"Коли взувала ковзани – порізала вдома всі килими"
– Одного разу ви сказали таку фразу: "Усе своє життя я проживаю задом наперед". Що ви мали на увазі?
– У 1991 році розвалився Совєтський Союз. Моя мама – померла. У Дніпрі залишився вітчим. Українська федерація фігурного катання перекинула мене з рідного міста до тренера Валентина Ніколаєва. Дванадцятого серпня 1992 року я розпочала з ним свою професіональну діяльність.
Розумієте, за останні тридцять років я так багато думала… У мене ніколи не було шансу все це розповісти і висловити українським уболівальникам. Поділитися правдою… Так ось, дванадцятого серпня нас кинули на збір. Я жила на ковзанці "Крижинка" і бігала тренуватися у Палац спорту.
Україна на той момент вже відділилася від СССР, з’явилися свої проблеми. То льоду не було, то фінанси перестали надходити, то ще щось. Перед Олімпійськими іграми ми готувалися в одеському Палаці спорту. Коли приходили на тренування взимку, хоча в Одесі клімат м’який, було неймовірно холодно. Ми самі собі зачищали лід, потім самі його заливали шлангом і йшли нагору у спортзал – розминатись.
Будь-який спортсмен знає, що коли дуже холодно, а ти перебуваєш на піку форми перед Олімпіадою, надихавшись холодного повітря, можеш підхопити температуру під сорок. Тому ми виходили на лід, 5-10 хвилин розминались, вмикали музику, катали програму по шматочках і йшли з ковзанки, щоб не захворіти.
Потім, коли нам видали екіпіровку, у мене вона чомусь виявилась розміром medium. Я на той момент була зовсім маленькою – 40 кілограмів ваги (Усміхається). Я цю екіпіровку привезла на Олімпіаду, але не одягала. На відкритті Ігор український прапор довірили нести Віктору Петренку – на його рукавичках мало бути написано Adidas. Але у нього цих рукавичок навіть не було! (Сміється) Там вигукнули: "Ей, хто має рукавички?! Віктору потрібні рукавички!" Було дуже холодно. Мене навіть не випустили на церемонію відкриття – не знайшлося правильної екіпіровки, правильних розмірів. Боялися, що захворію.
Коли Петренко відкатався і посів своє четверте місце, до мого старту було 12 днів. Гула вся ця роздута історія між Тонею Гардінг і Ненсі Керріган. Усі дивилися на фігурне катання, як на шоу. Тренування – з підвищеною відповідальністю. Подивитися приходили судді, інші спортсмени. Дурня вже не поклеїш.
– Розумію, що ваше дитинство було складним – ви надто рано втратили найдорожчих людей, тож довелося швидко дорослішати. І все ж, найщасливіший спогад про той час – який він? Мене зворушив один момент: як ви, зовсім ще маленька, брали ковзани і разом із маминою подругою йшли шукати підмерзлі калюжі, щоб покататися.
– Я така людина, що намагаюся блокувати погане. Життя настільки швидко пролітає, що хочеться тільки жити і радіти життю. У 45 років воно не те що не закінчується, а й ще навіть не починалось (принаймні я так почуваюсь). Коли мій чоловік цікавився моїм дитинством, або коли зараз про нього згадую, у мене радість на душі (Усміхається).
Я спокійно прокидалася сама о 5:30 ранку. Бігла на тренування, тому що ті автобуси, які приїжджали на зупинку – я у них вже не могла залізти. І от я бігла, бабуся мене ззаду наздоганяла. А коли взувала ковзани – порізала вдома всі килими. Час раніше був інший.
Спорт і все, чим я займалась, завдячую своїм тренерам і наставникам. Людям, з якими досі підтримую контакти. Перед Станіславом Коритеком була Антоніна Пашковська. А ще Валера Долгов, який уже помер. Усі вони мене сформували. Настільки мене любили! Можливо тому, що характер у мене такий – я завжди була відповідальною дівчинкою. Дуже любила те, чим займаюсь. Я і досі люблю спорт. Усе, що пройшла – вогонь, воду, мідні труби – мене це сформувало людиною, яка все своє життя віддала спорту.
"Коли мене запрошували в російське посольство, я завжди почувалася українкою"
– Після того, як ви здобули золото Ліллегаммера, на вашу честь увімкнули Гімн України. Щоправда, з великим запізненням – не могли знайти аудіозапису. Футболісти збірної України початку 90-х зізнавалися, що коли перед матчами звучав наш славень, вони не знали, як реагувати, бо ще не усвідомлювали, яку країну тепер представляють. А що ви у 1994-му? Чи відчували гордість за молоду незалежну державу?
– Коли наша подруга Ірина Рибінс підійшла до Валерія Борзова, я перебувала поруч. "У нас є прапор, але ми не можемо знайти Гімн", – сказала вона. Борзов обернувся до Людмили Михайловської, яка також була тут: "Людмило, якщо зараз не зіграє перший Гімн, нам з тобою в Україну краще не повертатись". Вона: "Зрозуміла". І побігла. Організатори повезли її в олімпійське селище, Людмила знайшла Гімн і привезла його.
Я у цей час переодягалась в чоловічій роздягальні (у жіночій було багато галасу). Потім вийшла і попрямувала до ковзанки. Пам’ятаю, було неймовірно яскраве світло. Коли оголосили моє ім’я, я піднялася на п’єдестал і побачила, що перебуваю на найвищій сходинці Олімпіади. Чесно вам скажу: у 16 років я ще не усвідомлювала і не розуміла, що відбулося.
Так сталося, що перед другою програмою я зіткнулася з німецькою фігуристкою (Танею Шевченко, – Спорт 24). Мені наклали шви. Мої недруги почали радіти – думали, що я вже не виступатиму… Розумієте, ми можемо припускати, а Бог – керувати. І коли почалась війна в Україні, всередині мене настільки сильно зіграло ось це "Я"! Ніколи не розуміла, наскільки я за Україну, що завжди була, є і буду першою олімпійською чемпіонкою епохи Незалежності. Усвідомила значно пізніше. А відчула це зовсім сильно, коли прийшла війна в Україну (Плаче). Ви мені такі запитання ставите, що я знову плачу (Усміхається крізь сльози).
– Зовсім нещодавно виявилося, що та касета із записом Гімну збереглася дотепер і перебуває в надійних руках.
– Після відеоролика, де ми заявили, що не хочемо, аби росіяни виступали на Олімпійських іграх, а також міжнародних змаганнях, мене сильно підтримала федерація фігурного катання і 99 відсотків українських фігуристів. За день до з’їзду ISU розмовляла з Настею Макаровою. "Слухай, Оксано, – каже вона. – Після смерті чоловіка я перебирала на горищі наші старі речі і знайшла Гімн, який вмикали на твою честь на Олімпійських іграх". Знаєте, я ледь із крісла не впала (Усміхається). "Настя, – відповідаю. – Величезне дякую Богу за те, що це збереглося". І медаль збереглася, і олімпійське плаття, і ковзани.
– Кажете, що 16-річною ще не усвідомлювали винятковість свого досягнення. Але читав, що від гімну Росії або ж СССР, які пропонували натомість, ви відмовилися. Чим не прояв патріотизму?
– Ні-ні, це відбулося у 2006 році, коли мене всіляко намагались схилити до співпраці з Росією. Була там один раз – з Іллею Авербухом проїхались у турне країною і я поїхала. "Ілля, поважаю спортсменів, але в Росії я працювати не хочу і не буду". Упродовж багатьох моментів до того, як війна почалася, вони чомусь злими на мене були. Завжди писали про мене погано. Завжди витягували історію про 1997 рік – про аварію, коли я в нетверезому стані врізалась у дерево. Росія завжди намагається мене знецінити: що я – "ніхто", "ніщо".
Напевно, тому я й не погодилася з ними працювати. Адже у 90-х, коли вся Росія їхала в Америку і ми разом працювали на шоу з фігурного катання, вони завжди вважали, що я виграла олімпійське золото за Україну. Це відчувалося постійно. Тоді я жила поблизу Нью-Йорка. Перетиналася велика кількість людей звідусіль. Коли мене запрошували в російське посольство чи ще кудись, я чомусь завжди почувалася українкою. Бачила їхнє ставлення до себе – що я не виграла золото за Росію, а я його виграла за Україну.
– Бо насправді так і було.
– Так. Але до початку війни багато хто вважав, що Росія – це лідер у світі фігурного катання, а все інше – так собі, додаток. А я завжди казала: "Та ні, неправда. Подивіться на історію фігурного катання. А в жіночому фігурному катанні – я взагалі перша з колишнього СССР, хто виграв золото". Багато людей у 90-х не могли зрозуміти, що таке Україна, а що таке Росія. Росіяни виступали тут, отримували неймовірну підтримку від Америки. Тарасова з Ягудіним, 2002 рік – тренувалися тут, лід і все решта було безкоштовним. Але у 2006-му вони зробили свій вибір, поїхали з Америки і почали розкручувати фігурне катання у себе в Росії.
Коли я бачу шоу Тутберідзе під назвою "Чемпіони на льоду", і там працюють, тренуються, катаються тільки російські спортсмени – це мене обурює. Пригадую продюсера Тома Коллінза і його шоу Champions on ice. Там виступав і Жулін, і японці, і китайці – увесь світ завжди був запрошений. А у Тутберідзе – які це чемпіони на льоду, якщо там тільки Росія виступає? (Усміхається).
"Мені стало страшно – чому чужий мені дорослий мужчина перебуває у мене вдома?"
– Якщо росіяни вас діставали випадком 1997-го, то ви можете відповісти тією ж монетою, пригадавши щось про Ягудіна чи Плющенка.
– (Після паузи) У 2004, 2003 чи 2002 році Льоша теж "попав" – не в аварію, але його зупинили, він був п’яним. Я на той момент ще розмовляла з Росією. "Льоха, – кажу, – що сталось?" А він відповідає: "Ти уявляєш, коли за мене прийшли платити в поліцію, я почув: "Ну що, Оксана Баюл, догрався?" (Сміється) У середині 2000-х Вітя Петренко також опинився в такій ситуації – п’яний. А мене Росія звинувачує в усіх смертних гріхах. Але якщо це все, що вони мають проти мене, – нехай так і буде. Щастя їм і всього найкращого.
– Та ДТП у 1997-му стала для вас переломним моментом у житті?
– Я просто зрозуміла, що не всі люди – ангели. До початку війни ми дружили, були разом, не поділялись на два різні табори. А коли війна почалась, я сказала: "Святих людей немає на білому світі". Чудово розумію, що всі люди припускаються помилок. Питання в тому, виправила людина цю помилку, чи ні.
Щодо мене… Я пішла від Змієвської, я пішла від Петренка. Ви знаєте, буквально 2-3 тижні тому Змієвська постукала до мене у друзі на Facebook. Зрозуміло, я цей запит не прийняла. Є люди, з якими, ти розумієш, тобі краще не спілкуватись.
У 1997 році склалась така ситуація, коли мені належало вирішувати: йти від Змієвської, чи залишитись. Але коли людина ніколи не перебуває на твоєму боці… Я ніколи не відчувала, що Галина Яківна Змієвська на моєму боці. Вона давала безліч інтерв’ю, в яких казала, що вона – моя мама, що вона мене любить і так далі. Але це була дивна любов. Я завжди почувалася знеціненою.
Коли сталась аварія, швидка приїхала першою. Вони забрали мене в лікарню, була голова розбита і ребра пом’яті. Поліція підключилася вже потім. Через те, що я – Оксана Баюл – медсестра продала цю інформацію жовтій пресі. Так про мою аварію дізналися всі.
Минає час, минає суд. Кажу Змієвській: "Хочу додому". А я на той час вже жила у величезному будинку. Її тодішній менеджер Джозеф Лемір, який досі співпрацює з Петренком, мав ключі до мого дому. Якось о третій ночі я сиділа і дивилась телевізор. Ця людина з другого поверху спускається вниз і сідає біля мене. Мені стало страшно – чому чужий мені дорослий мужчина перебуває у мене вдома? І коли я наступного дня розповіла про це Змієвській, почула у відповідь: "Та ти мені брешеш. Ти все завжди вигадуєш". Я зробила висновки. Купила квиток і сказала своєму найкращому другу, що їду працювати у Лос-Анджелес. Ось так обірвались мої відносини зі Змієвською і Петренком.
– У вас завжди були напружені стосунки з американськими журналістами. Нічого не змінилось?
– У 2010-му мій чоловік прийшов у моє життя. Він у мене бізнесмен, інвестор, продюсер – працював з відомими в Америці особистостями. Не буду хвалитися, але це справді люди, які добилися найвищих висот – Рікі Мартін, Вітні Х’юстон… І от він каже: "Давай книгу про тебе напишемо". – "А чому б ні? – відповідаю. – Давай. Класна книга вийде". – "А де твої попередні контракти? Я ж знаю, що ти випустила дві попередні книжки". А у мене контрактів немає.
Спочатку ми не могли їх отримати, бо від початку моєї кар’єри контракти були підписані на офшорну компанію. Коли в 16 років людині, яка англійською не розуміє ні слова, приносять оттакий (товстий, – Спорт 24) контракт англійською мовою, а Змієвська каже "підпиши ось тут" – то я і підписала. Мій чоловік відкрив ці контракти у 2010 році: "Слухай, тут усюди написано, що Змієвська – твій legal опікун. Вона була ним чи ні?". А я не знаю. "Зателефонуй і дізнайся". Я їй зателефонувала – вона відповіла, що ні: "Я не була твоїм опікуном. По всіх цих справах тобі потрібно розмовляти з Джозефом Леміром". Набрали Джозефа.
Після цього почались суди, розбірки. В Америці є такий закон: якщо ти упродовж трьох років не подаєш у суд (а з 1994 року минуло дуже багато часу), вони не будуть цього розглядати. Упродовж восьми років ми судились. Натрапили на інформацію, що Джозеф Лемір з 1996 по 2000 рік розповідав в американському Конгресі про beauty салони Оксани Баюл – тут узагалі мені важко підібрати слово, яке б описало нашу реакцію. Але ви, мабуть, здогадуєтесь, яке це слово. Не буду його озвучувати, бо маю повагу до себе. Ми просто з моїм чоловіком офігівали – наскільки людина обманювала українську державу.
…Коли я не знала – перебуваю між землею чи небом – то звинувачувала в усьому абсолютно всіх людей. Звинувачувала американську пресу, українську пресу. А зараз розумію: є люди, яких потрібно запитувати – як і чому так вийшло. Не можна звинувачувати весь світ у тому, що зі мною відбулося, коли я ще навіть не була повнолітньою. Ось тому я ставлюся до тих людей так, як вони поставились до мене. Якби Галина Змієвська була нормальною людиною, можливо я б з нею зараз поговорила, прийняла в друзі на Facebook, ставилася б по-іншому. Громадськість вважала, що Змієвська, Петренко і Лемір мене рятують, люблять, оберігають від усього. Але це абсолютно не так. Зі мною чинили жахливо, неправильно і недобре.
"Коли тобі добре, заздрісники пожиратимуть самі себе"
– Писали, що Playboy запрошував вас на фотосесію, обіцяючи шалений гонорар у мільйон доларів. Від такої пропозиції важко відмовитися, та все ж ви не погодились. Чому?
– Олеже, так – це було, але минуло. Ось цей значок (показує на ліве плече, – Спорт 24) презентував мені особисто президент США Білл Клінтон. На грудях у мене – від української діаспори такий Тризуб. Зараз у мої двері стукає спортсменка – відома фігуристка, яка приблизно три місяці тому вийшла і сказала: "Я за те, щоб усі почали потискати руки російським спортсменам". Вона хоче, щоб Росію допустили до змагань. Зараз стукає і каже: "Дуже потрібно, щоб ти мені дала в Америці дозвіл на своє ім’я". Збирається використати це у своєму документальному фільмі. Я сказала: "Ні". Тепер пропонує мені гроші.
І я думаю: візьму ці гроші, чи не візьму? За інших обставин, мабуть, взяла б гроші. А у теперішній ситуації, найімовірніше, відмовлю. Але є одне "але". Я можу ці гроші взяти, використавши своє ім’я, і передати їх українському спорту – допомогти нашим спортсменам тренуватися та існувати… Сьогодні 574 день війни. Я дивлюсь, як наші солдати кров’ю, потом вибивають українську перемогу. Тому, якщо можу десь чимось допомогти з фінансуванням, я завжди допоможу.
– Ви розумна, сильна, вольова жінка. Чи є момент або вчинок, про який досі шкодуєте?
– У житті було багато моментів, де боляче. Але того, що сталося, я змінити не можу. Як кажуть в Америці, коли молоко розіллєш – вже не можна плакати. Проте пам’ятаю і завжди вчуся на уроках, які мені подані. Напевно, це характер, який мені й допоміг стати олімпійською чемпіонкою – з розбитою ногою вийти, відкатати, зійти на п’єдестал. Треба думати про хороше і бажати всього найкращого навіть своїм ворогам.
Коли тобі класно, коли тобі добре, заздрісники пожиратимуть самі себе. Тож концентруйтесь на собі і на тих людях, які до вас добре ставляться. З початком війни із мого життя відійшло багато старих друзів – ми більше не змогли один одного розуміти. Зате прийшли нові люди – ось як ви. Я відчуваю, що ви слухаєте і розумієте мене. Це ж найголовніше – коли тебе розуміють і підтримують. А ще у мене налагодились суперові відносини з українською федерацією фігурного катання! Життя прожити – це коли ти щодня чогось вчишся.
Інші інтерв'ю Олега Бабія
