“Усі мої проблеми в житті через те, що я дуже добре вчила історію України в школі”
– Якщо починати знайомство з вами зі соцмереж, то перше, що впадає в око – ваше псевдо на обкладинці – “Печенька”. Знаю, ви отримали його на Майдані під час Революції Гідності. Розкажіть детальніше, будь ласка.
– На Майдан я часто приносила каву зі спеціями. І до неї потрібні були якісь смаколики. У нас вдома було таке затяжне печивко з родзинками. Я його постійно зі собою брала і ділилася. Якщо бачила сумну чи злу людинку, то можна було тицьнути їй ласощі і сказати: “Печенька”. От один хлопець мене так і назвав. І коли треба було обирати псевдо, то я згадала чомусь тільки це.
– Я так розумію, Майдан був для вас точкою неповернення? Бо після нього ви зразу пішли доброволицею в АТО у 2014 році.
– Я взагалі вважаю, що всі мої проблеми в житті – від того, що я дуже добре вчила історію України в школі (Сміється). А тоді ти розумієш, що росія – сумнівний сусід. Бо якщо якась країна регулярно приходить до тебе і влаштовує криваве місиво, то є ймовірність, що вона прийде ще. Коли ти вчиш історію України, то прокидається свідомість, самоідентифікація. Особливо, якщо робити це на прикладі своєї родини, як це робила я. Знаючи, як моя родина пережила 20-30-ті роки минулого століття (як їх розкуркулили, як вони пережили Голодомор), то питань в мене не виникало.
Майдан, мабуть, дійсно став точкою неповернення. З тієї точки зору, що раніше я була більш домашньою дитиною. І якщо десь долучалася до якихось заходів, то дуже якось містечково. У Комітеті пам’яті жертв Голодомору я волонтерила, ще десь. Але коли на Майдані я побачила, як на відносно мирному протесті за хвилини можуть почати бити людей просто тому, що вони з чимось не згодні, то в мене сталася додаткова зміна свідомості.
На Майдані я вже надавала домедичну допомогу і зрозуміла, що мені треба розвиватися в цьому напрямку. Почала шукати курси. Коли почалася війна, довелося більш активно в це все включатися. Трохи волонтерила. А потім пішла в інструкторство та двічі їздила як асистент в мобільній стоматології. Влітку 2015-го поїхала працювати в добровольчому підрозділі на медичній евакуації. Деякий час попрацювала з ASAP Rescue, а згодом приєдналася до “Госпітальєрів".
– Першу травму ви отримали ще під час АТО у 2016-му. Ви згадували, що тоді реабілітація відбувалася на неналежному рівні. Мабуть, медична система ще не була готова до такої кількості ветеранів?
– Після того я пішла вчитися на фізичного терапевта і ерготерапевта. Тож тепер не можу сказати, що та реабілітація в принципі була. Я пробула в госпіталі два тижні, і мені там були не особливо раді. Це м'яко кажучи. Потім я звернулася в приватну клініку і через кілька сеансів лікування зрозуміла, що в мене починає відновлюватися кольоровий зір. Мене так лікували в госпіталі, що я не усвідомлювала, що не розрізняю кольори.
І доволі швидко я повернулася в зону АТО, адже було відчуття, що війна не закінчилася. На той момент моя близька людина, медик, потрапила в ДТП – їх підрізав якийсь цивільний, весь екіпаж отримав травми. Тож комусь треба було заходити на ротацію. Потім я несистемно доліковувалася, знаходила нові проблеми тощо.
Вперше в реабілітаційний центр я потрапила у 2017 чи 2018 році, щоб полікувати спину. Коли я вже не могла вставати з ліжка.
"Бабуся ночами приймала в мене “іспити” з біології”
– Чула, що ваша бабуся готувала вас до професії медика змалечку.
– Так, але вона в тому всьому трохи “переборщила”. Тому що розказувати підручники з біології по ночах – це трохи не те, про що мріє підліток. Вона в мене, так би мовити, приймала іспити. Причому сама періодично при цьому засинала. Я будила бабусю, а вона: “Розказуй спочатку, бо я ж не чула”.
У шкільній біології мені вже робити було нічого. А коли батьки мене запитали, куди ти будеш вступати, я відповіла: “Тільки не в медичний”. Хоча насправді явно в мене завжди був до цього інтерес. Просто такий трохи конфліктний підлітковий вік у мене був.
– Розкажіть, будь ласка, за яких обставин ви отримали поранення вже під час повномасштабного вторгнення? І як відрізнялося ваше відновлення цього разу?
– Це трапилося на Харківському напрямку. Ми вночі виїхали забрати трьох важких поранених разом з іншим екіпажем. Вони наїхали на протитанкову міну, а нам дісталися залишки. Мені поранило дві ноги. Перший екіпаж, на жаль, загинув.
Цього разу з’явилося набагато більше можливостей. Якщо у 2016 році мене виписали фактично в нікуди. Сказали стати на облік за місцем проживання. Я прийшла до невропатолога, а він: “Чого прийшла?” У госпіталі мені взагалі сказали: “Молода, за рік відновишся”. За рік не відновилася, стало тільки гірше.
А у 2022-му я вже знала: якщо не лікуватися, будуть проблеми. Саме не мине, подорожник не допоможе (Сміється). Пояснювали, як треба розпрацьовувати ногу. З правою ситуація була складнішою, ніж з лівою. Бо довго не спадав набряк. Аж через пів року мені її дооперовували. Досі права нога не відновилася повністю.
Я тепер жартую, що в мене суперпокращена ліва нога, в мене там 4 біорозкладних гвинти. Ви можете собі порвати зв’язки або вивихнути ногу, а мені це зробити буде набагато важче. Всі просто не розуміють, що це перевага (Сміється). З правою, на жаль, так не вийшло. Але я в процесі покращення.
“Таксист думав, що людей з трьома вищими освітами немає в зоні бойових дій”
– Ви наголошуєте на тому, що суть “Ігор Нескорених” – це не медалі, а реабілітація ветеранів: фізична і психологічна. Наскільки особисто вам допоміг спорт у цьому плані?
– Мені дуже важко не брати участь у бойових діях, розуміючи, що я можу бути корисною. Я розумію, що треба лікуватися, але воно мене все одно морально муляє. А коли це ще й затягується з незрозумілими перспективами… Коли тобі кажуть: “Загоїться, коли загоїться”... Я вже почала залазити в доволі важкий моральний стан. А “Ігри Нескорених” стали для мене додатковим ковтком свіжого повітря. Коли ти вже нарешті виходиш з дому, починаєш спілкуватися з людьми, повертатися до фізичної активності. Твої м’язи згадують, що вони м’язи. Відтак в тебе з’являється більше енергії. А ще багато хто забуває, що під час занять спортом мозок теж розвивається. Особливо, якщо це новий для тебе вид. Тож я наголошую на тому, що спорт – це дуже багатофакторна реабілітація.
Чому це все не про медалі? А з ким ми змагаємося? У всіх різні травми, різні життєві обставини, різні проміжки часу на підготовку. Як порівнювати людину, яка займалася певним видом спорту все життя з тим, хто тренувався менш як три місяці. Та ще й поєднуючи це зі службою, ротаціями і т.д. Тож тут можна виграти лише в самого себе.
Фото Владислав Мусієнко/Суспільне
– Попри те, що ви взяли в руки лук незадовго до національного відбору “Ігор Нескорених”, ви змогли відібратися в збірну. А потім завоювати золото в Дюссельдорфі. Та ще й два срібла у веслуванні на тренажерах. Як вам це вдалося?
– Виявилося, що мізки і характер важать в спорті теж. Як і в будь-якій сфері. Велика вдячність тренерам, звісно. Лук я дійсно вперше взяла до рук за два дні до національного відбору.
Я порадилася з дуже близькою людиною, які види спорту вибрати. І він допоміг підібрати, які добре підійдуть мені. Звісно, треба було вибирати ті, де не будуть повністю залучені ноги.
Для мене ця перемога була дуже важливою, бо раніше нічого ніколи не вигравала. Буди другі-треті місця на олімпіадах тощо. Тож це була пікова точка в житті, коли ти собі доводиш, що ти можеш! А це також дуже важливо для реабілітації – згадати, на що ти здатен!
Фото: Invictus Games: Team Ukraine/Maksim Belousov
Також мені було важливо, що я можу поспілкуватися на “Іграх Нескорених” з іноземцями, розказати про свій досвід. Та з українцями теж.
Взагалі мені здається, що в усьому цьому процес спілкування людини з людиною дуже важить. От, наприклад, ти балакаєш з таксистом, який підвозить на тренування. Він запитує, куди ти їдеш. Ти йому розповідаєш, що існують такі “Ігри Нескорених”. І стається розлом. Бо він думав, що людей з трьома вищими освітами немає в зоні бойових дій. Ще пролунало запитання від цього таксиста: “А що ви, така розумна, там забули?”. А під час цієї розмови комунікація виходить на зовсім інший рівень.
Мені здається, те, що організатори набрали людей з дуже різними історіями, це теж зіграло важливу роль. Іноземці мали змогу побачити нашу країну через історії. І кожного разу, коли ти піднімаєшся на п’єдестал, це додатковий інформаційний привід і можливість бути почутим.
“Краще не запитувати, як моя нога, бо я можу розказати, де там і як скріплено. Навіть з фото”
– Після того, як в зоні АТО бойові дії стали менш інтенсивними, ми спостерігали багато випадків невдячності цивільних щодо військових. З’явилася ганебна фраза: “Ми вас туди не посилали”. З якими проблемами зіштовхуються українські ветерани зараз при поверненні додому? Чи покращилася ситуація порівняно з часами АТО?
– Цього разу “Ми вас туди не посилали” я не чула. Це вже тішить. Але досі чую певні упередження про те, що розумних на фронті немає. Або запитання: “А що ви там робили? Ви що: їх вбивали?”. Але цього разу все набагато просунутіше, бо набагато більша кількість людей включена у війну. Але, оскільки бойові дії стали масованішими, з’являється значно більша кількість поранених. І звичайні хвороби, соматичні, ніхто не скасовував. Мало хто говорить, що є бойові травми, а є небойові. Стається загострення хронічних недуг, трапляються інсульти, інфаркти – їх теж треба лікувати. Госпіталі періодично переповнені. Кваліфікованих кадрів бракує. Багато хто з медичних фахівців до 2022 року не цікавився військовою тематикою. І вони почали в це занурюватися доволі швидко і з різними перегибами.
Є великий відсоток випадків, коли люди, які могли б повернути собі таке ж якісне життя, як було перед травмою, – інвалідизуються. Через брак вчасної, якісної, комплексної допомоги. Бо військова травма є політравмою. Часто вражає велику кількість ділянок тіла. І не тільки тіла. Тож для реабілітації потрібна дуже велика кількість фахових рук.
Я багато спілкуюся з іноземцями. І вони кажуть: якби в них в один день виникла така велика кількість поранених, то їхня медична система просто захлинулась би. А ми це “вивозимо” вже котрий рік! Тож з одного боку ми молодці. З іншого – список речей, які потрібно напрацювати, з кожним днем стає більшим!
– Що вас найбільше тригерить після повернення з фронту? Які запитання цивільних дратують?
– Запитання про сімейний стан. “Чи вбивала я?”. Або “Вже два поранення маєш. Може, досить вже?”. А ти запитуєш: “А що: війна закінчилася вже?”. Може, й досить. Але, якщо ти кілька років повчишся і заміниш мене, то добре, я полежу на ліжку з собачкою. Я дуже проста людина: не треба, то не треба.
У кожного тригерні моменти є різними. По-перше, треба розуміти ступінь близькості з людиною, в якої ти запитуєш. А, по-друге, правильно підібрати форму запитання. Бо можна почати з фрази: “Вибачте, будь ласка, може, я зараз поставлю дурнувате запитання”. А можна просто в лоб ляпнути якусь нетактовну річ.
Ще одна важлива річ. Якщо ви не готові після того, як почуєте щиру відповідь, не витріщатися переляканими очима на ветерана, то краще не ставте цього запитання.
Ще мене тригерять розмови про те, коли я вилікуюся, і як моя нога. Бо не знаю, коли. Тим паче, мені сказали, що деякі штуки вже не відновляться ніколи повністю. Тому це трохи тригерить. Бо що таке “вилікуєшся”? Як до травм – ніколи. А “як нога?”, краще не запитувати. Бо я ж можу розказати, де там і як скріплено. І навіть з фото. А не всі до цього готові.
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської
