“Я був упевнений, що Бог недарма послав мені ці іспити”

– На Олімпіаді в Ріо вашому золоту передувала справжня драма. Через технічну помилку ви могли не потрапити у фінал А, де борються за п’єдестал. Згадаймо ті події. Як ви їх переживали? Що відчували?

– Поясню, як так сталося. Було три заїзди-півфінали: по два човни з найкращим результатом зразу потрапляли у фінал А, тобто шість каное.

А останні дві путівки мали визначити серед човнів, які зайняли третє місце, враховуючи найкращий час у всіх трьох півфіналах. Натомість комп’ютер взяв до уваги час лише з одного заїзду.

Коли я фінішував у півфіналі, мене забрали на допінг-пробу. Це звична практика, коли обирають у випадковому порядку спортсменів на перевірку. На той момент я думав, що потрапив лише у фінал В, тобто залишаюся без шансів на олімпійську нагороду.

Був у розпачі. Відчував глибоку порожнечу, що навіть не знаю, як пояснити. Коли ви 4 роки жертвували всім, що дозволяють собі звичайні щасливі люди, а результат не дорівнює зусиллям, то це дуже демотивує. Руки просто опускалися. До того ж напередодні змагань я травмував плече, що також не заохочувало мене. Це давалося взнаки, коли я робив гребок.

Вийшов я з того допінг-контролю і почалася двіжуха. Побачив спортсменів, яких також не допустили. Але вони зі своїми представниками прямували до фінішної вежі, де засідали міжнародні судді.

На каналі на той час залишився тільки один український тренер, в якого було в той час заплановане тренування. Я запитав, де головний тренер (Олексій Мотов – Спорт 24), де представники команди – нікого не було.

Я стою в комбінезоні, в якому змагався, і не знаю, що мені робити. Уявіть: ви у повному розпачі, а тут виникає така маленька ниточка надії. І ви знову загоряєтесь. Ви думаєте: я мушу зробити все, що можливо.

Почав шукати того недоумка, в мене немає інших слів. Бо адекватні люди не повинні себе так поводити. Навіть якщо є неприязнь зі спортсменом, ти маєш виконувати свої професійні обов’язки тренера. Я почав дзвонити всюди: спершу в олімпійський штаб, щоб знайшли представника команди, бо він від мене не брав трубку. Тоді зателефонував в Україну у Міністерство молоді та спорту, щоб вони до нього додзвонилися. Це результату не дало.

Тоді я в тому змагальному комбінезоні хапаю тренера, який був на каналі, щоб він був моїм представником. Йдемо через ті всі пропускні пункти до суддівської колегії, з’ясовуємо. Тоді вже почалася двіжуха в позитивному напрямі. Але я до останнього залишався на каналі і покинув його лише коли мені видали завтрашній протокол заїзду, в якому я значився по восьмій доріжці у фіналі А.

Ми змагалися в обід, а в олімпійське містечко я повернувся вже ввечері. Прийшов до свого тренера В’ячеслава Михайловича Сорокіна, а він лежить, наковтавшись пігулок, бо йому стало погано від тих подій. На той момент йому вже було десь 77 років, такий спортивний олімпійський дідусь (Тепло усміхається). Показую йому той протокол: у нього сльози на очах, теж загорівся надією.

І з того моменту я вже був упевнений, що Бог недарма послав мені такі іспити. Був переконаний, що наступного дня все складеться, як треба. Вночі поспав 4-5 годин, але почувався бадьорим, дуже добре. На тих емоціях не відчував втоми.

“Трішки любові, трішки досвіду, трішки фортуни – всі зірки зійшлися”

– У фіналі ви змагалися на 8-ій доріжці, яка вважається складною. Дуже ризиковано стартували, поставивши усе на кін. Розкажіть про той старт.

– Зазвичай система відбору на змаганнях сформована так, щоб найсильніших ставити в центр. Для них ніби створюється перевага, бо з центральних доріжок краще видно боковим зором суперників і справа, і зліва. Тобто можна контролювати всю ситуацію. Так вважається. Хоча насправді за природних умов все змінюється. Восьма чи перша доріжка може стати переможною. Неможливо спрогнозувати, який вітер буде наступного дня.

У день фіналу я відчував: або пан, або пропав. Є така фішка: з моменту, коли оцей стартовий “утримувач” опускається і човен виходить, є доля секунди. Я зробив перший гребок, коли установка ще не опустилася. Тобто, моє каное вже стартувало, а суперники тільки робили цей гребок. Це дуже ризикована річ, бо якщо не розрахуєш, то зіштовхнешся з “утримувачем”, який натягнеться, як тятива лука, і відкине тебе назад. І все пропало.

Це дуже тонка річ, яка напрацьовується роками. Трішки любові, трішки досвіду, трішки фортуни – всі зірки зійшлися. Увесь той негатив, який в мені накопичився, я перетворив у позитивну енергію, яку вклав у старт. І так добре пішло! По дистанції я теж не дав спуску суперникам.

Також я зробив фінальний акорд, який увійшов в історію. Тому що я влетів на фінішну лінію, падаючи. Там теж є такий нюанс: на останньому гребку ти подаєш свою вагу назад, а ногою відштовхуєш каное вперед – відбувається різкий викид човна.

Красиво вийшло: я випадаю, видно боковину човна, напис Ukraine. Я навіть коли зараз розказую, мурашки по шкірі бігають.

Коли я впав у воду, то не знав, яким заїхав. Хоча усвідомлював, що десь у призовій трійці. А коли випірнув, то побачив на табло Ukraine – first place. Мене просто з води викинуло! Теж такий ефектний момент вийшов, коли я підняв весло!

І з того моменту все, як у тумані: всі дзвонять, навіть ті, хто ніколи цього не робив. Правду кажуть: коли ти чемпіон, у тебе 7 батьків, а коли програв, ти сирота.

– Це було ваше друге олімпійське золото (перше в Лондоні, а ще бронза в Пекіні – Спорт 24). Але емоційно гостріше, мабуть, переживався тріумф у Ріо?

– Так і є. Бо я розумів, що це остання Олімпіада в моїй кар’єрі спортсмена. Я знав, що на наступних Іграх мою дистанцію 200 м знімають з програми. А в мене вже не було думок перекваліфікуватися: залишалася дистанція 1000 метрів. Для спринтера це дуже важка історія. Для мене як для спринтера це було би спортивне вбивство.

Дійсно, це була моя остання гонка. Більше у міжнародних змаганнях я участі не брав.

“Ти відчуваєш човен, маєш з ним емоційний зв’язок, довіряєш йому свою долю”

– Дуже запам’ятався дизайн вашого каное: козаки, які мчать полем. Згадайте, як придумали це оформлення?

– Дизайн човна – дуже тонка річ і має глибокий сенс. Бо каное – це не просто інвентар, завдяки якому ти здобуваєш результат. Цей інструмент – частина тебе, як пензлик у руках художника. Ти відчуваєш цей човен, маєш із ним емоційний зв’язок. Ти довіряєш цій речі свою долю. Вибираєш човен, як вершник коня.

Я хотів, щоб так далеко від дому в мене була річ, яка давали би трохи домашнього тепла. Мій тренер В’ячеслав Михайлович Сорокін (на жаль, він вже пішов з цього світу) каже: “Юра, зроби так, щоб тобі було комфортно і викликало емоції у вболівальників, які на тебе будуть дивитися”.

Почали перебирати асоціації з Батьківщиною і зупинилися на фундаментальних речах: наші захисники, наше козацтво, Церква, колосисте поле. Тож вийшла така красива графіка: на одній стороні козаки мчать на конях пшеничним полем, махаючи шаблями, на іншій – отаман тримає в руках булаву.

Зараз я подарував цей човен у наш Національний олімпійський комітет, вони ще за часів Бубки мали створити музей. Що з ним зараз – не знаю. Коли ставлю запитання, не отримую відповіді. Цей музей і олімпійські реліквії давно мали бути презентовані людям. Також я запропонував створити віртуальний Олімпійський музей у форматі 3-D, це зараз актуально і все переходить в “цифру”, але, на жаль, не можу пробити цю совкову стіну.

– Пам’ятаю, в одному з інтерв’ю після Олімпіади в Ріо-де-Жанейро ви розповіли, що серед варіантів дизайну були рибки (піраньї). “Але я подумав, нахіба мені ті рибки”, – сказали ви. Цей фрагмент розлетівся інтернетом. Слово “нахіба” ваше авторське, чи десь почули цей сленг?

– Багато українців мультимовні, і в спілкуванні з’являються нові українські сленгові слова. Головне, що ви розумієте сенс цього слова або вислову, навіть ніколи раніше не чувши його. Це ніби новий рівень, коли шаблоне спілкування переходить у сучасну поезію слів, які розуміють тільки справжні українці (Сміється).

“Коли ти перерізаєш пуповину, випускаєш людину у Всесвіт – це вибух емоцій”

– Коли ви завершили спортивну кар’єру, чи з’явився час на хобі, захоплення, якими раніше не було змоги займатися?

– Коли я завершив кар’єру спортсмена, одразу перейшов на посаду головного тренера збірної України. Думав, це дасть мені трохи більше часу. Але нова робота завантажила мене на 200%, тому що, коли ти спортсмен, ти піклуєшся тільки за себе. А тут – за всю команду і не тільки. На мене навалилася купа роботи, яку треба було розгрібати, добре що мені допомогли добрі люди з Міністерства. Тож не скажу, що в мене з’явилося більше вільного часу.

Але в той момент я виконав свою другу місію у Всесвіті – ми з дружиною побралися і народили прекрасного хлопця Єгора. Це нове покоління нашої прекрасної країни. Він дуже активний, такий кумедний бешкетник.

Цю місію я відкладав, фокусуючись на Олімпійських іграх. Відкладав наші з дружиною життя на потім. Але коли це сталося, це навпаки додало мені сил. Це я раджу нашим читачам: якщо вони думають про дітей, але мають сумніви, то краще ці вагання відкинути на 100%.

Я був присутній під час пологів. Бачив, як це все природою бездоганно виконано. Це також наповнило мене енергією. І зараз наприкінці червня – на початку липня ми очікуємо на другу дитину.

Можна сказати, що я знову пережив ці олімпійські емоції. Коли ти перерізаєш пуповину, фізично відділяєш дитину від матері, випускаєш людину у Всесвіт – це вибух емоцій.

Я впевнений, що чоловіки мають бути присутні на пологах. Тому що це сумісна справа: від початку і до кінця. Не можна відділяти: це я буду, а це ні. То ж не меню в ресторані (Усміхається).

“Я впевнений, що нашим спортсменам потрібно брати участь в Олімпійських іграх і перемагати представників росії та білорусі”

– На жаль, зараз більшість світових спортивних федерацій починають повертати представників росії і білорусі на міжнародну арену. Кілька ваших аргументів, чому цього категорично не можна робити.

– Улюблена фраза міжнародних політиків “Спорт поза політикою” – в цей вислів може повірити тільки сліпий або тупий. Це настільки зашкварена тема. Бо політика напряму впливає на спорт.

Я впевнений, що ми повинні боротися до останнього, щоб жодного представника росії та білорусі не було на міжнародній арені. Навіть під нейтральним стягом. У яку етикетку не загорни лайно, воно все одно буде лайном. Бо нічого не заважає цьому спортсмену потім витягнути після змагань прапор своєї країни і маячити ним перед медіа.

Водночас цей наказ, яке видало наше спортивне керівництво (за підтримки Національних спортивних федерацій, уряд і Міністерство спорту заборонили збірним України брати участь у змаганнях, де присутні росіяни чи білоруси – Спорт 24), він анулює весь спорт в Україні.

Але тенісисти і футболісти чомусь продовжують виступати на турнірах, де є росіяни чи білоруси, навіть попри заборону. Абсурд! Як це зрозуміти і прийняти? Що за подвійні стандарти? Вони грають, а іншим не можна.

А я впевнений, що всім нашим спортсменам можна і потрібно брати участь в Олімпійських іграх і перемагати представників росії та білорусі! Тому що це наше поле бою. Ми не маємо з нього втікати. Ми повинні вийти і перемогти в чесній боротьбі! Щоб звучав гімн України і піднімався наш прапор. А вже інша річ, що наше спортивне керівництво не вірить у наших атлетів. Це мої здогадки. Бо кількість медалей поступово зменшується. З Ріо привезли золото двоє людей: я і Олег Верняєв, з Токіо вже лише один – Жан Беленюк. А хто буде у Франції?

Федерація каное України також пішла шляхом бойкоту міжнародних змагань, не надавши чітких пояснень веслувальній громаді України, що то взагалі таке, чи буде вважатись спортсмен під нейтральним прапором представником рф або білорусії. Більше запитань, ніж відповідей, але я впевнений, що це вплине на український спорт. Це напряму вплине на розвиток спорту в Україні. Бо, якщо нема змагань, це призводить фінансування спорту в нашій країні до зменшення.

У якості спортсмена то байдуже, чиї представники на змаганнях присутні, я впевнений, що і вболівальникам також фіолетово. Всі хочуть знати і чути про перемогу українських атлетів, а не читати про склад спортсменів на змаганнях. Ти маєш стати і перемогти! Поставити на кін усе, майже так і було в мене. Я поклав свою долю на той стартовий гребок в Ріо. Не секрет, що спорт – це боротьба, а у нашому випадку – це війна на спортивному майданчику за прозорих умов!

Перемоги наших спортсменів – це один із напрямків, який надихає українців, патріотично виховує та зміцнює віру в українську спортивну націю. Не можна це забирати!

Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської

"Подруги кликали на весілля, а я йшла на тренування": легендарна Мерлені про стрибок на рефері, вирване волосся та походження псевдоніма

"На п’ятий день після пологів повернулася у спортзал": історія української володарки історичної медалі ЧЄ з брейк-дансу

"Каратистка не мусить виглядати як бугай або Франкенштейн": Терлюга – про дитинство в стилі "Ксени" і бажання побити росіянок на татамі