Бронза Олімпіади-2000 у Сіднеї так і залишається єдиною для України в стрибках у воду серед жінок. Анна Сорокіна та Олена Жупіна тоді не лише запам'яталися класним виступом, а й стали героїнями форс-мажору, який, зрештою, не завадив спортсменкам вдало виконати свій стрибок.
Жупіна взагалі є унікальною спортсменкою, адже однаково успішно стрибала і з вишки, і з трампліну. А після завершення кар'єри спробувала себе у журналістиці та навіть була ведучою новин спорту. Напередодні свого 50-річчя Олена Жупіна розповіла Спорт 24 про роботу у прямому ефірі, талісман Яни Клочкової та драму перед Олімпіадою у Барселоні.
"У Запоріжжі намагаємося жити звичним життям"
– Пані Олено, після повномасштабного вторгнення ви не залишали рідне Запоріжжя?
– Так, я постійно у Запоріжжі. Тут моя сім'я, мій дім і усе моє життя – не хочу нікуди їхати. Ми перебралися з квартири у приватний будинок, це трохи безпечніше. Діти навчаються, відвідують тренування – ми намагаємося жити звичним життям.
– У спорті зараз не працюєте?
– Займаюся домашнім господарством та вихованням дітей. Саме у цих напрямах нині реалізуюся і присвячую їм увесь свій час. У спортивному плані я на пенсії, тож можу собі дозволити приділити увагу сім’ї та дітям.
– Ваш син раніше грав у футбол.
– Якщо точніше, то у міні-футбол. Сашко – воротар запорізького ФК Січ Юнайтед, йому 14 років.
– Тобто невдовзі варто шукати на професійному рівні перспективного воротаря Олександра Ябченка?
– Так, у сина чоловікове прізвище (Усміхається). Треба стежити, а раптом вдасться досягнути вершин у цьому спорті. Сашкові подобається міні-футбол, він робить чималі успіхи.
– Донька Ольга також розвивається у спорті. Якщо діти захочуть присвятити усе своє життя спорту, перечити та відмовляти їх не будете?
– Від мого бажання чи заперечень мало що залежить. Існує вдосталь обставин, які можуть вплинути на їхній успіх в обраній діяльності: талант, працездатність, робота з тренером. У всякому разі я не заважаю і хочу, щоб спорт був присутнім у житті і сина, і доньки. Вони до нього звикли змалечку.
– Ольга, як і ви, теж має справу з водою. Вона зосередилася на греблі на байдарках.
– Донька ще самостійно не ходила, а моя тренерка Тетяна Олександрівна вже навчала її плавати. Олю тільки з пологового принесли і одразу ж взялися у ванній вчити плавати. Можна сказати, що діти перебували у спорті ще у той час, коли я їх носила під серцем. До речі, нещодавно Оля виконала норматив кандидата у майстри спорту. Вірю, що це зовсім не межа.
"Руки тряслися, літери перед очима стрибали, суфлер кудись втікав"
– У вашому житті був цікавий досвід роботи у журналістиці. З чого все почалося?
– Ой, це величезний досвід і знання. У журналістику я потрапила випадково. Приїхала з якихось змагань і придбала собі там сумку. Хтось із подруг сказав: "Ти з цією сумкою так на журналістку схожа". Я собі подумала: "А чом би й ні?" Тоді ж вступила на факультет журналістики і здобула другу освіту. Мені дуже подобається спортивна журналістика. Цікаво було опинитися по той бік екрану. Пізнавально та корисно було спілкуватися із представниками інших видів спорту.
– Де саме ви працювали?
– Запорізький журналіст Ігор Павленко запропонував спробувати себе на телеканалі "Алекс". На той момент я ще стрибала, та вже почала працювати на телебаченні – була ведучою новин спорту. Ой, ці прямі ефіри… Я хвилювалася неймовірно, руки тряслися, не могла їх на стіл покласти. Літери перед очима стрибали, суфлер кудись втікав.
– З часом побороли хвилювання?
– Уся команда шалено мене підтримувала і допомогла впоратися. Мені здається, що я на Олімпіадах менше хвилювалася, ніж на телебаченні під час перших ефірів. Дзвонила своїм батькам, бабусі, тренерці – вони й розбирали мої помилки та давали поради. Телефонувала також Анні Сорокіній, напарниці з бронзової Олімпіади. Вона в перших ефірах три помилки знайшла (Усміхається).
– Які саме?
– Слово не так використала, наголос змістила… Замість "флАгман" сказала "флагмАн". З часом я виговорилася, здобула впевненість, хвилювання зникло. Потім і сюжети почала робити, і серію передач з колегою Оленою Градовою започаткувала. Я щаслива, що працювала у тій сфері.
– Все те, що ви розповідали про прямі ефіри, я відчуваю, коли підіймаюся на висоту. У вас, очевидно, цей страх зник десь далеко у дитинстві?
– Я займалася гімнастикою, однак нашу групу розформували і перепрофілювали дітей на заняття зі стрибками у воду. У якості вступного тесту обрали наступну вправу – діти вилазять на шведську драбинку і стрибають вниз на мати. Хто долав цей страх – той і отримував своєрідний пропуск у групу стрибунів. Оскільки мене взяли, значить я стрибнула без вагань і страху.
– Страху висоти у вас взагалі немає?
– Я б так не сказала. Страх завжди присутній. Просто з дитинства навчилася з ним боротися. До того ж нас не одразу на 10 метрів загнали і змусили стрибати. Висоти долали поступово. Зараз без потреби я не ризикую. Умовно кажучи, у провалля не заглядаю і себе не випробовую.
– Коли стрибун летить у воду, то не може просто відключитися і насолоджуватися падінням. У повітрі розпочинається якраз чи не найважливіша частина стрибка?
– Коли ти летиш, то увесь час у напрузі. І мозок, і кожен м’яз. Ти відчуваєш кожну клітину свого тіла. Маєш швидко реагувати на будь-які зміни. Відштовхнувся трохи більше чи трохи менше, закрутився швидше чи повільніше. Від цього залежить те, як правильно відкриватися, як ставити вхід, щоб він був рівним та красивим. Мозок повинен реагувати миттєво – на це йдуть долі секунди. Ти все бачиш, контролюєш.
– Відчуття ейфорії приходить лише після занурення у воду?
– Якщо ти розумієш, що стрибок вдалий, прожив його кожною клітиною свого організму та ще й отримав хорошу оцінку – відчуваєш задоволення від своєї роботи.
"Розраховувала, що їду у Барселону. То була велика трагедія"
– В одному з інтерв’ю ваша наставниця Тетяна Турова розповідала, що ви дуже багато працювали, щоб досягнути бажаного. Якщо хтось виконував вправу з першого разу, то ви наполегливо повторювали її неодноразово.
– Так, мені не все давалося легко. Лише завдяки праці та допомозі Тетяни Олександрівни я змогла досягнути бажаного. Пам'ятаю, як у кінці заняття стрибунам дозволяли поплавати – це емоційно розслабляло, сприяло розрядці. Якось уся команда пішла плавати, а у мене один стрибок не виходить. Я раз стрибнула, потім вдруге і так десяток… Врешті-решт, стою на вишці і ридаю. Тренерка це бачить і питає: "Чого ридаєш? Через те, що не виходить чи тому, що всі пішли плавати?" Мені стало так соромно і я відповіла: "Тому що не виходить". Хоча, напевно, я плакала, бо всі пішли розважатися і плавати (Усміхається).
– Ви згадували, що вперше серйозно засмутилися через спорт у 12-річному віці. Ви виграли змагання у Польщі, проте нагороду отримала місцева спортсменка, яка фінішувала нижче за вас.
– То був чемпіонат Польщі, а ми приїхали поза конкурсом. Тому в будь-якому разі вони нагороджували лише своїх. Та для мене, дитини, це був великий поштовх – треба боротися і бути на дві голови сильнішою.
– Ще більше розчарування ви пережили напередодні Олімпіади-1992. Фактично вас позбавили заслуженого місця у збірній.
– Я виграла зимовий чемпіонат СРСР, а на літньому фінішувала другою. На Олімпіаду відправляли двох спортсменок. Тому я розраховувала, що їду у Барселону. Рада нашої федерації ухвалила несподіване рішення відправити росіянку замість мене, ще недосвідченої спортсменки. То була велика трагедія, від якої я важко оговтувалася. Батьки повезли мене у Кирилівку на море, щоб відволікти трохи. А вже після Олімпіади уся збірна приїхала до мене у гості – таким чином колектив мене підтримав.
– Здається, ви навіть працювали з психологом?
– Так, консультувалася у психолога збірної Любові Костянтинівни, яка була нашим великим другом. Вона вивела мене з цього стану. На щастя, спорт кидати я не збиралася. Просто повинна була перебороти страх. А він був серйозним – руки забивалися від негативних емоцій, не могла поставити вхід у воду, оскільки дуже руки боліли. З часом цього всього я позбулася. Напевно, і такий досвід був потрібен. Хтозна, як би тоді склалася моя спортивна доля, якщо б я поїхала у Барселону.
– У вашому виді спорту доводиться бути стійким ще й через суддівські оцінки. Часто зустрічалися з несправедливим суб’єктивізмом?
– Це звичне явище. Моя тренерка Тетяна Олександрівна мала простий рецепт – слід бути на дві голови вищою за суперниць. Тоді у суддів запитання не виникатимуть. Турова вчила нас бути байдужими до суддівських рішень і вміти зберігати холоднокровність.
"З трампліна могли по 200 разів стрибати за тренування"
– Вас називали унікальною стрибункою, адже ви поєднували дві дисципліни: стрибки з трампліну і вишки. Це нетиповий симбіоз?
– Дійсно, небагато спортсменок це поєднували. Існує специфіка та різниця між цими дисциплінами. Мені подобалися обидві. На вишці я відпочивала від трампліну, а на трампліні відпочивала від вишки. Моя улюблена вправа – стрибок з 10-метрової вишки. Вона стаціонарна, без руху. У трампліна своя специфіка – він дає амплітуду і розташований не так високо.
– Як ви все встигали?
– Один день присвячувала вишці, інший – трампліну. Турова хотіла розвивати нас у різних напрямах. І додатково робила акцент на навчанні у школі. "Спортсмен має бути різносторонньо розвинутим", – нагадувала Тетяна Олександрівна.
Жупіна, Турова, Сорокіна
– Окрім одиночних виступів, ви працювали у синхроні. Між напарницями має існувати певна хімія? І чи мають вони у такому разі бути подругами?
– Не обов'язково бути великими подругами, щоб досягати серйозних результатів. Утім я зі всіма спілкувалася і продовжую це робити. Взагалі синхронні стрибки з'явилися у той час, коли я вже стрибала. Раніше це все існувало у якості певних розваг. Зі Світланою Сербіною я стрибала з вишки, з Анною Сорокіною – із трампліна. Це було щось нове і цікаве. Коли їх запровадили на офіційних стартах, ми вирішили заявитися. Ми з Анею навчалися в одній школі, тренувалися в однієї наставниці. Тож адаптувалися і притерлися дуже швидко.
– Тобто для відчуття партнерки не потрібно багато часу?
– Це виникає інтуїтивно. Синхронні стрибки з трампліна особливі тим, що ти працюєш і з собою, і з дошкою, і ще й зі своїм партнером.
– Ваше середньостатистичне тренування. Скільки стрибків ви виконували і, відповідно, скільки разів підіймалися на вишку?
– Ми вели щоденники, Тетяна Олександрівна все це підраховувала. Точну кількість не скажу. З вишки рідше стрибали, бо навантаження припадає на руки та спину. Із трампліна могли по 200 разів стрибати за тренування. Якщо легша програма, то стрибків ставало більше.
– Від невдалих падінь ніхто не застрахований?
– Завдяки тренеру я не мала великих курйозів. У нас це називається "плюхою" – отримати плюху. Дякувати Богу, у мене їх не було. Стрибок спершу готувався на землі, на суші у руках тренера. Ми використовували страхувальні лонжі, мати. Коли розучували нові стрибки, то їздили на повітряну подушку – це такі бомбочки кисневі. Стрибаєш, наче у піну. Вода не така жорстка, якщо робиш щось неправильно. Все відбувалося рівно і гладко.
"Дай нам потриматися за медаль"
– Не зовсім гладко було на Олімпіаді-2000 перед вашим завершальним стрибком. Коли ви з Анною Сорокіною стрибали за бронзою, зависло табло.
– Ми перебували у хорошому настрої з бойовим налаштуванням. Я мала певний стержень, тож мене ніщо не могло розхитати. Плюс ми підтримували одна одну. Поки чекали, то веселилися, анекдоти розповідали одна одній. Далеко ж не втечеш. Якщо на вишці ти ще можеш піти і тебе не так помітно, то на трампліні ти цього не зробиш. Треба було чимось зайнятися – на нас дивляться телекамери, мільйони глядачів.
– Коли ви врешті стрибнули, то також довго чекали на результат?
– Ми ніби й розуміли, що стали третіми, але хотіли дочекатися офіційного вердикту та оцінок на табло. Коли це нарешті сталося, то можна було дати волю емоціям, що ми й зробили.
– Кажуть, дорогою у басейн ви перетнулися з Яною Клочковою, яка здобула своє чергове золото.
– Це правда. Тетяна Олександрівна взялася вітати Яну і ще попросила: "Дай нам потриматися за медаль". Ми усі троє потрималися, загадали бажання. У всіх воно було ідентичним – медаль. І все спрацювало! Більше того, наступного дня в Олени Говорової були змагання у потрійному стрибку. Тетяна Олександрівна взяла наші нагороди й понесла їй на фарт: "Оленочко, потримайся за медалі дівчат". І Говорова теж виграла бронзу.
– Ваша напарниця Анна Сорокіна якось назвала вас Юлієм Цезарем – за вміння поєднувати кілька занять одночасно.
– Мені справді подобалося концентруватися на кількох справах. Наприклад, я любила грати у великий теніс. Ми готувалися на Олімпіаду, поїхали на підготовчий збір. Між тренуваннями чи зранку до занять я встигала ходити на корт. Одного разу попросила місцевого тенісного тренера, щоб зіграв зі мною. Я ще розповіла йому, що збираюся на Олімпійські ігри. Однак не сказала, з якого виду спорту. Він бідний усе тренування думав, що я професійна тенісистка і переживав, як же я встигну підготуватися.
– Коли зізналися, що теніс – не ваш профіль?
– Вже після тренування підійшла: "Взагалі-то я стрибками у воду займаюся". Він після цих слів аж видихнув: "Ох, твоя країна у безпеці".
– Ми розпочинали розмову з вашої розповіді про велику господарку. Чим особливо захоплюєтеся?
– Люблю за квітами доглядати. Але й огірки з помідорами вирощую. Взагалі усе, що зроблено своїми руками, мені дуже подобається. Обожнюю стежити за тим, як насінинка проростає, як потім красиво цвіте або дає плід. Отримую від цього задоволення. До того ж це чудовий тренажер на свіжому повітрі для усіх груп м'язів. А взагалі мені мама багато допомагає – люблю час з нею проводити.
– Свій ювілей також з рідними відсвяткуєте?
– Безперечно, організуємо сімейне свято. Зберемося разом, посвяткуємо, згадаємо щось хороше.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
