайомих у епіцентрі лиха не було, утім це трагічна ситуація, дуже боляче через це жахіття.
– 24 лютого ви зустріли у Кременчуці?
– Так, і прокинувся дуже рано – десь о 5-й ранку. Відкрив телефон і побачив, що почалося щось страшне. Передзвонив рідним і вже через годину виїхав на Київ.
– Ви є корінним киянином. Там і починали займатися хокеєм?
– Я розпочинав у дворі. Потім батько відвів мене у футбольну школу Динамо – ми якраз мешкали неподалік. Під час відбору тренери сказали, що готові мене взяти, та лише через рік – процес набору вже завершився. Щоб не гаяти час, я записався на хокей і до футболу більше не повертався. Що було б, якби я залишився у футболі? Хтозна чи зміг би досягнути високого рівня.
– Футболом все ще цікавитеся?
– На рівні пересічного вболівальника. Як киянин, я підтримую Динамо. Взагалі футбол люблю розбирати не стільки як емоційний фанат, а більше, як виважений спостерігач. Подобається дивитися на гру з тактичної точки зору. Зрештою, також мене захоплюють й інші види спорту – не футболом єдиним.
– Чому у хокеї ви обрали ворота? Свого часу грали у полі.
– Так, ще дитиною розпочинав з польового гравця. Одного дня тренер запитав: "Можливо, хтось хоче у ворота?" Я спробував і відтоді свою позицію не змінював. Після гри тренер порадив залишитися у рамці, а я не заперечував.
– З боку позиція голкіпера виглядає моторошно. У вас боязні шайби не було?
– Ти просто до цього звикаєш. Ми вже говорили про страх на війні. Так от у хокеї ти теж від страху не вбережешся, проте він відходить на другий план.
"Розцінював виклики у збірну в якості бонусу"
– Ви їздили на п'ять чемпіонатів світу зі збірною України, та основним воротарем були лише у 2007-му. Конкуренція з Ігорем Карпенком та Костянтином Сімчуком давалася взнаки?
– Якщо чесно, не рахував, але, здається, так – чемпіонатів світу було п'ять. Розумієте, я ставився до збірної команди по-іншому. Розцінював виклики у збірну в якості бонусу. Ти добре граєш за клуб, тебе викликають у збірну. Чи потрапляєш ти в стартовий склад – справа похідна. Принаймні, я не злився і не переживав через те, що не граю.
– Вже після 2014-го Карпенко їздив працювати у Росію.
– Коли зустрічаємося з Ігорем, то спілкуємося. Слід розуміти, що кожна людина має право на вибір. І несе за нього відповідальність. Не думаю, що зараз Ігор поїде туди і працюватиме там. Очевидно, наше суспільство так ставилося до цієї теми, не надавало великого значення.
– Ми зараз спілкуємося українською. Вона у вас ідеальна. Спробую припустити – під час кар'єри ви її майже не використовували.
– Я зростав поруч з бабусею, коли був маленький. Мої бабуся та прабабуся родом із Києва та околиць, спілкувалися чистою красивою українською мовою. Відповідно і я знав українську з самого дитинства. Потім багато розмовляв російською. Зараз, після такої тривалої паузи, інколи доводиться підбирати правильні слова. Та не скажу, що це було великою проблемою для мене.
– У вас були родичі у Росії?
– Звідти тільки мій прадід, завдяки якому власне походить моє прізвище Селіверстов. Він давно переїхав сюди – втікав від розкуркулення в Україну. Деталей не знаю – то були такі часи, про які багато дітям не розповідали, а розпитати детально про це я не встиг.
– Ви вдало реалізовували себе у тренерській діяльності, та війна усе змінила. Після нашої перемоги плануєте повернутися у хокей?
– Передусім хочу повернутися до родини. А далі дивитимуся по ситуації. Спочатку перемога, а потім все інше. Не сумніваюся, що зможемо надолужити втрачене. Все буде Україна!
Інші інтерв'ю Спорт 24