Сирія, Сомалі, ДР Конго, Афганістан, Косово, Ліберія, Іран, Руанда, Нагірний Карабах… Це неповний перелік "гарячих точок", де він висвітлював громадянські і військові конфлікти. А поки літав по світу, війна прийшла у його домівку – росіяни відібрали Крим, розв’язали пекельні жнива на Донбасі.
У 2014-15 роках Бочкала буквально жив на фронті. Отримував поранення, потрапив у сепарський полон, але щоразу виходив сухим із води. Вдосталь надивившись на кровопролиття у Сирії, чи, до прикладу, на диких головорізів у Демократичній Республіці Конго, він дійшов висновку: все ж найглибший, найболісніший слід у спогадах залишили саме події на Донбасі.
Сьогодні ми публікуємо першу частину розмови із Романом Бочкалою – Карабах, пригоди в Африці, напад у Криму і дивовижний, наче у кіно, порятунок від "колорадів" у Слов’янську. Продовження – про футбол в екзотичних країнах і зустріч із рідним братом Пабло Ескобара – чекайте завтра.
"Футбольний Карабах – символ для всієї країни"
– Нещодавно ви знімали у Нагірному Карабаху, на території, яку Азербайджан знову взяв під контроль. Наскільки там складна ситуація? Що не увійшло до вашого фільму?
– Для зйомок цього фільму було мало часу. По-перше, я перебував там лише кілька днів. Для самих зйомок мав буквально півтори доби. Аби детально вникнути в тему, потрібно розшукати історію, розшукати людину або якусь родину, через яку можна все показати і розкрити глибше. Я бачив цих людей, але банально забракло часу, щоб з ними ближче познайомитися і поспілкуватись. Бо такі речі не робляться, як у новинах, за дві хвилини.
Ці люди свого часу втратили свої будинки і свою країну. Територія була окупованою. Зараз вимушені переселенці повертаються, шукають місця, де були їхні домівки. Розумію, що побути, пожити з ними – було б набагато цікавіше. Натомість у цьому фільмі – дуже мало людей. Зверніть увагу: я завжди у кадрі. Не тому, що так себе люблю, просто викручувався, розуміючи, що у мене не буде іншої нагоди.
– Виникало відчуття, що через кілька років такий вигляд, як, наприклад, місто-привид Агдам, матиме окупована частина Донбасу?
– Пряма аналогія навряд чи можлива. Якщо ми говоримо метафорами, то як місце вигнання, трагедії, розпачу, як місце, що втратило нормальне людське життя, Донбас до цього йде. А от у прямому сенсі – чи буде він розібраний по камінцях? Мабуть, ні. Бо є різниця. Конфлікт між Азербайджаном та Вірменією мав чітке етнічне підгрунтя. У нас етнічного підгрунтя, як такого, немає. Там виїжджали всі, у нас же із Донбасу виїхали не всі.
Пам’ятаю, 4-5 років тому, на 70-ту річницю Фінської війни, я їздив у Фінляндію. А точніше – у Суомуссалмі, за Полярним колом, де відбулися жорсткі бої і загинуло багато українців. У військовому музеї показані картини, як люди йшли з Карелії, яка тоді належала Фінляндії. Жінки, діти, літні люди – всі, окрім чоловіків. "Чому всі йшли?" – запитую. А мені відповідають: "Як вони могли жити під окупантом?". "А де всі чоловіки?" – "Чоловіки залишилися воювати".
Приблизно так само було в Азербайджані. Абсолютно всі азербайджанці були змушені покинути цю територію, а чоловіки воювали. У нас, на жаль, складнощі полягають в тому, що в часи СРСР на Донбас завозили людей з Росії, для яких Україна не є етнічною територією. Якщо ми говоримо про українців, для яких Україна – рідна країна, то для них Донбас – це дійсно Агдам. Як для мене особисто – Крим, я там виріс. Як журналіст, висвітлював події псевдореферендуму, після чого поїхав і більше не повертався. На якийсь час я втратив свою малу батьківщину.
– Агдам – рідне місто Карабаха, найсильнішого футбольного клубу країни. Там вже є розуміння, через скільки років команда зможе повернутися додому і провести перший матч?
– Класне запитання. Я так глибоко не замислювався, хоча цікавлюся футболом. Пам’ятаю, раніше у них був такий клуб, як Нефтчі. Найсильніший, найбільш крутий. Зараз про нього нічого не чутно. У будь-якому разі, планую знову поїхати туди, відвідати місто Шуша, яке стало наріжним каменем цієї війни. Тож обов’язково поцікавлюся клубом Карабах і дам вам детальну, грунтовну відповідь.
Влада Азербайджану обіцяє у дуже стислі терміни відновити там інфраструктуру. Вже будують аеропорт, усюди встановлений зв’язок 4G, круте покриття і так далі. Якщо врахувати, що цей футбольний клуб і його назва були певним символом для всієї країни, думаю, новий класний стадіон в Агдамі повинен з’явитися дуже скоро. І буде надзвичайно символічно, коли збірна Азербайджану проведе там першу гру після деокупації.
– Не було бажання показати інший бік конфлікту, познімати на території Вірменії?
– А я туди заїжджав, як і в Баку, це було ще у 2012 році. Тоді Україна головувала в ОБСЄ, і я робив цикл матеріалів про заморожені конфлікти. Побував у Придністров’ї, Абхазії, Осетії тощо. Вже тоді для себе зрозумів, що там немає якоїсь однієї правди. Адже у вірменів також багато своєї історії на карабахській землі. Конфлікт настільки глибокий і давній, що єдине, чого там немає, – це питання релігії. Ті, хто роздмухують версію, мовляв, тут мусульмани, а там християни, помиляються. Насправді – це лише балачки і спекуляції.
Як журналіст, я розумію, що завжди є два боки, дві правди. Але розумію також і те, що в цій ситуації потрапити в Степанакерт не можу. Причин – багато. Головна з них – зараз там російські військові. Залишки так званої НКР (самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки) – під мандатом так званих російських "миротворців". Вони для мене – окупанти частини моєї країни. Це моя принципова позиція. А, по-друге, це навіть небезпечно. Я впевнений, що там до мене можуть виникнути якісь питання, як до журналіста, що має однозначну позицію.
"Як Сирія втрачала людське обличчя..."
– Ваш бекграунд, як військового кореспондента, вражає – відвідали понад 10 гарячих точок на планеті. Де стали свідком найбільшої жесті і жорстокості?
– Найбільш яскрава сторінка, як не дивно, – це наш український Схід. Можливо тому, що він – ближче до серця, є глибше проникнення і розуміння ситуації, свідком якої я став. Фактично, у 2014-15 роках я жив на фронті. У 14-му реально взагалі не помітив, як минуло літо. Пригадую, у вересні написав у Фейсбуці: "А було літо?". За цей час отримав два поранення. Але найбільш боляче те, що втратив деяких близьких друзів.
Оскільки я опинився на передових позиціях, коли бачиш ворога впритул, це були незабутні відчуття. І Донецький аеропорт, і Піски, і Кримське, Металіст та ще багато всього. Більше ніде я не мав такого проникнення і наближення до подій.
Якщо брати закордонні історії, то на перше місце поставлю Сирію. Там теж вистачало жесті, яку бачив власними очима. Я там був 5 разів: з 2011 по 2015 роки. Потім Сирія, як і Росія, стали по один бік, сирійське посольство в Україні закрилося і візу припинили видавати.
Окрім цього, я побував довкола кордону – з боку Туреччини, Йорданії, Лівану, Іраку, спостерігаючи цей конфлікт. Найбільше мене вразив Хомс – вщент розбите місто, частково – другий Агдам. Покалічені люди в шпиталях. Діти, які втратили кінцівки. На це було страшно дивитися.
Трагедію Сирії я бачив у розвитку. У 2011 році почалося з громадянського конфлікту. Напруга наростала, країна фактично знищувалася і втрачала людське обличчя. Раніше це була світська держава, там ніколи не виникало релігійних, міжетнічних чи територіальних (окрім курдів, але не так гостро, як Туреччина, і Голанських висот з Ізраїлем) конфліктів.
У Сирії я побачив, мабуть вперше (вдруге – в Україні), що війна – це технологія. Якщо колись я був упевнений, що у XXI столітті неможлива велика війна, що людство стало розумнішим, що воювати – невигідно, то зараз бачимо на прикладі Росії, що експансія продовжується. А технологічно розгойдати ситуацію можна штучно – навіть там, де ніколи б не подумав, що це можливо.
– Єфрем Лукацький, легендарний фотокор Associated Press, пригадував війну у Чечні: "Ми, журналісти, весь час брали багато горілки. Пили її, а вона не "брала". І коли засинаєш, починаєш дуже чітко чути, як люди кричать "спасите, помогите". У вас були моменти крайнього психологічного дискомфорту?
– Звичайно, були. Це підтвердить мій колега, також чудовий фотокор Олександр Клименко. Так сталося, що ми багато часу були разом на фронті. Та й із Лукацьким іноді перетиналися, у нього залізна психіка. Це типова історія – і з приводу горілки також. "Не бере". Реально не бере. Зловживати цим не можна, бо алкоголь все одно так чи інакше затьмарює увагу, присипляє пильність тощо.
У кожного – різний поріг стресостійкості. Здається, що ти спілкуєшся із кремезною людиною. Але починається обстріл, небезпека – і ця людина починає бігати, в неї паніка. Хтось просто лягає, як паралізований. А буває – звичайний хлопчина, особливо не воював, проте в екстремальній ситуації веде за собою. Просто у всіх – різні психопрофілі, я ніколи за це не звинувачую.
"Напів мафіозі, керівник клану місцевого – я подарував йому шоколадні цукерки"
– У якій країні люди найбільш не схожі на українців ментально і культурно? Мабуть, десь в Африці?
– Так, ви маєте рацію – Африка. З того, що я бачив, – ДР Конго. Там я відчував щось типу білого расизму. На тебе налітають, вивертають кишені. У деяких районах небезпечно взагалі виходити на вулицю. Можливо, справа не в ментальності, а у дуже важкому житті, відсутності освіти і виховання. Війна доводить до сказу. Люди втрачають людське обличчя.
У тих районах Конго, зокрема на кордоні з Руандою, місто Гома, робляться неймовірні речі. Це на межі, просто дичина. Я бачив людей, яких за допомогою мачете розрізали на шматки. Маю фото, але вони – не для публікації. Ти розумієш: якщо, не дай боже, потрапиш у полон, то не зможеш достукатися до чогось раціонального. Тебе не пожаліють. Попри те, у Конго вистачає і хороших людей. Вони також місцеві, працюють, допомагають іншим. Просто вони не бачать цивілізації, тож стають такими, якими є.
– Як варто поводитися журналісту у зонах конфлікту, щоб мінімалізувати для себе ризики?
– Одна категорія відносин – коли потрапляєш на якусь небезпечну територію. Інша – коли потрапляєш у небезпечну ситуацію. Розглянемо обидві.
Територія. Там головне знайти людину, яка приймає рішення: вождь племені, польовий командир, старійшина тощо. Якщо знаходиш старшого, який відповідає за цю територію, віддає накази, і стаєш під його захист, висловивши повагу, поставивши до відома, що ти тут, то, як правило, тебе сприймають нормально. Якщо ж, потрапивши на незнайому територію, робиш усе, що хочеш, ні з ким не координуючись, потім важко буде до когось апелювати.
У Сомалі це врятувало мені життя. Відправився туди із Джибуті і потрапив до Бербери, де були піратські гнізда (зараз це все змістилося в Нігерію). Пішов шукати старшого, знайшов такого собі мера тієї Бербери – напів мафіозі, керівник клану місцевого. Подарував йому шоколадні цукерки "Вечірній Київ", український прапорець тощо. Розповів, що я турист (вирішив не представлятися журналістом, не взяв із собою посвідчення). "Цікаво, хочу побачити ваших хлопців". Враховуємо лексикон – я не казав йому "пірати". Далі я зробив із ним фото (це ще один лайфхак), бо може виникнути ситуація, коли не буде часу щось пояснювати, а показати фотку – завжди простіше.
І от минає кілька днів. Під’їжджає пікап, перекриває дорогу, кладуть мене. Єдине, що встиг – увімкнув фотоапарат і показую: "Look at this". "Ти його знаєш?" – "Звичайно". Ситуація змінилася вмить, нападники почали виправдовуватись: "Ми зупинили тебе, бо хотіли запитати, чи потрібно підвезти" (Усміхається). У Косово був схожий випадок. Затримала військова поліція – показав швиденько фото з головою місії. І так траплялося кілька разів.
Якщо ж ти опинився у конкретній небезпечній ситуації, насамперед потрібно розуміти, де можна сховатися. Ми – не учасники бойових дій, це теж треба усвідомлювати. Колись мене запитали: "Чи брали ви в руки зброю під час конфлікту?" Я відповів: "Моя головна зброя – це камера і мікрофон". Іншої у мене немає і не повинно бути. Тож якщо небезпечно – просто шукай сховище і координуйся з військовими, під мандатом яких перебуваєш. Не треба ніякої самодіяльності, це все може погано закінчитися. Ну і ще варто пам’ятати: жоден кадр не вартий людського життя. Усередині має бути запобіжник. Мій іноді мене рятував.
"Сепари всюди мали свої очі і вуха"
– Все ж іноді ви ходили по лезу ножа: на Донбасі потрапили у полон до сепарів, а у 2005-му зазнали жорстокого нападу у Криму…
– У 2005-му робив цикл розслідувань, був ще зовсім молодим журналістом, але вже шукав жорсткі формати. Переконаний, що цей напад був або на замовлення міліціянтів, або ж робота їхніх рук. Травматолог, який мене лікував, зізнався: "Бачу, в тебе чітко переламано по суглобах, вся ліва сторона, тебе били кийками". А мене "відключили" і вивезли за місто, коли опритомнів – лежав у снігу. Ще й не кожна зима у Криму буває така люта, як тоді. Добре, що прокинувся, бо можна було заснути назавжди.
А із сепарами історія сталася в Слов’янську. Коли почалася окупація цього міста, я перебував із редакційним завданням у Луганську. Прокидаюся, дізнаємося із оператором з новин, що там незрозумілі "зелені чоловічки". Редакцію поставив до відома вже по ходу: "Я їду в Слов’янськ". Не брав із собою ніяких журналістських документів. Вийшли з авто біля АЗС "Паралель" і пішки рушили в місто. Всі мости були заблоковані, там вже палали шини. Мав айфон, на який знімав.
Сепари всюди мали свої вуха та очі, Слов’янськ – місто невелике, тож вони плюс-мінус ідентифікували своїх. А місцеві, які не були до цього причетними, сиділи по домівках і нікуди не вилазили. І тут – ми, два хлопці призовного віку (Усміхається). Мережею сепарських сповіщень були таксисти, вони за нами придивлялися. В один прекрасний момент нас затримали і почали бити кийками.
Врятували дві речі. По-перше – Господь Бог і янгол-охоронець. По-друге, той, хто затримував, перебував, найімовірніше, у наркотичному сп’янінні. Спершу у нього була сильна концентрація агресії, а потім зненацька відходив. Це навіть по очах було помітно.
– Як викрутились?
– Із оператором у нас була наперед обговорена легенда, яка спрацювала. "Місцеві?" – "Ні". Правда? Правда. "Звідки приїхали?" – "З Луганська". Теж правда. "Де живеш у Луганську?" Називаю вулицю Совєтську, ми там винаймали квартиру. "Самі звідки?" – "З Криму". Штука в тому, що оператор Василь, як і я, дійсно походив з півострова. Тільки я – з Джанкоя, а він – з Арм’янська. На той момент я вже був прописаний у Києві. Але вони розкрили паспорт саме на тій сторінці, де кримська прописка. Якби натрапили на столичну – була б інша розмова. "А, ну да, з Криму.." Потім бах – концентрація: "А тут вказано "виписаний". Я викрутився: "Там зараз усіх виписують". Він: "Ну да, власть мєняєтся".
Словом, легенда проканала. Вони повірили, що ми – сепари, які приїхали на їхню підтримку. Нас відпустили. Звісно, перше, що хотілося, – дати звідти драла. Але це б стало дуже підозріло. Тож ми пішли далі. Скло на телефоні було розбите, але він продовжував працювати. Зайшли у якесь кафе, замовили чаю, я відкрив навігатор і продумав маршрут, як нарізати два кола і вийти з міста. Через кілька годин ми успішно покинули Слов’янськ.
Далі буде.
