“Більшість часу проводила в хлопчачих компаніях. Куди брат – туди я”
– Ваше дитинство минуло в дев’яностих. Яке середовище вас формувало?
– У мене є брат Едді, старший на рік і 10 місяців. От він і був моїм найкращим другом, ми з ним всюди були разом. Мама багато працювала, за нами наглядали бабуся і прабабуся. З татом не живемо разом.
Більшість часу проводила в хлопчачих компаніях. Я була таким “додатком” до брата. Куди він – туди я. У мене дуже багато шрамів. Ноги зашивалися, руки ламалися.
А ще якось зі мною трапилася дуже неординарна історія. Мені було років дванадцять. Зима, холод, до школи йти не хочеться. І от я вигадала, що мене болить живіт. Мама каже: “Добре, йдемо до лікаря”. А я рада – головне, щоб не на уроки. Лікарка мене помацала в районі живота, питає, чи болить. Я така: “Та, та, дуже болить”. Хоча, як ви розумієте, зі мною насправді все було добре.
Відпустили нас тимчасово додому. Я весь день бавилася, але прийшов вечір, і я розумію, що завтра знову в школу треба йти. Тож продовжила розказувати мамі байку, що живіт болить. Забрали мене швидкою в лікарню. Медсестра щогодини приходила, оглядала мене, вколола подвійну дозу знеболювального. А я далі говорю, що мені не легшає. І от мені кажуть: “Ну все, забираємо тебе на операцію”. Я не заперечувала, мене прооперували і виявилося, що в мене… справді був гнійний апендицит. Я тоді два тижні школи пропустила (Сміється). Отака-от люта історія!
Але в нас було круте дитинство. Зараз діти навіть на майданчиках сидять, втупившись в гаджети. Дивлюся і думаю: “Нащо ви взагалі на вулицю вийшли, якщо від телефона не відлипаєте?”.
Я спершу займалася плаванням, ходила в секції баскетболу та карате. А коли мені було чотирнадцять, мама віддала мене на фехтування. Думаю, вона зробила це просто для того, щоб я не вешталася вулицями (Сміється). На фехтуванні я знайшла багато друзів. Після тренувань ми багато гуляли, дуркували. Спершу, чесно кажучи, ходила на фехтування лише заради компанії.
– Коли настав переломний момент і фехтування стало не просто розвагою, а справою життя?
– Це був 2012 рік, коли я мала переходити в дорослу категорію. Підійшла до тренера і питаю: “Чого я ото займаюся взагалі? На чемпіонаті України результат є, а на міжнародному рівні – ні. Що я: просто їжджу собі і програю?”. Бо тоді не потрапляла в дорослу збірну.
І тренер сказав дати собі рік, а тоді вже за результатами визначитися, що робити далі. І справді, в 2013-му я таки потрапила в дорослу команду. Отоді я вже й почала серйозно ставитися до фехтування і ставити глобальні цілі.
“Фейбі перекладається як “Та, що прагне домінувати”. Це 100% про мене”
– У вас дуже гарне ім’я. Що воно означає? Вас назвали на честь когось?
– Фейбі звали бабусю мого тата. І він відразу сказав, що мене теж так назве. Але в його краях прийнято давати дітям подвійні імена. А мама хотіла “Джоан”. Тож так і вирішили: Джоан-Фейбі.
Є різні версії перекладу імені Фейбі. Одне з них – “Та, що прагне домінувати”. Це 100% про мене.
– Після Європейських ігор Жан Беленюк писав, що ви з ним частково земляки. Бо Руанда, звідки родом його батько, межує з Угандою – батьківщиною вашого тата. По-перше, чи знайомі ви з Жаном? По-друге, чи підтримуєте зв’язки з родиною по батьковій лінії. Можливо, колись бували в Уганді?
– З Жаном ми давно знайомі. Ми однолітки, разом навчалися на одному факультеті, але в різних групах. І зараз тренуємося в одному легкоатлетичному манежі на Березняках. Та й на зборах в Кончі-Заспі часом перетинаємося.
Родичі з Уганди мене часто запрошують до себе. Раніше хотіла поїхати, а зараз бажання не дуже є. Тому що в мене маленький син, а це тривала і далека мандрівка. Підтримуємо зв’язок з дядьком, двоюрідними братами. Але це спілкування на рівні “привітати зі святами у Facebook”.
Коли почалася повномасштабна війна, всі дуже сильно запрошували. У мене ще є тітка в Лондоні. Тож кликали і в Африку, і у Велику Британію.
До речі, 24 лютого 2022-го моєму синові був рівно місяць. Я виїхала в Польщу, потім на кілька місяців в Америку і повернулася в Україну. Бо зрозуміла, що це не варіант – жити далеко від сім’ї.
– Як вдалося швидко повернутися у форму після народження сина?
– Якось повернення в спорт відбулося дуже швидко. Мені рідні багато допомагають. І чоловік підтримав. Крім того, малий в мене не проблемний, хворіє рідко.
У першому турнірі я взяла участь, коли синові було три місяці. Це був етап Кубка світу якраз в Польщі, куди я тимчасово емігрувала.
Але в нас у всіх збірниць так: що у Пантєлєєвої, що в Кривицької. Народили – і через трохи знову в стрій!
– Чи хотіли б ви для сина спортивного майбутнього? Чи для цього треба йти на занадто великі жертви?
– Це складне запитання для мене. Хотіла б, щоб він просто для себе займався спортом. А от професійно – навряд чи. Особливо фехтуванням. Бо у нас віковий вид спорту. Буває, що люди досягають результату і в 37 років. Але, якщо він захоче, то забороняти, звісно, не буду. Та намагатимуся його від цього відгородити.
“Кожного дня треба нагадувати світові про війну в Україні”
– Перед ЄІ ви сказали, що не були впевнені у своїй перемозі. Наскільки зараз це змінилося? Золото додало внутрішньої впевненості?
– Не знаю. Може, в когось таке є: “От сьогодні мій день, я точно переможу”. Але в мене такого нема. Це фехтування, тут успіх залежить від багатьох факторів: з якої ноги ти встанеш, який настрій. Кожного дня – нова історія. А от на розминці чи в пулі я вже відчуваю, чи зможу сьогодні поборотися за медалі.
– Що переживали, коли завдяки вам лунав Гімн України на Європейських іграх?
– Важко передати словами. Це був мій перший подіум на такому рівні. Для мене було дуже важливо підняти український стяг і чути, як лунає наш Гімн. Треба кожного дня нагадувати світові про Україну. Бо час минає і, на жаль, про війну потрохи забувають.
– Зараз вирушаєте на відпочинок. Яким способом любите перезавантажити голову: це активне дозвілля чи лежання на сонечку?
– Повалятися на сонечку можу максимум день-два. Пасивний відпочинок – це не для мене. Але це буде моя перша відпустка з сином. Тому, якщо раніше я шукала готелі 16+, без дитячих майданчиків і гучних пісочниць, то тепер все повернулося на 180 градусів (Сміється).
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської