“Коли працює танк, фізично не встигаєш знайти сховок”
– До війни ви працювали у фармації. Чи мали досвід роботи медиком і як потрапили на фронт?
– 24 лютого мене розбудив дзвінок кума, який працював у поліції. Він сказав: “Почалося” – і події закрутилися в шаленому темпі. Я піднявся з ліжка і поспішив у військкомат. Зараз є старшим бойовим медиком мінометної батареї 125 бригади тероборони ЗСУ. Влітку нас перекинули в Донецьку область, де перебуваємо і досі.
Я мав певні навички і після початку повномасштабного вторгнення почав їх максимально розвивати, пройшов необхідні курси. Товариші, які мали досвід роботи бойовими медиками, ділилися своїми знаннями.
– Які дні на фронті були особливо темними?
– На жаль, їх було багато, і вріжуться вони в пам’ять на все життя. Згадується моя перша медевакуація: ми тільки-но зайшли на нові позиції – і почався танковий обстріл. Ти бачиш групу людей, а вже наступної миті вони всі поранені. Ця евакуація дуже багато змінила всередині мене. Дуже важко, коли ти знаєш людину, а через секунду її вже немає.
Коли працює міномет або артилерія, у тебе все ж таки є якась секунда, щоб банально впасти або заховатися в мінімальне укриття. Бо ти чуєш свист міни чи звук снаряда, який летить. А коли працює танк, у тебе є доля секунди. Ти фізично не встигнеш знайти якийсь сховок, тож врятуватися дуже-дуже складно.
– Мій колега, який зараз теж є бойовим медиком, у своїх дописах розповідає, що одна з речей, які допомагають триматися – це гумор. Правда, на фронті він специфічний. Як жартують у вашій бригаді?
– Гумор справді своєрідний (Усміхається). Наприклад, у мене є товариш із дуже серйозним пораненням: в нього перебиті артерії на нозі та руці. Він дуже категоричний і дещо не любить людей, які не говорять українською. І от донором крові для нього став російськомовний чоловік, якому просто потрібен час, щоб вивчити українську. І ми тепер жартуємо над товаришем, чи не почав він говорити іншою мовою після цього переливання. А ще в донора пишна шевелюра і кудлата борода, а поранений хлопчина лисуватий. То ми питаємо, чи в нього волосся не почало на голові рости.
Окрім гумору, не втрачати моральний дух допомагають люди, які в нас за спиною, в тилу. Коли на фронт приїжджає коробка, повна шоколаду, ти радієш цьому, як 10-літня дитина.
“Через росію пропускаю, як у молодшої доньки прорізаються зуби, а в старшої відбувається свято в садочку”
– За якими побутовими речами найбільше скучаєте на фронті?
– За речами не скучаю. Сумую за людьми. За сім’єю. Бо до армії рідні завжди були поруч. І в такі моменти, як зараз, починаєш розуміти, наскільки це велике багатство, коли найближчі люди поруч. Також дуже сумую за середньовічним боєм. Зараз, до речі, багато хлопців з нашого клубу “Айна Бера” захищають Україну зі зброєю в руках у різних підрозділах. Велике щастя, якщо вдається вийти з ними на зв’язок.
– Як ваші діти підбадьорюють вас на фронті?
– Моїй старшій доньці 5 років, а молодшій 1,5. Кожного разу, як вони телефонують, сльози на очі набігають. Бо поки я тут, я пропускаю, як вони ростуть, як в молодшої зуби починають прорізатися. У старшої доньки було якесь свято, вона готувала малюнки – це для неї була грандіозна подія, а я її пропустив. На свій День народження, коли задувала свічки на торті, вона загадала перемогу України. Росія вкрала в нашої малечі дитинство, а в дорослих радість переживати щасливі моменти з ними, бути поруч із дружинами. Не маємо права про це забути, інакше історія повториться! Не хочу, щоб мої діти і внуки воювали!
– Ви працюєте лише з нашими воїнами, чи іноді доводиться надавати допомогу цивільному населенню?
– Буває, що й цивільним доводиться допомагати. Наприклад, був випадок, коли цивільному під час танкового обстрілу прилетіли осколки в живіт.
“Жінка з Донбасу заявила, що більше боїться ковіду, ніж обстрілів”
– Мій друг, який теж воює на Донбасі, розповідав, що найбільше вражають діти, які бавляться під обстрілами. А дорослі вперто не хочуть їх вивозити в безпечніші місця. Чи бачили ви такі випадки?
– Це чиста правда. Той поранений чоловік, про якого я щойно згадував, під час евакуації почав махати руками, що в погребі сидять дружина і дитина. Ми відправили бійця перевірити і, дійсно, там був його син, якому 10 років, і жінка. Найдивніше те, що ми їх всіх евакуювали, а через 3 тижні вони повернулися назад. Ми запитуємо: "Чоловіче, для чого? Чим ти думаєш? Тут постійні танкові обстріли, артилерія працює, "гради" прилітають. Тут не курорт. Якщо плюєш на себе, то подумай про дитину!". Але він відмовився.
Справді багато людей залишаються там. Був один просто неймовірний випадок, коли жінка відмовилася евакуюватися, бо мовляв, у центрі для внутрішньо переміщених осіб гуляє ковід. І вона вірусу боїться набагато більше, ніж міни.
Люди в певних моментах є зазомбовані. Дехто вірить, що на заході України їх чекають нацисти. Це величезна проблема комунікації. Її треба вирішувати вже зараз. Зберігати свою мову, культуру, історію, ідентичність. Займатися цими питаннями і зі старшим поколінням, і з дітьми, які будуватимуть майбутню Україну. Інакше за що ми воюємо? Культурний фронт дуже важливий!
– Середньовічний бій викликає асоціації з кодексом честі, повагою до суперника. Чи актуальні ці поняття під час російсько-української війни?
– Та який може бути кодекс честі в росіян? Його просто не існує! Це навала, з якою ми, на жаль, зустрічаємося не вперше. Підлий ворог воює з мирним населенням, і йому це робити легко. А коли він отримує по зубах, то підгинає хвіст і починає скиглити.
Але не можна казати, що проти нас воює армія бомжів. Проти нас воюють дійсно профі, які вміють і хочуть вбивати. У нас є свої морально-етичні норми, але від ворога ми не чекаємо благородності.
“З історичних діячів найбільше імпонує князь Олег”
– Порівняйте вагу обладунків, які ви використовуєте під час середньовічного бою, і екіпірування бойового медика.
– Вага обладунків приблизно 25-30 кг, а моє спорядження – приблизно 20-25 кг. Тобто вони співставні. Але різниця в тому, що в лицарських латах тіло майже повністю захищене, і тягар розподілений рівномірно. А в екіпіруванні медика центр ваги трохи зміщений, сам рюкзак має 12-14 кг. Але я був готовим до цих навантажень.
– Очевидно, хобі вплинуло на ваш світогляд і рішення захищати Україну. Згадайте, хто відкрив для вас світ середньовічного бою.
– Давно це було. Один друг сказав, що записався в цікаву секцію, і покликав мене зі собою. Спершу я доволі скептично поставився до середньовічного бою: ну махають собі люди мечами. Але потроху цей спорт затягнув мене. Приваблювало те, що це заняття охоплювало широкий спектр: ти починаєш не лише гартуватися фізично, а й досліджувати історію і культуру свого народу.
Ми їздили багато Україною та за кордон, мали можливість ночувати в середньовічних замках, частково відчути ті емоції, що й люди, які жили там кілька століть тому.
– Хто з історичних діячів України вам найбільше імпонує?
– Князь Олег. Тому що це людина, повністю віддана своїй справі побудови державності, розвитку національної ідентичності.
– А з літературних персонажів?
– Айвенго, бо він уособлює певні лицарські якості. А ще Дон Кіхот – людина-мрійник, готова кожної хвилини кидатися в бій. Хочеться, щоб частинка цього авантюризму була присутня в житті кожного з нас.
– Тобто ці лицарські ідеали супроводжують вас все життя?
– Відверто кажучи, коли ти зіштовхуєшся з реальністю, іноді дуже складно залишатися повністю вірним своїм принципам. Але в будь-якому випадку, треба поводити себе так, щоб тобі не було соромно перед своїми дітьми, близькими і самим собою.
– Про що мрієте після перемоги?
– Мрії дуже прості. Найбільше хочеться проводити багато часу з рідними: байдуже де, аби тільки поруч. А все решта – деталі.
Інший екстрим на Спорт 24
