“Деякі моменти в підготовці форсувала, і це зіграло зі мною злий жарт”
– Ваше покоління вперше за останні 18 років здолало попередній раунд чемпіонату світу. Чи відчували історичність моменту?
– Спершу не було реального відчуття, що ми їдемо на чемпіонат світу. Здавалося, що це просто чергові змагання попереду. Але що ближче було до ЧС, з’являлося напруження.
Розуміла, що треба дуже добре підготуватися. Навіть деякі моменти форсувала: проводила додаткові години в спортзалі, закачувала свої проблемні зони. Але це зіграло зі мною злий жарт: там надірвала м’яз, там ще щось. І ці мікротравми трохи вибивали мене психологічно. Сама себе накручувала через надмірну відповідальність.
Коли приїхала на збори, перші тренування минули добре. Потім перерозтягнулася. Кілька днів тренування довелося пропустити.
Перші ігри теж мені не вдалися. Давно не почувалася такою скутою. Реально тряслися руки. Не думала, що буду хвилюватися аж так. Мабуть, трохи перегоріла. Можу сказати, що добре зіграла вже аж у матчі з Чехією.
– Як ти взагалі переживаєш поразки? Вмієш легко їх відпускати?
– Після поразки, напевно, замикаюся в собі. Хоча це, звісно, не найкращий варіант. Ліпше поговорити з людьми, які тебе розуміють і вміють підтримати. А ще дуже важливо добре відновитися. Бо коли тіло напружене, ти не можеш нормально функціонувати. Треба виспатися, наступного дня з холодною головою переглянути гру і проаналізувати, де ти виступила добре, а де “профукала”.
– Ти зараз виступаєш за загребську Локомотіву. Чим відрізняється життя в Хорватії на побутовому рівні? А менталітет місцевих мешканців?
– Вони дуже спокійні, повільні. Іноді це відіграє негативну роль. Але мені подобається, що хорвати – дуже великі фанати спорту. Коли виходжу кудись в одязі з емблемою Локомотіви, мене на вулиці зупиняють, запитують: “О, ти гандболістка? Круто. Ти звідки? Удачі тобі”. Дуже люблять поговорити.
Але попри те, що хорвати дуже активні, не можу сказати, що вони – здорова нація. Вони так багато курять! Я люблю почитати книжку в кав’ярні або вчитися за комп’ютером, а вони всюди курять!
Якщо порівнювати з Німеччиною (Марічка виступала за Фюхсе Берлін, – Спорт 24), то німці більш холодні. У Берліні всі з "покер-фейсом" ходять. А хорвати більш активні в соціальному плані. Якщо щось станеться на вулиці, всі зразу підбігають, розпитують.
Хоча на початку повномасштабної війни від німців було дуже багато допомоги. Були дуже емпатичними і відкритими в той момент.
“У Німеччині ми всюди бігали з датчиками, які показують, наскільки ти використала можливості свого організму”
– А як стосовно закордонного сервісу? Багато українців кажуть, що він дуже поступається нашому в багатьох аспектах.
– Справді. Наприклад, звичайні фінансові операції відбуваються значно повільніше. Особливо в Німеччині. Банківська картка, наприклад, приходить на пошту. На wi-fi роутер чекала десь тиждень. Його теж доставляють поштою – довелося встановити самій. А якщо ти плануєш виїжджати, треба щонайменше на місяць наперед попередити компанію і відправити їй той роутер назад.
– А чим кардинально відрізняються тренування в Німеччині та у Хорватії?
– У Німеччині ми мали такі спеціальні датчики – бігали на тренуваннях та під час ігор зі спеціальними пульсометрами. На них видно, наскільки ти використала можливості свого організму, як відпрацювала, скільки пробігла. Всі показники відображаються на планшеті, і тренерський штаб бачить: о, цю гандболістку пора замінити, щоб вона трохи відпочила і могла відновитися. А не так, що гравчиня вбивається на паркеті і вже потім не може нічим допомогти команді.
У Хорватії наразі такого нема. Але дуже сильний фокус на фізпідготовці. У тренажерний зал ходимо частіше, ніж було в Україні. З нами багато працюють фізіотерапевти.
Воротарі тут теж дуже багато бігають. Недавно проходили тест, то я показала непоганий результат, хоч не люблю бігати.
– Згадую вашу круту, дуже дружню спільноту в Галичанці. З ким зараз підтримуєш зв’язок?
– Я дуже дружила з Мариною Коноваловою: ми з одного міста, вчилися в одній школі, потім в одній ДЮСШ, два роки виступали в Кияночці, потім разом потрапили у Галичанку. Підтримуємо зв’язок і зараз.
Коли приїжджаю до Львова, пишу дівчатам, хто може зустрітися. Навіть тим, хто завершив кар’єру. Наприклад, з Софією Давидянц спілкуюся, з Наталею Бідою. З Діаною Колодійчак – вона зараз працює масажисткою у Львові. Я собі так запам’ятала, як дівчата ходили на манікюр, а я на масаж до неї. А загалом зі всіма спілкуюся без проблем.
“Люблю побути сам на сам зі собою – мені важливо зрозуміти, чого я насправді хочу”
– Бачила твій пост про подорож Карпатами наодинці зі собою. Любиш усамітнитися?
– Я за натурою одиначка, вже звикла до цього. Давно хотіла поїхати кудись сама. А в нас чомусь це досі сприймається як дивина, щоб дівчина сама мандрувала. Заселилася я в тихий готель у Славському, подалі від людей. На території жили ще двоє хлопців. Вони не могли надивуватися, що я тут сама. Потім вже придумала легенду, казала людям, що я насправді з подругою, просто вирішила прогулятися наодинці. Просто в цілях безпеки вже так відповідала.
Люблю побути сам на сам зі собою – мені важливо зрозуміти, чого я насправді хочу. На початку повномасштабного вторгнення мені було дуже важко в деяких моментах. І одним з видів терапії було втілення бажань, які я завжди відкладала на потім. Як оця подорож в Карпати. Дуже добре провітрила собі мізки.
– У твоєму Instagram багато фото зі сестрою. Розкажи про неї: які у вас стосунки, маєш історії про активне спільне дитинство, розбиті коліна і так далі?
– Спільних дитячих пригод у нас не було, бо я вже в 13 років поїхала в Київ. А коли поверталася, то була для Софії просто як додатковою мамою. Згодом вона зізналася, що батьки часто ставили в приклад мене. А вона хотіла бути прикладом для когось. Вона має дуже круті організаторські здібності, дуже комунікабельна. Я, наприклад, не настільки соціалізована, як вона.
Коли почалася повномасштабна війна, до мене приїхали мама з братом і сестрою. Спершу жили разом, потім мені видали ще одну квартиру. Коли я пішла з Берліна, сестра вирішила залишитися там. Вона не хотіла наразі повертатися в Україну – боїться навіть грому і феєрверків.
Софія дуже активна. Працювала на “Віче Берлін”, потім у готелі “Континенталь”, який переїхав з Маріуполя в Німеччину. Тепер вона в кав’ярні при архітектурній компанії. Активно інтегрує українську кухню в меню: тепер німці куштують борщ, сирники, кутю. Дуже пишаюся її активністю! Не побоялася в 20 років жити сама в Німеччині.
Під час того, як пожили разом за кордоном, дуже здружилися. Стали найкращими подругами. Багато згадували дитинство. Софія розказувала, як бачила мене в той час. Пам’ятаю, як ми разом гуляли Берліном і всю дорогу додому співали українські пісні.
– Як зараз живе Хорватія у різдвяно-новорічний період? І чи відчула ти контраст, коли недавно їздила в Україну?
– Ще не встигла зануритися, бо тільки недавно повернулася у Хорватію. Але тут дійсно такий святковий вайб, люди скуповують подарунки. А в Україні було дуже важко. Був сніг, ялинка вдома стояла – то не то. У мене батько на війні (говорить крізь сльози, – Спорт 24). Важко було говорити з бабусею, бо зазвичай на Різдво ми всі приїжджали до неї. А тут вона каже: “Цього року вже так не буде”. І ти розумієш, що вона має рацію, але мусиш і сама не розклеїтися.
– Де тато служить? Чи ділиться історіями з війни?
– Тато служить зараз у Першому Вінницькому стрілецькому батальйоні. Він пішов добровольцем. Спершу був “нулі”. Потім отримав поранення, кілька місяців лікувався. Тепер повернувся. Каже: “Там мої хлопці”.
Пригадую, як минулого року, якраз перед матчами збірної, тато два тижні не виходив на зв’язок. Я думала, з розуму зійду.
Мій тато з тих людей, які борються за справедливість і завжди йдуть до кінця. Він дуже позитивний, веселун, енциклопедія анекдотів, душа компанії. Зараз теж старається, але важко дається. Про війну майже не розказує. Він не любить говорити, що зараз переживає. Але мусимо триматися і допомагати фронту, чим можемо. Інших варіантів нема.
Більше інтерв'ю Марічки Кулачковської:
