"Хочеться все кинути і жити звичайним життям"
– Як справи? Як триває відновлення від травми?
– Справи добре. Намагаюсь звикнути до нового життя. Як і всіх, тягне додому, на Батьківщину, але, на жаль, всі близькі на відстані…
Коліно виглядає набагато краще, проте воно потребує довготривалої реабілітації. Очікувала, що відновлення буде набагато швидшим, та я перенесла дві операції за 6 місяців і дуже атрофувались м‘язи ноги. Навіть подумати не могла наскільки потужно це може бути. Тепер все відновлення залежить від сили м'язів. Тільки-но "закачаються" м'язи, лікарі обіцяють, що біль мине. Та наразі всі тренування і вправи проходять через біль. Після навантажень біль і справді минає, тож я ще маю велику надію, що повернусь у ринг чи клітку.
– Розкажіть, через що проходять травмовані атлети у психологічному сенсі? Що допомагає справлятися з цим тягарем і тиском?
– Це постійний біль, який я терпіла вже 14 років – це вже четверта операція на це коліно. Біль дуже виснажує, хочеться все кинути і жити звичайним життям, особливо коли збоку всі знайомі і рідні говорять "досить". Але насправді саме це дуже часто мене і тримає: завжди хочу довести, що я можу, хочу бути прикладом, що це не причина здаватись і що труднощі нас тільки загартовують, виховують в нас бійцівський характер.
Мене вже багато хто, особливо заздрісники, списали з рахунків – усі вважають, що я завершила зі спортом. Це психологічно дуже тисне, а особливо та думка, що я більше ніколи не вийду на змагання. Але я щиро вірю, що все ще буде і кожна маленька перемога над болем надає мені більше надії і віри, що я сильна і все зможу. Потрібен тільки час. Хоча час працює проти мене, враховуючи, що я вже немолода спортсменка. Та немає нічого неможливого!
"Мене у США зустрічають як легенду"
– Чесно, не сумніваюся, що ви ще "запалите" на високому рівні! У вас дуже круті бійцівські плюси: ефектна манера бою, з великою кількістю різних ударів. До того ж ви вродлива – якби народилися десь у США, то вже були би мільйонеркою?
– Дякую!️ Думаю, так. Тут у США бійці за 2-3 роки здобувають великих висот і стають мегавідомими: знімаються у фільмах світового масштабу. З моїми досягненнями, думаю, я мала би набагато більший розвиток. Я і так зараз тут на великому рахунку і мене зустрічають як легенду, але мені для цього знадобилось 22 роки, а не 2.
Звісно, на це все вплинуло, що я не мала хорошого менеджера, який би мене просував і популяризував більш потужно, бо одних досягнень в нашому світі недостатньо. Та зараз я стала на цей шлях, маю одного з найкращих і найвідоміших менеджерів у бійцівському світі. Я зібрала чудову компанію довкола себе, які зацікавлені моїм розвитком і просуванням. За все треба платити і це нормально (на жаль, до того мала бути "економна економія").
– Наскільки важливо мати людську харизму або природні дані в ММА? Чи достатньо просто дуже круто товкти обличчя суперникам?
– У світі, зокрема й в Україні, дуже багато сильних бійців, але цього недостатньо, щоб тобою зацікавились великі світові промоушни. Ти повинен не просто перемагати, а перемагати яскраво і мати цікаві бої, в тебе має бути багато фанатів і багато підписників у соцмережах, бо кожна компанія хоче продати якомога більше квитків на тебе. Якщо ти публіці нецікавий – ти нецікавий і організації, яка влаштовує бої.
У чоловічих боях треба виділятись, бути шоуменом, вести цікаво свої поєдинки, відправляти в нокаути – публіка вимагає хліба, видовищ і крові. У жіночих боях все те саме, але якщо ти ще й маєш гарну зовнішність, то публіка більше тобою зацікавлена, більше прихильників. Людям більше подобається спостерігати за боями гарних дівчат, а не за боями чоловікоподібних "гоблінів".
"У моєму житті завжди трапляються якісь дивні залицяння"
– Бійці залюбки ходять на всілякі шоу. Бачив випуск програми "Підкати" з вами. Як назагал почуваєтеся на таких дійствах?
– На всіх шоу я почуваюсь як риба у воді. Єдине, за що я переживаю завжди, то за зовнішній вигляд: чи добре мене намалювали, чи гарну зробили зачіску, чи вдягли. А так деколи я почуваюсь навіть набагато спокійніше і комфортніше, ніж самі ведучі. У багатьох віднімає мову, коли перебувають біля мене – кажуть, що їм, напевно, страшно. Але я дійсно бачила, як вони запинались і трусилися руки: ніколи не думала, що буду у чоловіків викликати подібні емоції. Участь в шоу, піар – це частина моєї професії.
– А в житті які залицяння можуть вас підкорити?
– Ой, насправді в моєму житті завжди трапляються якісь дивні залицяння. Щось на зразок "а вашій мамі зять не потрібен?". Чомусь у більшості випадків хлопці хочуть показати, які вони круті, починають розповідати, які в них достатки, де вони тільки не були, кого вони тільки не знають, або як вони когось "щемили". Або підходять хлопці і почуваються біля мене незручно, закомплексовано, починають "тупити", несучи якісь нісенітниці. Насправді ж, мене більше захоплює скромність, але при цьому впевненість у собі.
– Доводилося "заспокоювати" занадто нахабних і настирливих залицяльників?
– Так, було кілька випадків. Один п‘яний чоловік колись в електричці хотів зірвати з мене ланцюжок, я прямо "на автоматі", не задумуючись, врізала йому боковим ударом. У цей момент якраз відчинились двері на зупинці і він вивалився на перон. Я, якщо чесно, аж злякалась. Але поки він оговтався і кинувся до мене розбиратись, на моє щастя, двері зачинились.
Ще якось я зламала перед змаганнями руку і мені наклали гіпс. Оскільки бої скасували, ми з друзями вирішили піти у нічний клуб. Там один хапнув мене двома руками за сідниці, я, не задумуючись, з розвороту заїхала йому ліктем по щелепі, бо рукою не можна – там же ж гіпс. Він "нахапався зірочок". Найвеселіше, що той, який лапнув, встиг пройти, а отримав інший, який просто йшов за ним. Зате потім я танцювала сама – усі довкола розійшлися.
Також у нічному клубі один хлопець напідпитку вирішив зачіпатися до моїх друзів. Я бити не збиралась, просто хотіла долонею його трохи завернути до інших – то вийшов майже як боковий удар, але не кулаком, а долонею. Навіть і не розуміла, куди він дівся, але люди почали розступатись і виявилось, що він лежить. Потім коли я приходила в клуби, охорона спостерігала за мною з цікавістю: "а що ж буде сьогодні".
"Під час операції лікарі сказали, що в Україні почалася війна"
– Ви зараз у США відновлюєтеся від травми. З-за кордону ще складніше стежити за страшною війною в Україні?
– Це болюча тема для кожного українця. Я суто випадко за 4 дні до початку війни поїхала в Німеччину на операцію, заплановану ще за пару місяців до того. І 24-го лютого прямо під час операції (я мала спинальний наркоз і була при свідомості), мені лікарі сказали, що в Україні почалась війна. Звісно, для мене це був шок, нерви, переживання – через це були деякі ускладнення під час операції.
Я залишилася в Німеччині, бо мала ходити на милицях 6 тижнів, а під серени в Україні бігати в укриття з 12-го поверху було б нерозумно. Перші два тижні я, як і більшість, не спала, фактично цілодобово постила все, що відбувається, намагалась достукатись до так званих "братів", допомагала як могла інформаційно і зв‘язувала дистанційно людей один з одним, маючи багато зв‘язків і знайомих.
Мене засипали повідомленнями про допомогу. Цілими днями організовувала, піднімала на допомогу людей в Україні і Європі, а вночі, коли прокидались американці, я вела переписки з ними, благаючи про допомогу, екіпіровку для наших бійців і т.д. Відгукнулось дійсно багато людей, відправляли допомогу, збирали гроші. Деякі американці навіть організували знайомих колишніх військових і вилітали в Україну воювати. Продовжувала допомагати інформативно і фінансово.
Коли вже видихнулась, зрозуміла, що мушу ставати на ноги сама, мушу продовжувати заробляти гроші, аби далі допомагати. Вирішила летіти у США, відновлюватись тут, ставати на ноги і заробляти – починати нове життя майже з нуля. Звісно, я вірю в нашу перемогу – у нас сильний народ і незламна нація! Я знаю, що все буде добре, Україна відбудується і буде процвітати. Прикро і боляче, що не повернеш тих, хто загинув, і у кого зруйноване життя.
– Увесь світ об'єднався довкола України?
– За кордоном є дуже багато українців, які виїхали багато років тому, або які поїхали через війну. Вони активно влаштовують акції зі збору гуманітарки, грошей і всього необхідного на передову. Влаштовують мітинги. Таким чином усі інші бачать і знають, що відбувається в Україні та не забувають про це. Бо всі вже втомились від цього і по телебаченню майже не говорять про війну. Тому розголос і нагадування дуже важливі. Люди бачать приклад згуртованості українців і те, що навіть на відстані вони роблять все можливе для перемоги.
Коли я тут пішла на мітинг, і в Німеччині також, на вулицях приєднувались іноземці й підтримували Україну. Вони теж починають долучатись до збору коштів і всім серцем співчувають. Навіть ті, у яких "хата скраю", переймаються шаленим ростом цін, бо війна торкнулась кожної країни, і люди долучаються до всього, аби вона закінчилась. Бо чим скорше у нас все буде добре, тим скорше буде добре в усіх.
– Давайте закінчимо бліцом. Яка ваша улюблена страва?
– Борщ і стейки.
– Фільм?
– "Крихітка на мільйон."
– Музика?
– Реп, рок, попса.
– Удар?
– Задній прямий рукою на контратаці.
– Улюблені бійчині?
– Джина Корано і Кріс Сайборг.
– Найпривабливіші бійці?
– Немає таких.
Інші інтерв'ю Спорт 24
