Інна Осипенко-Радомська – легенда, як не крути. З-поміж українських олімпійців більше медалей завоювала тільки Яна Клочкова – 5. У нашої героїні на одну менше (якщо враховувати бронзу за Азербайджан, то взагалі порівну). Статус олімпійської чемпіонки Осипенко-Радомська здобула у фантастичному запливі, випередивши суперницю на 0,004 секунди! А ще характер… Здається, Інна – найбільш шалена та непоступлива українська спортсменка.
Її кілька разів списували, однак з кожної Олімпіади вона привозила медаль, тренуючись у складних умовах. Важкі травми та непереборні обставини – Інна створена, щоб їх долати. Нині вона це робить знову, проте за межами звичних водойм. Війна ледь не забрала життя її батьків, утім вже зруйнувала домівку.
Інна з величезною любов'ю розповідає про рідну Херсонщину, яку російські війська щоденно накривають вогнем. Унікальна природа дніпровських плавнів тепер залишається тільки у її спогадах. В інтерв'ю Спорт 24 Інна Осипенко-Радомська розповідає про переїзд у Словаччину, дитинство на Дніпрі, чоловіка-тренера та той легендарний заїзд у Пекіні.
"Майже кожен запитував: "Чому ти не береш дітей та не виїжджаєш?"
– Зараз я перебуваю у Словаччині. Виїхала з України ще 4 березня минулого року. Взагалі разом зі сім’єю я мешкаю на окраїні Вінниці. Росіяни взялися бомбардувати аеропорт у Гавришівці, що неподалік від нас. Ми багато часу проводили у підвалі. Навіть коли вкладала дітей, то все одно постійно слухала чи не летить нічого над головою. У психологічному плані було нереально важко.
– На виїзді у безпечніше місце наполіг чоловік?
– Так, Дмитро казав, що йому буде набагато спокійніше, якщо я та діти перебуватимуть у безпеці. Друзі з Братислави телефонували майже щодня: "Бери дітей та приїжджай до нас". Наш вінницький дім став своєрідним перевалочним пунктом для знайомих зі сходу України, які прямували за кордон. Ми приймали усіх, давали нічліг та можливість перепочити. І майже кожен з гостей запитував: "Чому ти сидиш? Чому ти не береш дітей та не виїжджаєш?" Четвертого березня я не витримала, сіла в автомобіль та виїхала у Словаччину.
– Підозрюю, вас запрошували не лише туди.
– Запрошень дійсно вистачало, проте Словаччина є комфортною в логістичному плані. Звідси дуже близько до України, я майже щороку тут бувала раніше. Завжди складалося враження, ніби ти вдома. А ще словаки схожі на українців за менталітетом. До того ж практично усю кар'єру я користувалася інвентарем від місцевої фірми Vajda.
– У Братиславі продовжуєте займатися спортом?
– У Словаччині я відкрила для себе дуже красиві місця. Дунай тут надзвичайно мальовничий, зі швидкою течією. Я перебуваю у словацькому веслувальному клубі. Тому я не могла не продовжити заняття улюбленою справою. З тією лише різницею, що виходжу на річку не у звиклій байдарці, а на каяку. Влітку працювала у якості гайда – давала лекції по каякінгу. Власник прокату навіть запровадив акцію – безкоштовні курси каякінгу для українців.
– Зараз маєте у клубі повноцінну тренерську роботу?
– Все почалося з того, що я шукала у Словаччині українських дітей, яких хотіла навчити веслуванню. Розмістила оголошення і з певним хвилюванням чекала. Все ж раніше мені доводилося працювати у якості тренера лише з професійними спортсменами. Сформувала групу з 12 дітей, хоча охочих було набагато більше. Довелося встановити обмеження через ліміт з обладнанням. Почала творчо підходити до занять, подавати усе в ігровій формі. Я не хочу робити з них професійних спортсменів, а лише оздоровити і подарувати хороші емоції. Мене тішить, як батьки розповідають про мотивацію для дітей: "Якщо не зробиш домашнє завдання, то не підеш до Інни на тренування".
"Більше немає хати, де я виросла. Пів села стерли з лиця землі"
– Ви народилися у Бериславському районі на Херсонщині. Тільки є певні протиріччя щодо самого населеного пункту: Новорайськ чи Ольгівка?
– Фактично я народилася у Херсоні, але перші шість місяців свого життя провела у Новорайську. Тоді наша сім’я переїхала в Ольгівку. Мій батько – родом із Новорайська, а мати – з Ольгівки. Ці села розташовані неподалік.
– У листопаді їх деокупували ЗСУ. Чи залишаються на Херсонщині ваші родичі?
– Мої батьки провели в Ольгівці майже рік після початку війни. Півроку там жила і сестра з трьома дітьми. Тато з мамою навіть дочекалися ЗСУ. Мама та інші жінки із села сформували своєрідну бригаду, яка готувала їжу для наших воїнів. Хлопці жартували: "Ми багато де були, але так смачно нас ніде не годували". Проте росіяни втекли на лівий берег Дніпра і почали звідти обстрілювати артилерією населені пункти з протилежного боку.
– Ольгівка сильно постраждала?
– Батьки витримали кілька тижнів. Люди почали виїжджати з тамтешніх населених пунктів. Тато з мамою покинули свою вулицю фактично останніми. Досиділися до того, що лягали спати з думкою, що можуть зранку не прокинутися. Прилітало шалено… Мама розповідала про ранковий ритуал: "Очі відкрили, дякувати Богу живі". Ледве виїхали під обстрілами. Зараз ці краї цілодобово обстрілюють і надалі. Ольгівка, Бургунка та Львове – ці три села, що розташовані практично у ряд, надзвичайно сильно понівечені.
– Батьківський дім вцілів?
– Більше немає хати, де я виросла – там колись мешкала моя бабуся. Моя мама утримувала невеличкий магазинчик у селі – туди теж прилетіло. Зрештою, його пограбували орки, ще коли зайшли у село. А кілька днів тому ракета прилетіла у двір до сестри. Яка ситуація з батьківською хатою – невідомо. Не маємо у кого запитати. Людей там майже не залишилося та й зв'язок відсутній – росіяни, коли відступали, зруйнували усю інфраструктуру. Словом, пів села стерли з лиця землі.
– А разом з цим і спогади про ваше дитинство?
– Та не тільки про дитинство. Я щороку їздила у село, брала каяк або сапборд. Останнє літо перед вторгненням провела в Ольгівці разом із сином Борисом. У тих місцях – мальовничі плавні на Дніпрі. Від Каховки, від ГЕС, тягнеться основне русло Дніпра. А поруч простягнувся рукав річки, який зветься Козаком. Там нереально красиво! Плавні мають свій окремий водний світ з озерами та рівчаками. Найкращий час, щоб отримати задоволення від виходу на воду – весна. Зазвичай ці єрики заростають травою, ліліями. Вони дуже красиві, але покривають усю площу води, тому складно проїхати. А навесні річка вільна, можна сповна насолодитися плаванням.
– Звучить дуже красиво.
– Не кажіть. Разом із друзями маю Viber-чат під назвою "Близькі люди". Так от вони приїжджали до мене в Ольгівку і просто закохалися у цю красу. Вирішили зробити такі поїздки традицією. Ми розбивали намети, ночували на березі ріки, плавали на човнах, організовували квести на плавнях… Тепер це все у минулому.
"Клала весло на байдарку і плакала"
– Традиційно веслування на байдарках та каное вважається чоловічим видом спорту. Ви захопилися ним завдяки двоюрідному брату, який займався греблею?
– Мені пощастило, адже в моїй Ольгівці функціонувала веслувальна база. Крім того, голова нашого колгоспу був фанатом спорту. У селі діяв спортзал для мешканців. Уявіть 80-ті чи 90-ті і сільський зал із 30 тренажерами, нормальним душем, роздягальнями. Справжня розкіш! Коли мені виповнилося 6 років, я проходила підготовку до першого класу. На одному з тестів мене запитали – ким я хочу стати, коли виросту. Хтось бачив себе космонавтом, хтось – водієм вантажівки, дівчата мріяли про роботу продавчині у магазині. А я вже тоді сказала, що хочу стати спортсменкою. А вдома я казала, що буду "санітаркою по байдарках". Мама цю фразу дотепер мені згадує.
– Цей спорт потребує надзвичайних фізичних зусиль. Умовно кажучи, чи реально виміряти вагу, яку вам доводилося перетягати за одне заняття?
– Тренування веслувальника можна поділити на дві частини: робота у залі та робота на воді. Ще з юності я вела щоденник, де записувала все про свої заняття. Там і підраховувала тоннаж, який підіймала в залі за одне тренування. Цифри були різні – доходило до 40 тонн. Ми ще сміялися – за одне заняття можна було кілька вагонів розвантажити.
– Чи не найбільше страждають ваші долоні, які стираються об весло. Проте з роками відчуття болю зникає?
– Руки з часом адаптовуються, мозолі стають дерев'яними. Однак тут має значення навіть зміна води. Або ж після зимового сезону, коли веслувальних вправ менше, зате робиться акцент на фізичну підготовку. Виходиш на водойму і знову розриваєш долоні. Знаєте, час минув, я більше не займаюся професійним спортом. От зараз розповідаю вам про це і на обличчі з'являється усмішка. То був щасливий час для мене. Я мала адреналін, збори, роботу, емоції, виїзди, спілкування, нові країни… І на фоні всього цього мозолі – абсолютна дрібниця.
– Ви здивували, коли всього через 10 днів після народження доньки повернулися у спорт. – Уляна з'явилася на світ 23 вересня 2006 року. Я мала дуже мало часу, щоб набрати форму і поборотися за ліцензію на Олімпіаду. Спочатку треба було потрапити у збірну України, потім відібратися на чемпіонат світу, а вже там завоювати ліцензію у Пекін. Не кажучи про сам виступ на Іграх. У мене просто часу не було, тому я мала починати якомога раніше. Попри важкі пологи, третього жовтня я вже сиділа у байдарці на воді.
– Перші дні видалися особливо важкими?
– Ще 3-4 місяці я надолужувала втрачене. Ви не уявляєте, що це за відчуття, коли ти пливеш, а тебе обганяють маленькі діти, які займаються, умовно кажучи, рік-два. Складно передати, що я тоді відчувала. Я – професіонал і не можу їх наздогнати. Це нонсенс. Траплялося, що я клала весло на байдарку і плакала. Тоді витирала сльози та їхала далі.
– Не менш виснажливою була робота у залі?
– Якщо штанга давалася легко, то крос після пологів перетворився на муку. Я не могла бігати, сильно переживала. Тільки після третього місяця робота стала легшою. До цього складалося враження, що я не можу впоратися зі своїм тілом. І перша, і друга вагітності були непростими – доводилося часто відвідувати лікарів та підтримувати плід. Не те, що бігати – ходити швидко не могла. Мої дев'ять місяців минули у режимі черепахи.
"Ти ж веслувальниця! Олімпійська чемпіонка!" – "Та є трохи"
– На своїй другій Олімпіаді ви здобуваєте бронзу у командних змаганнях. За природою ви більше індивідуалістка, ніж командний гравець?
– Я завжди була одиначкою. Завжди більше подобалося працювати наодинці. Так я могла викладатися на 120 відсотків. Я виконувала такі навантаження, що хлопці-колеги хапалися за голову: "Інно, як ти це робиш? Це нереально. На твоєму місці ми б давно кинули це веслування". Я любила відповідати сама за себе і робила трохи більше, ніж могла. 95% було недостатньо, лише 120%. І тоді я знала, що досягну того, чого хочу.
– У бронзовій четвірці ви були наймолодшою. Змогли пристосуватися?
– У команді працюють чотири людини з чотирма різними темпераментами. Вони мають бути одним цілим не лише у човні, а й на суші. Водночас то був щасливий період для мене, адже я здобула величезний досвід. Потім я передала свої знання колегам, нашим байдарочницям, які у Ріо стали четвертими: Марії Повх, Світлані Ахадовій, Анастасії Тодоровій та Інні Грищун.
– Олімпіада-2008 стає вашим бенефісом. Ви часто згадуєте той пекельний заплив?
– Дуже часто! І кайфую від того, як все склалося. Якби виграла на пів корпусу, це було б не так яскраво. Буває, зараз знайомлюся з новими людьми. Коли вони дізнаються, хто я, то кажуть: "Ти ж веслувальниця! Олімпійська чемпіонка!" А я скромно відповідаю: "Та є трохи". Раніше один знайомий запитував: "У тебе такі широкі плечі. Мабуть, спортсменка?" Цікаво, коли люди показують мені саме те відео з Пекіну, тикають пальцем в екран і не можуть стримати захоплення. Я ж відповідаю: "Так, я бачила" (Усміхається).
– На цьому відео ви в особливій шапці. Якось ви розповідали, що купували фартовий головний убір у Євпаторії.
– Не зовсім у Євпаторії, але у Криму. Я носила під серцем Уляну, ми приїхали з чоловіком у Євпаторію, але через сірководень вода була страшенно холодною. Тож ми вирушили у селище Мирний на косу Південну, де колись "Казантип" відбувався. А там якраз мешкала далека родичка по лінії моєї матері – от у неї ми й гостювали. Саме у Мирному відвідали місцевий ринок. Випадково побачила цю шапочку – вона мені так сподобалася! Придбала її, відходила у ній усю вагітність. Вона була такою комфортною, що я почала брати її з собою на змагання.
– Яка її доля нині?
– У київський олімпійський музей передала.
– Головний убір на воді – ваша традиція із дитинства?
– Так, це чудовий захист від сонця. Всім раджу дотепер. Моя перша рекомендація учням – наявність головного убору.
"Пообіцяла собі – віддам все, що у мене є. Умру, але поборюся"
– Володаря олімпійського золота вирішив фотофініш. У цей момент у вас було внутрішнє переконання, що переможете саме ви?
– Ні, зовсім ні. Я тричі повертала голову на табло і не вірила очам. Пише "Осипенко"? Ні, мабуть, мій мозок через перевантаження грає зі мною у якусь гру. Перед цією Олімпіадою я хотіла чогось більшого, ніж бронза, яку я вже мала з 2004-го. Золото мені здавалося нереальним. Адже ніхто не міг виграти в угорки Каталін Ковач – вона вважалася недосяжною.
– Залишалося срібло?
– "Я не пробачу собі, якщо не поборюся за срібло", – казала подумки. Дала собі установку боротися до кінця. Останні 100 метрів дистанції маркуються червоними буйками, які змінюють білі. Пообіцяла собі – на цих червоних буйках віддам все, що у мене є. Умру, але поборюся.
– Спочатку лідирували ваші суперниці. Ковач у підсумку фінішувала четвертою.
– На старті усім було страшно, всіх ковбасило. Я відволікала себе. Під час запливу повторювала собі: "Інно, заспокойся. На тебе дивляться дуже багато людей. Родина, друзі, вболівальники з усього світу". Хотіла красиво проїхатися у технічному плані. Щоб подарувати людям задоволення і вони могли сказати: "Вона без медалі, але як красиво йшла" (Сміється).
– Завдяки цьому ви зберегли сили на фініш?
– Я розклала дистанцію на фрагменти. Однієї миті перед очима доріжка змазалася і поплила. Знаєте, як буває у фільмах. Тоді я сказала собі, що не дивитимуся на суперниць, ніби кінь із забралом. Крутиш головою, психіка не витримує… Це помилка, йде збій. Я відчувала, що поруч хтось є.
– Фінішні метри у веслуванні мають свою специфіку?
– Часто спортсмени на фініші роблять викид човна, "підсід", висловлюючись веслувальною мовою. Так полюбляє робити наш Юра Чебан. І так зробила моя конкурентка Йозефа Ідем. Натомість я вирішила відмовитися від цього. А навпаки на фініші прориватися і не збавляти темп. Лазерна лінія у нас розташовується між буйками. Тому я постановила собі веслувати аж за буйки. І вирвала перевагу у 0,004 секунди.
"Мені повністю відрізали фінансування – 8 місяців тренувалася у борг"
– Змагання – це завжди напруга і стрес. Ви колись скаржилися, що через це перед запливами не могли заснути.
– На жодній з п'яти Олімпіад я не спала. Можливо, виключалася на півгодинки. Але у цей час снилося щось чудернацьке – ти на дистанції не встигаєш, запізнюєшся на автобус або у тебе весло випадає… Словом, краще взагалі не спати, ніж прокидатися у холодному поту. Думаю, я не одна така.
– Після 2012-го ви мали у кімнаті нагород чотири олімпійські медалі. Чому обрали Азербайджан і чи довго роздумували над зміною спортивного громадянства?
– Скажу вам відверто. Після кожної Олімпіади мене списували, хоронили. Казали, що я вже стара і не покажу результату, що це були мої останні судоми. Мене починаючи з 17 років ховали і казали, що я – відпрацьований матеріал. Кожного разу доводилося показувати, що я на щось здатна. Тримав мене лише патріотизм. Я люблю синьо-жовті кольори і пишаюся, що мій човен завжди мав таке забарвлення. Азербайджан запрошував мене ще у Лондоні у 2012-му, коли зі мною спілкувався президент тамтешньої федерації.
– Що стало останньою краплею?
– У 2014-му у міністерстві спорту знайшли варіант повністю мене відчепити. Прямим текстом сказали: "Клади весло і вали звідси". А я розуміла, що можу ще виступати. Я хотіла поїхати у Ріо, а не по кабінетах ходити і щось комусь доводити. Мені повністю відрізали фінансування – довелося 8 місяців тренуватися у борг. Варіантів не залишалося.
– У пресі писали, що вас запрошувала Росія.
– До 2014-го я мала там багатьох друзів. Півроку мене запрошували у Росію, але я категорично відповіла, що у цю країну не поїду ніколи.
– Чому обрали Азербайджан?
– Я була впевнена, що після відмови 2012-го про мене й чути не захочуть. Мій тренер зателефонував у тамтешню федерацію, а йому відповіли: "Приїжджайте. Будемо раді вас бачити". Чи була я щасливою у душі? Ні. Проте Азербайджан забезпечив мене абсолютно усім необхідним. У спортивному плані це був справжній кайф тренуватися у таких умовах.
"Чоловік запропонував: "Якщо перестаєш сперечатися, тоді беремося за справу"
– Особливість пізніх років вашої кар’єри – наявність чоловіка-тренера Дмитра Радомського. Ви навчилися розділяти справи домашні та спортивні?
– Сказати, що не було суперечок – означає збрехати. Свою формулу ми виробили на самому початку. Просто треба врахувати, що у далекому 1997-му я почала працювати із Сергієм Дубініним у Києві – прийшла до цього тренера маленькою дівчинкою, ми разом навчалися і зростали. Він дав мені дуже багато. Після Пекіну-2008 у нас відбулася розмова. Сергій Олександрович відмовлявся прийняти те, що я зростаю, що час минає.
– Виник конфлікт?
– Я просто заявила, що більше ніколи не займатимуся веслуванням. Це все нашарувалося і мені просто набридло. До фізичного виснаження додався моральний тиск.
– Дмитрові вдалося повернути вам любов до веслування?
– Так. Минуло 3-4 місяці і чоловік почав переконувати: "Я ж бачу, що ти ще хочеш і можеш. Ти не реалізувала себе сповна. Давай спробуємо". Мені хотілося повернутися, та я не розуміла, як бути далі. Чоловік запропонував тренуватися разом. Дмитро написав план, ми вперше вийшли на воду. Чоловік – у катері, я – у човні. Минає 15 хвилин і починається. Він мені – одне, я йому – інше. Суперечка.
– Як гасили пристрасті?
– На половині тренування Дмитро каже: "Годі! Поїхали додому". Він розвернувся і вийшов на берег. А я сіла у човен, згадала ці відчуття, вкусила той адреналін… Дмитро посадив мене за стіл переговорів і запропонував домовлятися: "Якщо ти закриваєш рота, перестаєш сперечатися, слухатимеш мене, тоді беремося за справу". Я погодилася і більше не заперечувала – відтоді у нас зародилося повне взаєморозуміння.
– З новим тренером отримали новий імпульс?
– До цього я ніколи не вигравала чемпіонат світу. А з Дмитром виграла. Це при тому, що у грудні 2008-го я розірвала передню хрестоподібну зв’язку коліна зі зламом відростка. Далі був неправильний діагноз, атрофія м’язів, довжелезна реабілітація. На сцену під час церемонії "Героїв спортивного року" доводилося виходити у милицях. Я навіть у човен сідала на милицях. Та вже через рік виграла чемпіонат світу, потім здобула дві бронзи, а на Олімпіаді-2012 виграла два срібла. Це все Дмитрова заслуга. Якби не він, то все завершилося б у 2008-му.
– Три роки тому ви мали серйозні проблеми з меніском. Ви навіть казали, що наново вчитеся ходити.
– Проблема ще залишається. Бігати я не можу, оскільки саме коліно трохи зношене та потребує заміни суглоба. Реабілітолог сказав, що поки є змога використовувати своє коліно, варто почекати з операцією. Я катаюся на велосипеді, ходжу в гори, але більше ніяких стрибків та бігу. Для активного життя цього достатньо.
– Про участь у змаганнях мова не йде?
– Зараз готуюся до туристичного марафону Võhandu, що відбудеться в Естонії. Його тривалість – 100 кілометрів. Це хороший виклик для мене, адже раніше такі дистанції на змаганнях протягом дня я не долала.
– Ваша донька Уляна свого часу займалася велоспортом. Як її успіхи?
– Я хотіла, щоб Уляна займалася спортом, але не професійно. До певного моменту вона відвідувала секцію та навчалася велоспорту. Утім перед початком війни донька залишила спорт через травми, викликані частими падіннями.
– Натомість син Борис пішов вашими шляхами?
– Він є доволі активним і у майбутньому я бачу його у професійному спорті. Ми ходимо на плавання, він має свій спеціальний маленький каяк. У три роки Борис вже був на річці та вміло веслував. Якщо син обере цей спорт, то я тільки підтримаю його. Подивіться на хлопців-веслувальників. Вони усі – богатирі!
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
