Наприкінці травня ізраїльське місто Нагарія прийняло найкращих майстрів джиу-джитсу з усієї Європи. Україну на континентальній першості представляла лише Богдана Голуб, але їй вдалося витиснути з цього шансу максимум – золоту медаль вагової категорії до 63 кілограмів. "Золото" Богдани стало дебютним в історії виступів наших атлетів на ЧЄ з джиу-джитсу.
Ще винятковішим тріумф українки робить той факт, що її підготовка до форуму була зірвана повномасштабним нападом росії 24 лютого. Голуб перемкнулася на допомогу фронту і буквально в останній момент таки замовила квиток в Ізраїль.
"Забий. Все буде добре"
– Богдано, золото чемпіонату Європи з джиу-джитсу – унікальне для України. Відчуваєте винятковість моменту?
– У той день було багато сліз. Сліз радості і щастя за себе та Україну. Насправді ж про історичність моменту я дізналася випадково, з новин. Це було приємно – що я до цього доклала свої зусилля.
– Вашою суперницею по фіналу була ізраїльтянка?
– Так. І перша опонентка на турнірі теж була ізраїльтянкою.
– Наскільки потужно підтримували господарку рідні трибуни?
– По-перше, складнощі з цією дівчиною полягали в тому, що я їй програла минулого року на чемпіонаті Європи. Тому взяти реванш було для мене справою честі. Я мала переживання, якого не відчувала проти попередніх дівчат. Переживання – це нормально. По-друге, я розуміла, що перебуваю в Ізраїлі, і що моя суперниця – громадянка цієї країни.
Коли почалися змагання, я зауважила, що на трибунах скрізь ізраїльські прапори і місцеві вболівальники. За годину до фіналу, коли ми відпочивали, я сказала своєму тренеру: "Ти розумієш, що ми в Ізраїлі, мені протистоятиме ізраїльтянка, на трибунах – тільки ізраїльські вболівальники…" Він перебив: "Я розумію, до чого ти хилиш. Забий. Все буде добре". Я трошки видихнула.
Рефері запросив на килим. Поєдинок ще не почався, була невелика заминка. І тут уся трибуна дуже гучно починає кричати її ім’я! Розумію, що я – всередині себе, всі мої внутрішні органи просто усміхаються. Промайнула думка: "Ну все, тобі капець".
Починається сутичка. Вся трибуна продовжує підтримувати свою улюбленицю максимально – місцеві вболівальники і навіть атлети виявилися дуже емоційними. Можу лише уявити, як це – програвати в себе вдома. Я розуміла, що на суперниці лежить величезна відповідальність. Борючись з нею, відчувала її напругу і її злість, коли в неї нічого не вдавалося. Я ламала всі її плани. Після нагородження вона дуже сильно засмутилася і заплакала.
– Вам, зрештою, також не бракувало мотивації – було щось більше, ніж просто амбіції в спортивній площині?
– Я та мій тренер були єдиними представниками України на цьому чемпіонаті. Але коли виходила на свою першу зустріч, охоронці, які працювали на турнірі, мені вигукнули: "Слава Україні!" Я відповіла: "Героям Слава!". І мене це так зігріло зсередини! Потім, на іншому боці татамі, зустріла ще одного охоронця. Сказав, що джиу-джитсу йому нецікаве, але за мною він уважно спостерігає і вболіває. Після нагородження вони підходили до мене, щоб сфотографуватися, взяти контакти і так далі.
Амбіції, про які ви запитували, є на кожному міжнародному чемпіонаті. Відчуваю відповідальність, бо я – професіональна спортсменка, я у збірній України. Тож повинна максимально гідно представити свою державу. Ця ситуація із повномасштабною війною, яку розпочала росія проти моєї України, тільки підсилила відчуття відповідальності і відчуття того, що саме я повинна це зробити.
– Коли підіймали синьо-жовтий стяг на вашу честь, ви заплакали?
– Сам процес співання Гімну на подіумі – це дуже емоційна штука. Проте – ні, не заплакала. Коли стояла на п’єдесталі, моє завдання полягало в тому, щоб максимально гарно його проспівати і добре виглядати в кадрі (Усміхається). До того ж, увімкнули лише невеликий шматочок – не встигла відчути весь спектр емоцій. Сльози були тоді, коли звучали слова подяки за те, що я зробила.
– Як вас змінила ця медаль?
– Я знаю, що в мене попереду – є план. У спорті перебуваю все життя, помітила для себе таку тенденцію, що оцей смак перемоги в мене присутній максимум кілька наступних днів. А далі це стає просто черговим пунктом, який вдалося виконати, і залишається ейфорією лише для моїх рідних, друзів та прихильників. За мотивами тріумфу в Ізраїлі мене досі вітають і беруть інтерв’ю.
"Не хотіла вдягати кімоно, не хотіла боротись…"
– Цього турніру і чемпіонства у вашій кар’єрі могло й не бути, адже в країні триває війна. Якими стали для вас попередні три місяці в особистому і спортивному планах?
– Останнє моє тренування відбулося увечері 23 лютого. Наступного дня я повинна була вирушити у свою відпустку – кататися на сноуборді в Карпатах. Сумка вже була зібраною, заброньований готель, куплені квитки і так далі. Зранку я прокинулася у своїй київській квартирі від вибухів. Перші два тижні війни ночувала із сім’єю у бомбосховищі.
Мій тато з перших днів став до лав ЗСУ. Я ж почала займатися волонтерською діяльністю – вона безпосередньо пов’язана з нашими воїнами. Тобто, всі елементи екіпування, необхідні для успішного виконання бойових завдань. Мій особистий супермен також працює на захист нашої країни. Словом, усі члени родини задіяні. Сьогодні, наприклад, приїхало близько трьох десятків комплектів літньої військової форми. Це все належало затягнути на поверх і розподілити по замовленнях. От тільки-тільки тато і брат завершили відправлення.
Понад місяць мій мозок і моє тіло не бажали жодних фізичних навантажень окрім навантаження волонтерською діяльністю. Не могла нормально спати, не могла їсти, голова повністю працювала над пошуком необхідних речей для наших захисників. Звісно, про жодні тренування чи змагання не могло бути й мови.
Але десь через півтора місяці повномасштабної війни я зрозуміла, що в моєму житті ніколи не було такого періоду – щоб тіло відмовлялося тренуватись. Періоди травм до уваги не беремо. Промайнула думка, що, можливо, таки треба себе навантажити. Пішла на перше тренування в тренажерний зал. Попрацювала, відчула, що тіло відреагувало нормально. Вирішила не зупинятися. Мала кардіотренування вперемішку з невеличкими силовими. У такому темпі працювала ще місяць. Проте джиу-тренування як було 23 лютого, так і залишилося. Я не хотіла вдягати кімоно, не хотіла боротись, не хотіла виходити на татамі.
Займаюся джиу-джитсу майже 9 років. І ще ніколи не було періоду, коли б я не хотіла займатися улюбленою справою. Дивно, дико, я не розуміла, як бути далі. Проте наближався чемпіонат Європи, я вже пропустила чемпіонат Парижу наприкінці березня. І думаю собі: "Я – професіональна атлетка, член національної збірної України. Окрім мене ніхто не може виконати цю роботу". Вважаю, що ми захищаємо державу не лише на воєнному фронті (безперечно, там – основне поле діяльності), але й маємо безліч інших фронтів, які ми, як громадяни своєї країни, зобов’язані також відстоювати. У мене це спортивний фронт, у вас – інформаційний фронт, у співаків – написання патріотичних мотивуючих пісень.
Багато читаю та слухаю військових людей. І була така цікава думка: наші співаки та співачки повинні припинити виконувати сумні пісні. Бо все й так погано – у країні йде війна, помирають люди. Тож цей військовий закликав мистецький фронт переглянути свої погляди на війну. "Шкода людей, які гинуть. Це – безкінечний біль за воїнів, які перетворюються на янголів-охоронців. Будемо їх оплакувати і завжди пам’ятати, проте зараз треба зосередитися на спільній перемозі. Треба мотивувати один одного". Я з ним погоджуюсь максимально.
Усвідомивши, що маю власний фронт, який крім мене ніхто не зможе закрити, я таки вирішила представити Україну на чемпіонаті Європи з джиу-джитсу. До старту залишалося близько 2,5 тижнів. Зателефонувала своєму спаринг-партнеру і домовилася про кілька тренувань. Ми позаймалися, а на шляху в Ізраїль зробила ще й там кілька тренувань. Ось і вся моя підготовка, якщо це взагалі можна назвати підготовкою.
– Феноменально!
– Я рада, що сталося саме так. Була у хорошій фізичній формі, але мала поганий емоційний та психологічний стан. Якщо моє тіло перебувало там, то мозок залишався в Україні – поруч із сім’єю і всіма воїнами на передовій. Проте я успішно впоралася із поставленим завданням – вдячна своєму тілу, що воно відпрацювало на всі відсотки.
"Тайра – дружина професора, який атестував мене на чорний пояс"
– Чи відчули на собі, що ставлення європейців до України помітно покращилося?
– З перших днів повномасштабної війни росії проти нашої держави федерації джиу-джитсу різних країн пропонували приїхати до них – готуватися, тренуватися і змагатися там (звісно, під українським прапором). Але я не відчувала гострої потреби – бажання втікати зі своєї країни не виникло. Волонтерила у своєму місті, у своїй країні протягом 2,5 місяців і мене це влаштовувало.
Проте, коли вирішила взяти курс на чемпіонат Європи, федерація джиу-джитсу Німеччини оплатила мені переліт до Ізраїлю. А ізраїльська федерація взяла на себе моє проживання та харчування під час чемпіонату. Вони надали максимальну підтримку. Хоча тепер, після перемоги у фіналі, мені здається, що в президента федерації джиу-джитсу Ізраїлю закралася думка: навіщо він це зробив (Сміється).
Люди, які перебувають на керівній верхівці європейського союзу джиу-джитсу – віце-президент, секретар – особисто мене підтримували. Усі рефері, усі організатори підходили після фіналу і вітали. Мене важко було не помітити – я виходила на кожен поєдинок у жовто-синіх шкарпетках. Буквально перед від’їздом у Європу мені подарувала їх близька подруга. На одній шкарпетці написано "Стара Мрія" і намальований наш легендарний літак. На іншій – "Нова Мрія" і горить Кремль. Окрім шкарпеток, у мене ще й хвостик був замотаний гумкою двох кольорів – синього і жовтого. Коли перемогла у фіналі, дістала наш прапор, загорнулася в нього – всі знали, всі бачили. Такі штучки виражають мою патріотичність.
Богдана Голуб із Вадимом Пузановим
Всі знали, звідки ми. Увага була максимальною. Звучало багато запитань про те, що в нас відбувається. Єдине, через що засмутилася: мені пообіцяли інтерв’ю, упродовж тижня я готувала текст про захисників Азовсталі, щоб усі світові лідери звернули увагу на це. А ще хотіла розповісти про Тайру – Юлію Паєвську, яка перебуває в російському полоні вже невідомо скільки. До речі, вона є дружиною професора Вадима Пузанова, який днями атестував мене на чорний пояс (Богдана Голуб – перша українка в категорії "дорослі", якій підкорився чорний пояс із джиу-джитсу, – Спорт 24). Але телебачення не приїхало – я не змогла донести свою думку. Тому кажу це зараз. І обов’язково зроблю це при першому виході до мікрофона на міжнародному рівні.
Також до мене підходили атлети з різних країн. Розповідала їм, що всі наші міста, мій Київ росіяни продовжують бомбити кожного дня, і бачила здивування у їхніх очах: "Та невже? Як таке можливо у 2022 році?" Я була готовою до такої реакції, адже люди дивляться новини – і ми не знаємо, що показують на їхніх телеканалах. Навіть в Україні, я впевнена, ми не знаємо й трьох відсотків з того, що відбувається насправді. Лише завдяки своїм зв’язкам з військовими я, можливо, знаю не три, а п’ять відсотків. Адже воїни оберігають нас, цивільних, від цієї інформації.
Все закінчувалося словами іноземних спортсменів: "Ми вас підтримуємо". Вони справді донатять, відправляють допомогу – це дуже приємно. Тішуся, що мені вдалося привернути ще більшу увагу у цій сфері.
– Чи зустрічали ви зараз росіян? І якщо так, то чи зважились на "кілька лагідних"?
– Чи сказала б я щось росіянам? Якби мене почали займати – то так. У мене дуже жорстка позиція з приводу Росії і війни, яку вона розв’язала проти нашої країни.
Федерація JJIF – єдині зі сфери джиу-джитсу, хто прибрав російських та білоруських атлетів зі списків учасників. Адже це державна організація. Інші комерційні проекти зі сфери бразильського джиу-джитсу ніяк не відреагували на ситуацію в Україні та не виключали росію зі своїх змагань.
– Про джиу-джитсу є красиве визначення: "Ти поступаєшся під натиском суперника, поки той не опиняється у пастці". Вам це не нагадує тактику від наших коханих ЗСУ?
– Як я вже казала, багато читаю, слухаю і спілкуюся з нашими військовими. Війна – це мистецтво. А джиу-джитсу порівнюють із шахами. На кожен крок суперника є твоя відповідь. Так само можна сказати і про війну. Іноді потрібно поступитися, щоб виграти. Спорт, війна, мистецтво – все переплітається.
Далі буде.
Інші інтерв'ю Спорт 24
