Наприкінці липня виповнилося 10 років з моменту золотого для Яни Шемякіної фіналу на лондонській Олімпіаді. Одна з найкращих в історії України фехтувальниць продовжує виходити на поміст і нещодавно виграла бронзу чемпіонату Європи у командних змаганнях. Яна суттєво старша за своїх трьох напарниць – на дев'ять років за Юлію Свистіль, на десять за Владу Харькову та на одинадцять за Інну Бровко.
Уродженці Львова все ще вистачає наснаги змагатися за медалі. Каже, що особливо мотивує бажання прославляти свою країну у світі. Власне, про війну, материнство та травму, що змінила її життя, Яна Шемякіна розповіла в інтерв'ю Спорт 24. Нашу розмову розпочинаємо про виступи на недавньому чемпіонаті світу в Каїрі.
"Їм не потрібні ці медалі – головне, щоб мама була поруч"
– Якщо вести мову про особисті змагання, то не скажу, що турнір видався для мене вдалим, адже практично на старті я програла суперниці з Естонії. Вона дуже незручно для мене веде боротьбу, добре фехтує зі зброєю. Відтак, до неї важко наблизитися. Щодо командних змагань, то все складалося непогано. Прикро тільки, що у чвертьфіналі ми поступилися Франції.
– Француженкам ви програли і на попередньому чемпіонаті Європи.
– Дійсно, ми їм доволі часто програємо. Це дуже потужна команда. У їхній делегації на змагання їздять 12 спортсменок. І фактично до самого кінця ти не знаєш, хто з тобою фехтуватиме. Та й суперниці там справді сильні. В принципі, фехтувати і боротися можна з усіма.
– Ця бронза ЧЄ стала для України першою за 17 років. Минулого разу ви також долучилися до завоювання нагороди. Відчули певне дежавю?
– Тоді моя фехтувальна кар’єра тільки розпочиналася. У 2005-му я стала чемпіонкою Європи в індивідуальних змаганнях, а бронза з командою виявилася для мене своєрідним бонусом. Той рік взагалі видався врожайним. Зараз суперники знають, як проти мене фехтувати, я вже досвідчена спортсменка, мама… Нова медаль є довгоочікуваною, я наполегливо до неї йшла.
– Материнство не дозволяє як слід зосередитися на спорті?
– Коли нашу команду очолив Богдан Нікішин, який донедавна сам фехтував, він одразу сказав: "Поблажки будуть тільки до Яни, адже у неї двоє маленьких дітей". Раніше команда складалася з Пантєлєєвої, Кривицької та Бежура – усі вони вже народили дітей. Можливо, незабаром команда молодих мам повернеться і знову фехтуватиме. Коли діти хворіють або ж коли вас розділяє відстань… Вони кажуть: "Мамо, приїжджай". Їм не потрібні ці медалі – головне, щоб мама була поруч. Насправді це психологічно важко. Інколи я не можу повністю сконцентруватися.
– 10 серпня дівчатам виповнилося 5 років.
– Цей час минув, ніби один день. Пригадую момент, як вони народилися, у найменших деталях. А цьогоріч Дарина та Серафима йдуть до школи – розпочинається доросле життя.
– У ваших напарниць по збірній немає дітей, проте є незвичні для спортсменів хобі. Наприклад, Влада Харькова паралельно займається графічним дизайном.
– Влада розповідала про своє захоплення, хоча я раніше нічого не чула про цю сферу. Важливо те, що вона любить цю діяльність, горить справою. Слідкую за її роботами в інтернеті – вона молодець.
"Не спасибо, а дякую"
– У кожного з нас своя історія 24 лютого. Яка вона у вас?
– Я прокинулася о 3-й ночі – мені чомусь неспокійно спалося. Усі розуміли, що ситуація погіршується, можна чекати чого завгодно, тому часто переглядала новини. Цього разу теж взяла в руки телефон. Почитала – причин для хвилювання не було, я знову заснула. Приблизно через годину мене розбудили вибухи. Раптово почав гавкати мій собака, та я не хвилювалася – подекуди він так реагував на звуки польотів пасажирських літаків. Паралельно я побачила звернення президента Росії і почула чергові вибухи.
– Зрозуміли, що це не випадково?
– Глянула на дітей – сплять. Чоловікові кажу: "Прокидайся, війна почалася". Він не повірив: "Яно, яка війна? Спи давай". Згодом Олег таки зрозумів, що все серйозно… Пригадую, як ми втікали з Києва – це було страшно. Дорога до Львова зайняла 20 годин. Це не порівняти з жодною поразкою на змаганнях. У перші дні війни мені нічого не хотілося. Всередині – порожнеча. Збиралася завершувати кар’єру, думками я перебувала далеко, не у спорті.
– Що допомогло повернутися?
– Я розуміла, що це моя улюблена робота, якій я присвятила усе своє життя. Допомогти Україні я можу своїми перемогами. Тим, що підіймаю прапор, прославляю наші кольори. Це мотивувало мене – кожен має працювати на своєму фронті. Якщо б у мене не було дітей і я мала б піти на війну, не знаю… Пішла б, а що робити?
– Вільна від зайвих думок голова – частина налаштування спортсмена. Ви навчилися відволікатися?
– Ні, не можу. Кажу чесно. Новини усюди – я їх безперестанку читаю. Душею переживаю страждання українських героїв, цивільних людей. Змушую себе: "Яно, перестань". Навіть кілька телеграм-каналів видалила. Тільки три залишила. Звичайно, приємно, коли за кордоном цікавляться станом справ у нас і не кажуть більше "Україна – це Росія". Коли війна почалася, мене неодноразово запрошували у гості іноземні знайомі. Але я не можу відволіктися від нашого нинішнього життя.
– Вам, як російськомовній львів’янці, вдвічі дивніше було чути нібито причину нападу Росії на Україну?
– Справді, я виховувалася у російськомовній сім’ї, вдома ми спілкувалися російською. До 3-го класу я навчалася у російській школі. У мене було дві рідних мови, адже українською я розмовляла у магазині та з подругами, а російською – з батьками. Я навіть раділа, що читаю і пишу двома мовами без помилок. Проте, після агресії Росії, я вже почала російську мову забувати. Були нещодавно на змаганнях у Туреччині. Мені кажуть "Спасибо". Я перевиховую їх і кажу: "Не спасибо, а дякую". Колись ця мова була близькою для мене, я любила читати російських класиків, але зараз відходжу від цього.
– В одному з перших воєнних постів у соцмережах ви згадали про розповіді дідуся та бабусі, які пережили жахіття Другої світової війни.
– Коли вони розповідали мені про це, я розуміла увесь їхній біль. Та все одно заспокоювала себе: "У нас такого ніколи не буде". Їхні слова сприймалися, як щось далеке і нереальне. Ну які війни? Як бачимо, я сильно помилялася. Пригадую, як колись їздили на екскурсію у концтабір в Освенцим, як це важко сприймалося, я плакала. Однак такі речі здавалися просто страшним уроком історії. Ніколи не могла подумати, що житиму у воєнні часи.
"На останньому тренуванні не помітила трамплін і зламала ногу"
– Через два роки ви можете взяти участь у своїй четвертій Олімпіаді. Попередню ви пропустили. Маєте велике бажання поборотися за путівку у Париж-2024?
– Принаймні, такі наміри маю. Як казав колега Ігор Рейзлін, старший за мене на два роки – якщо буде здоров’я і не заважатимуть травми. У мене вдосталь мотивації, я обожнюю фехтування. Завдяки цьому я стала успішною, реалізувала себе. Фехтуватиму, поки організм дозволятиме. Усвідомлюю, що через брак фінансування нам буде непросто їздити на далекі турніри у Колумбію чи Канаду. У держави зараз є набагато важливіші турботи. Відтак, на Олімпіаду важче буде пройти відбір.
– Ви кілька разів робили паузи у своїй кар’єрі – після золота Лондона-2012, згодом після материнства. Траплялися ситуації, коли приходили в зал і відчували відразу до усього, що оточує?
– Коли я завагітніла, то сказала чоловікові: "Все, більше не фехтуватиму". Я втомилася від поїздок, нічних підйомів, постійних переживань. Того відчуття, коли ти не можеш зав’язати шнурки, бо руки тремтять. Однак я народила дівчаток і невдовзі почала сумувати за фехтуванням.
– Коли повноцінно повернулися?
– Дітям виповнилося 8 місяців, нам вдалося знайти хорошу няню і я відновила заняття. Утім виникла нова проблема – я почала програвати. "Агов, треба зібратися. Я не можу так", – мотивувала себе. Ці програші мене зачіпали, виникало більше бажання і я наполегливіше працювала.
– Великої кар’єри у фехтуванні могло не бути, якби не нещасний випадок у дитинстві.
– Якщо діти просять мене розповісти якусь цікаву історію, то я згадую цей епізод на динамівській базі на Кайзервальді у Львові. Змалечку я була завзятою, не любила відчуття, коли щось не вдається. Завжди старалася з усіх сил, демонструвала впертість. Пригадую, як навчилася добре спускатися на лижах і одного дня тренер попередив: "Готуйся до змагань – їдемо у Славське". На останньому тренуванні перед виїздом я захотіла потренуватися трохи більше, ніж завжди, і на одному зі спусків не помітила трамплін. І хоч він був невеличким, та я підстрибнула і невдало впала на ногу – перелом. Зараз розумію, що це так і мало статися.
– У вашому житті також були танці. Утім прощання з ними відбулося через прозаїчнішу причину – фінансову.
– Так, у батьків не було фінансової можливості оплачувати мої численні поїздки. Крім того, не подобалося те, що у групі нас було 20 дівчат і лише один хлопець. Тому доводилося танцювати з дівчатами – це було не дуже цікаво. Я шукала себе у бальних танцях, потім записалася на народні, але врешті-решт зупинилася на фехтуванні.
"Сон перед фіналом-2012 не був таким, як завжди"
– У грудні ви взяли участь у жеребкуванні Кубка України з футболу і зізналися, що вболіваєте за львівські Карпати. Вас можна назвати давньою фанаткою "зелено-білих"?
– Я завжди переживала за Карпати. Навіть коли переїхала у Київ, то цікавилася тим, як у них справи. Потім вони грали не у Прем’єр-лізі, та все одно залишалися близькими мені. Футболом я цікавилася ще з часів училища, де навчалася з хлопцями, які потім грали за Карпати. На стадіоні "Україна" я була давно. Коли ж отримала запрошення на жеребкування, то сприйняла це з інтересом. Дізналася й тоді, що в Україні також є професіональна жіноча футбольна ліга.
– 31 липня виповнилося 10 років з моменту здобуття вами олімпійського золота. Згадували про цю дату?
– Взагалі цей день я запам’ятала на усе життя у дрібницях. Пригадую, як прокинулася зранку, куди пішла, що їла, як у зал приїхала. На своїй першій Олімпіаді я швидко програла, тому через чотири роки зробила висновки і по-іншому налаштовувалася. Перемога на Олімпіаді є знаковою не через впізнаваність. Для мене важливо те, що мої дітки відкриють енциклопедію спорту, а там – мама. Вони дивитимуться і братимуть приклад. Впізнаваність з часом проходить, потім настає період затишшя. Але в будь-якому разі це приємно.
– Ви згадували про нерви напередодні змагань. Тоді у вас ще не було стільки досвіду, сон перед фіналом був тривожним?
– Тоді я спала нормально. Спала цілу ніч, виспалася. Зараз засинаю добре, але прокидаюся дуже рано. Сон перед фіналом у 2012-му не був таким, як завжди, але принаймні я прокинулася виспаною. А ще на розминці я фехтувала з однією досвідченою росіянкою, яка сказала: "Яно, ти так відчуваєш уколи". І ці слова мене супроводжували, оскільки раніше я часто їй програвала. Значить вона це помітила, отже, я у хорошій формі.
– Ще одна доволі дивна мотивація напередодні – слова велогонщиці Лесі Калітовської, яка переплутала вас із Оленою Костевич і завчасно привітала з медаллю.
– Костевич тоді виграла бронзу у стрільбі з пістолета, а Леся подумала, що це я. Взагалі я не вірю у прикмети. Ніяких чорних котів та порожніх відер… Проте передчасні вітання з нагородою у ліфті запам’яталися мені і теж стали хорошим знаком.
– Помітив, що ваша суперниця у тому фіналі, титулована німкеня Бріта Гайдеманн, періодично пише коментарі у ваших соцмережах. Ви дотепер спілкуєтеся?
– У нас із нею дуже хороші стосунки. Бріта народила хлопчика, завжди така привітна. Вона працює в асоціації спортсменів у МОКу, ми бачилися на останньому чемпіонаті в Будапешті. Гайдеманн чудово фехтувала. Ми згадали минуле, посміялися… До речі, на Олімпіаді в Ріо ми зробили особливе фото: Бріта Гайдеманн, я та Емеше Сас – три останні олімпійські чемпіонки з фехтування в індивідуальній шпазі.
"Київ – столиця, тут висока конкуренція. У Львові населення привітніше"
– Як ви налаштовуєтеся перед боями? Слухаєте музику, обмежуєте спілкування?
– Намагаюся більше слухати музику. Багато спілкуватися – це не для мене. А якщо ще й болісну тему зачепити, я можу завестися і потім жалкую. Зрештою, повністю я не закриваюся, не хочу перегоріти, прагну зберігати баланс.
– Яку музику слухаєте?
– Після 24 лютого я слухаю лише україномовні пісні. І переважно це воєнні треки. Мені дуже подобається остання пісня Каменських… Зазвичай віддаю перевагу швидким, не плаксивим пісням. У моєму плейлисті майже не залишилося російськомовних пісень.
– Ви давно мешкаєте у Києві, та зв'язок зі Львовом не перериваєте?
– У столиці мені подобається майже усе, за винятком великих відстаней. Щоб проїхати кілька кілометрів, витрачаєш годину. Мости постійно завантажені. Просто не встигаєш заправляти свій автомобіль. У Львові все дуже комфортно – сів на трамвайчик, проїхався. Та й на машині усі локації поруч. У менталітеті людей також є суттєва різниця. Київ – столиця, тут висока конкуренція, люди серйозніші. У Львові населення більш привітне. Приходиш у салон краси – там порадять, мило поговорять з тобою. Обидва міста класні, але Львів для мене більш затишний. Я сумую за сім’єю та рідним містом.
– Раніше ваше помешкання у Києві пограбували. Дивом не забрали олімпійську медаль, після чого ви передали її на зберігання у банк.
– Ви знаєте, я досі не розумію, чому її не взяли. Медаль лежала на помітному місці у шафі. Вони перевернули усе, вкрали мою сумку, а поруч у коробочці лежала медаль. Можливо, грабіжники не відкрили її або ж не зрозуміли, що це. Може, вони культурні і пошкодували мене. Подумали: "Ще медаль красти? А що з нею робити?" Хоча на чорному ринку її продати можна. У нас вкрали багато цінного: гроші, годинники, та це не порівняти з медаллю. Тішуся ще й тому, що нас не було вдома. Нехай краще беруть грошима – ми їх заробимо.
– Ваш чоловік Олег Лопатенко – тренер з фехтування. Двом представникам однієї сфери вдається ладнати у сім’ї?
– За натурою ми є лідерами, непросто вживатися. Життя – як фехтувальний бій (Усміхається). Ми навчилися абстраговуватися, і вирішили, що чоловік – головний у своїй сфері, а я – у своїй. Спортсмени звикли завжди перемагати. Однак трапляються такі ситуації, що я розумію – треба здаватися. І я здаюся.
– Зараз ви є найстаршою у нашій збірній і вже частково виконуєте тренерські функції в контексті порад та підтримки для напарниць. Про повноцінну тренерську кар’єру замислювалися?
– У тренерській справі треба присвятити усе життя дітям. Цілими днями проводити у залі, їздити на змагання. Фактично це спортивна кар’єра, яку ти розпочинаєш спочатку. Мені складно прогнозувати, як буде далі. Знаю тільки, що ніколи не варто казати ніколи. Мені подобається фехтування. Я б хотіла відкрити свій фехтувальний клуб, щоб зупинити відтік хороших українських фахівців за кордон. Та про це я думатиму після завершення виступів.
Інші інтерв'ю Спорт 24
