У своєму виді спорту вона залишається топом та орієнтиром для українців, хоча закінчила кар’єру понад 10 років тому. На офіційній церемонії відкриття Олімпіади у Ванкувері-2010 саме Лудан несла наш стяг. Почесна місія стала піковим моментом у її спортивному житті – досі згадує той епізод із особливою теплотою.
Лілія розповідає про страшну травму, ціною якої врятувала життя іншим спортсменам, і смертельну трагедію у тому ж Ванкувері. Про те, що у 2002-му вона сідала у сани вагітною – і показала свій найкращий результат! Про екстремальний політ у літаку, друзів-спортсменів і жорстокий "кидок" із квартирами від українських чиновників. Ми розмовляємо майже дві години. А скільки всього ще не розказано!
"Донька врятувала мене від депресії"
– Як склалося ваше життя після закінчення кар’єри? Чим займалися? Чим займаєтеся зараз?
– Я багато про це думала ще під час кар’єри і розуміла на 100 відсотків, що настане порожнеча. Півтора року я не займалася нічим. Абсолютно. Нікуди не запрошували, ніхто нічого. Але була наша спортивна школа саночників, мене взяли туди тренером. Невдовзі її закрили – у Києві санний спорт виявився непотрібним. Перейшла на посаду заступника директора у київську комплексну дитячо-юнацьку спортивну школу "АРГО". І ось вже 11 років я там працюю.
– У депресію не впадали?
– Я була готова й до цього, але депресії не виникло. У мене була моя дитина, якою я насолоджувалась. Як не крути, вона виросла без мене. Народивши у жовтні, вже в грудні я виступала на Кубку світу. Зрозуміло, намагалася приділяти доньці увагу, але так чи інакше шість місяців на рік відбирала кар’єра. Я повертаюся, а мала до мене: "Бабуся". Я від’їждаю, а вона до бабусі: "Мама".
Важко нам давалися ці розлуки. Коли доня підросла, то навіть не відпускала мене у поїздки. Тож коли я закінчила зі спортом, повністю занурилася у неї. Певною мірою, донька врятувала мене від депресії. Хоча, повторюся, я була готовою до негативних наслідків після кар’єри. Могла передати свій досвід збірній України, але в той час змінилося керівництво і про нас усі забули.
– Окей, депресії не було. А як щодо образи на забудькуватих чиновників?
– Ні, образи не було. Я йшла і знала, що йду в "нікуди", що мені самій потрібно щось будувати. Єдине: було б непогано, якби мене запросили працювати у старшу збірну. Але їм мій досвід виявився непотрібним – це 100 відсотків. Вони, як то кажуть, "усе знають самі".
"Віддайте мені Лудан – зроблю з неї олімпійську чемпіонку"
– Яким було ваше життя до приходу в санний спорт?
– У мене є старша сестра, яка в ті часи займалася легкою атлетикою. Добігалась до кандидата в майстри спорту, але у 18 народила (Усміхається). Між нами – 2 роки різниці. Вона спортивна, а я – "поплотнее". Усі родичі: "Ой, Віка – така спортивна". Тож мені хотілося довести усім, що я не гірше. Кілька разів сходила у секцію веслування, потім на теніс. Було мені тоді 11 років.
Одного разу дівчата йшли записуватись на санний спорт – і я з ними, за компанію. Всі давно прийшли і пішли, а я затрималася на тридцять років (Усміхається).
Мене важко було назвати активною дитиною. Можливо, через сестру, я – повна її протилежність. Посадили маленьку – я чемно сиділа на одному місці. У школі навчалася добре. Не відмінниця, але й не трієчниця – посерединці. Математичний склад розуму. Всі ще рахують, а я даю правильну відповідь, навіть не задумуючись. Потім беруть калькулятор: "Ти звідки знала?" (Сміється)
– Враження від перших польотів трасою відклалися на все життя?
– Не полетіли, а знизу поїхали, як на коняці (погана підготовка льоду). Це був Свердловськ. Емоцій – взагалі ніяких. На перших порах я не розуміла, де я і що я. Позитив був один – виїхали з дому і нас кудись повезли.
У сани я прийшла взимку. На той момент мій перший тренер – Паперовий Микола Семенович – вже набрав команду, щоб їхати на збори. "Ти з батьками це обговорювала?", – запитує на першому занятті. "Так", – відповідаю, хоча це було неправдою. Якраз одного хлопчика на збори не відпустили батьки. Не знаю, чому, але на вакантне місце тренер обрав саме мене. Повертаюся додому: "Мамо, я їду на Урал – займаюся санним спортом". Вона взяла і зібрала мені речі (Усміхається).
На трасі під Києвом – у Вишгороді
– Коли ви зрозуміли, що шляху назад немає і варто продовжувати?
– Перший сезон відкатали. Я виграла опорний пункт олімпійської підготовки у Свердловську. А наступного року мене запросили, як кандидата, у юніорську збірну. На третій рік я вже була у складі юніорської збірної СРСР і поїхала на чемпіонат світу. Не було часу думати – я втягнулася, мені стало цікаво.
– Яка нація мала найбільше представництво у тодішній збірній Союзу?
– Розповідаю. Рік 1987-й. Я лежу в московській лікарні на обстеженні. Потім звідти – одразу в Сігулду, там проходив збір та відбір на юніорський чемпіонат світу. Готуємося до старту, заходить старший тренер Сиваков Валерій Миколайович. "Ну что, девчонки, кто сегодня выиграет?". Відповідаю: "Я!" А мене ж на підготовчому зборі не було. Відбір я дійсно виграла. Після тренерської наради мені сказали: "Ты успела запрыгнуть в последний вагон уходящего поезда", маючи на увазі поїздку на юніорський чемпіонат світу в Італію.
А буквально днем раніше заходжу в роздягальню. Дівчата мене не бачать. Стоїть москвичка саночниця – і я чую фразу: "Чего Лудан напрягается? Уже всем визы сделали". Тобто, лише Москва і Пітер – вони в пріорітеті. Іншим спортсменам "не доходили" візи, "губилися" паспорти і т. д. Чому взяли мене? Не знаю, можу тільки здогадуватися.
– Союз невдовзі розвалився. Ви – молода перспективна спортсменка. Чи пропонували вам виступати за Росію?
– Офіційно – ні. Після закінчення кар'єри мені Казахстан щось там натякав. Давним-давно була ще одна розмова – з німцями.
У мене ніколи не було швидкого старту. Могла стартувати з 15-м часом, але до фінішу приїжджала з 5-6. Тобто, мала хороше відчуття льоду. І ось німці звернули на це увагу, відбувся діалог із їхнім тренером: "Віддайте мені Лудан і я зроблю з неї олімпійську чемпіонку". (Після паузи) Лід потрібно відчувати. Тут немає такого, що сів і поїхав. Висока швидкість – щоб не допустити помилок, потрібно думати наперед.
"А чи поїхали б ви, якби знали про вагітність?"
– Ви по-особливому виділяєте свою першу Олімпіаду – 1998 рік, Нагано. Чому?
– Можливо тому, що ми там перебували від початку до кінця. Зазвичай на всіх Олімпіадах траплялося так, що відкатали свою програму – і вільні. Ми мали можливість вболівати за наших спортсменів з інших видів спорту з арени. До речі, це єдина Олімпіада, на закритті якої я була присутня.
Перші враження – вони найяскравіші. Я дуже чекала цього турніру, на той момент мені було 28. Хоча я була кандидатом на Олімпіаду значно раніше – ще у 1988-му, Калгарі. У 1992-му і 1994-му програвала конкуренцію. Росіянам складно було протистояти – психологічно та матеріально, у них все було найкращим. Українські реалії – інші.
На Олімпіаді-2002
– На двох наступних Олімпіадах – 2002 і 2006 – ви демонструєте свій найкращий результат. Поясніть, чому для України ваше шосте місце дорівнює п’єдесталу пошани?
– Чому? А що у нас є? Санну трасу ми маємо? Ні. Кременецька траса ідеальна хіба для початківців. Як вже казала, у мене ніколи не було хорошого старту, бракувало різкості. Де я могла попрацювати над цим елементом?
Ми тренувалися на хокейних майданчиках. Відпрацьовували "пінгвіна" – це коли руками відштовхуєшся від льоду. На санній трасі нахил іде одразу після старту. Тобто, в рухах, які я відпрацьовувала раніше, майже немає сенсу – на професійних санних трасах все інакше.
Потім збудували естакаду у Львові. Я на ній була, можливо, разів два. Естакаду збудували, але непрофесійну. "Тут я зіпсую навіть ту техніку, що вже маю", – сказала я.
– Тобто, повноцінна підготовка до Олімпіади у вас відбувалася лише на міжнародних змаганнях?
– Схема така: в кінці вересня виїжджаємо до Норвегії – на два-три тижні, на перший лід. У листопаді починаються етапи Кубка світу. Прибалтійську Сігулду (під Ригою) ми вважаємо своєю. По тамтешній трасі можна їздити із заплющеними очима. Латвійці гостинно нас впускають, ми каталися навіть у борг, коли не мали грошей.
Зрозуміло, у кожному виді спорту є групи А, В, С. Група А – це лідери, які не відбираються на Кубок світу, а вже виступають там. Групи В і С – відбираються на національному Кубку. Приїжджаємо на чемпіонат світу – групам В і С можуть дати 7 заїздів, а групі А – лише 4 і потрібно встигнути опрацювати трасу та гарно виступити. А коли на зборах, то за одне тренування більше 4 ефективних заїздів ти також не виконаєш. Кожен заїзд коштує чималих грошей.
– Складно це все…
– Пригадую Турин. У першому заїзді продемонструвала дев’ятий час, у другому – сьомий, у третьому– шостий, у четвертому – четвертий. "Дайте мені ще дві спроби – і я буду в трійці" (Сміється). Мені бракувало накату, практики. Якби більше тренувань – то й результати були б кращими. Але зараз це виглядає, як "казки". Можливо, й сама десь недопрацювала – просачкувала, як ми вміємо.
– Олімпіада-2002 стала для вас особливою ще з однієї причини…
– Про це я дізналася вже після того, як повернулася із Солт-Лейк-Сіті. Виявилося, що виступила на Олімпіаді вагітною своєю донькою. Наші журналісти написали, що я ледь не на шостому місяці змагалася. "Я – слониха, рік виношую", – сміялася у відповідь. Народила 10 жовтня – порахуйте.
– І все ж, як таке могло трапитися?
– Перед Іграми я нічого незвичного не відчувала і не підозрювала. Згодом мене запитували: "А чи поїхали б ви, якби знали про вагітність?" – Так, поїхала б. Чотири роки працювала заради цього. Відмовилася б лише тоді, якби відчула дискомфорт. А так – почувалася прекрасно.
– Аналогічні випадки в історії санного спорту траплялися?
– Так. Німкеня, олімпійська чемпіонка Отто Сілке брала участь у змаганнях до четвертого місяця.
– Чим запам'ятався Турин-2006?
– Для олімпійців підготували два селища. Наше розташовувалося в горах, недалеко від санної траси. Наш комплекс не встигли довести до пуття, залишився будівельний майданчик, брудно. Благо, трішки снігом притрусило. Траса була якісною, але складною, з кількома неприємними віражами.
– Чим зазвичай живуть мешканці олімпійського селища у перервах між змаганнями, коли з’являється трохи вільного часу? Чи порушують режим?
– Вільного часу ми практично не мали: готували сани і тренувалися. Режим порушували (Усміхається). Поверталися у селище о другій годині ночі – щоправда, уже після змагань.
"Перед виходом на арену із прапором коліна тремтіли"
– На Олімпіаді-2010 у Ванкувері ви назавжди увійшли в історію українського спорту, як прапороносець нашої збірної…
– Приїжджає Сергій Назарович Бубка в олімпійське селище, роблять зібрання. Я ніколи не запитувала хто буде прапороносцем, а тут поцікавилась, наче мала якусь чуйку: "Хто буде нести прапор?" Ніхто не знав. І тут мене оголошують.
– Що відчули у той момент?
– (Після паузи) Десь підсвідомо я хотіла цього. Серед спортсменів існує переконання, що нести прапор на відкритті Олімпіади – погана прикмета. Я ж у це не вірила і досі не вірю, хоча у Ванкувері посіла невдале місце (19, – Спорт 24). На це були інші причини – через страшну трагедію місце старту перенесли на три віражі нижче, скоротивши нам трасу (загинув грузинський саночник Нодар Кумаріташвілі, – Спорт 24). А мені все-таки потрібно довгу трасу.
Найбільше хвилювання відчула перед виходом із прапором на арену. Чесно зізнаюся – коліна тремтіли у повному розумінні цього слова. Це тривало недовго, але накрило мене повністю. Я такого раніше ніде не відчувала. Гордість і піднесення були потім, коли усвідомила, що трапилося.
Із прапором України – Лілія Лудан
– Ви вже згадали про трагічну загибель Нодара. Що відбувалося у перші години після жахливої звістки?
– Колись тренувалася з його батьком – я починала кар'єру, а він закінчував. Дядько Нодара був тренером. Ми жили поруч буквально за місяць до трагедії, спілкувалися. Ванкуверська траса – дуже швидкісна. Першу половину долаєш спокійно, а низ – надзвичайно робочий. Швидкість – до 150 км/год. Коли я доїжджала до фінішу і брала в руки рацію, то не могла навіть свого прізвища вимовити.
Тож цю робочу ділянку потрібно долати спритно, сконцентровано. Грузини тренувалися на поганому льоду. А тут – лід хороший. Нодар добре пройшов верхню частину траси, а з нижньою не впорався. Навіть олімпійський чемпіон Армін Зогелер упав на цій трасі.
Незадовго до відкриття ми дізналися про падіння Нодара. Але ми навіть думки не припускали, що він загинув. Потім від словаків почули, що Кумаріташвілі не стало. На парад відкриття я начепила маленьку чорну стрічку – це було моєю особистою трагедією.
– Наскільки такі епізоди вибивають з колії? Страшно потім виходити на трасу?
– Я не бачила відео падіння, перед стартом не дивилася. У роздягальні всюди увімкнені телевізори. Але одягаючись, я ніколи не дивлюся на екран. Я чую, я розумію, що хтось упав, але не озираюсь, бо підсвідомість працює по-своєму. Аварію Нодара я переглянула, вже коли повернулася в Україну.
"Дивлюсь в ілюмінатор, а літак перекошений"
– Ви могли продовжувати виступи, але вам натякнули, що пора закінчувати?
– Я зрозуміла, що пора закінчувати (Усміхається). Усвідомлювала, що мені не 15 років, але потім приїжджала і підписувала новий контракт. Попри все, мені здавалося, що я ще можу чимало. Поки не "стукнув" 41 рік. Я так ображалася, коли журналісти запитували мене про вік, а зараз я цим пишаюся.
Вік не був для мене проблемою, я ж виступала безперервно. Відкатали сезон, місяць відпочили, пройшли диспансеризацію – і знову в бій.
– Тридцятисекундний відлік. Які у той момент думки пробігають у голові?
– "Я все вмію, я все знаю. Мені тільки повторити". Тридцять секунд – збоку враження, що ти сидиш і думаєш. Лампочка загоряється – ти в цей момент одягаєш маску, чіпляєшся за ручки, відпускаєш ноги і стартуєш.
– Наскільки недешевим є санний спорт?
– Мені пощастило – сама я нічого не купувала, не враховуючи шипів. Один шип – 10 євро, а їх потрібно шість. Стандарт – 4 міліметри, постійно доводиться підточувати. Стираються – купуєш нові. Комбінезони "горять", якщо зачепиш бортик. Благо, їхнього запасу вистачало. Мала бойові комбінезони – суто на гонку. А ось жодного додаткового захисту, усіляких щитків, не надягала. Пробувала декілька разів, виникало бажання під’їхати під бортик і перевірити – боляче чи ні (Усміхається). Без захисту значно сконцентрованіше долаєш трасу. Комбінезони коштують в районі 400 євро.
Найчастіше травмуються плечі – синці конкретні. Приїжджаю на фініш, вдарившись перед тим, усе болить, пече. Бігом скинула комбінезон, сіла біля льодяного бортика – і через дві хвилини все минає, навіть лікар не потрібен. Санний спорт – дійсно недешеве задоволення. Знаю, що зараз сани продають за 10 тисяч. Їх ще треба підганяти під параметри тіла спортсмена. Усе вирішують найдрібніші деталі. На одному із змагань фінішувала на турнірі четвертою, програвши третьому місцю 0,013 секунди. Вдумайтеся!
– Які ще прикольні історії пригадуються?
– У Нагано вирізала собі на зачісці олімпійські кільця. А ще часто телефонувала додому. "Ліля, ти з Японії мене набираєш частіше, ніж з України", – дивувалася мама. "Мамо, це дядя Самсунг – спонсор" (Сміється). Там були телефони – як сірникова коробка, одним пальцем натискалися одразу три клавіші, належало набирати номер лише олівцем.
Плюс – нам роздавали картки для таксофонів, 5 хвилин можна було розмовляти. Приходжу у третій ночі до російського дому, а я у черзі на дзвінок вже 20-та – казахи, грузини, весь колишній СРСР. Кожен хотів подзвонити на халяву, бо тут наші умільці придумали із апаратом хитру схему. Яку – не скажу (Сміється). О, ще один випадок згадала!
– Хутчіш розповідайте!
– Як зазвичай, багато перельотів. Ми сіли у літак і заснули. Прокидаюся від того, що у мене голова хитається, а попереду – істеричний сміх і фраза: "Якщо знайдуть, то в кросівках" – Олег швидко вдягає взуття. Дивлюсь в ілюмінатор, а літак перекошений. Намагається вирівнятись, а його знову кладе на бік. Ми приземлилися тільки після третього кола. Футболку хоч викручуй після стресу. Розуміла, що перебуваю усередині консервної банки і від мене нічого не залежить.
Було й таке, що в Америці переплутали літаки. Вони ж там стоять, як маршрутки. Забігли у салон, розкинули рюкзаки, сидимо. Підходить стюард у жовтій футболці, як Спанч Боб: "А куди летимо?". Виявилося, нам у сусідній. Перейшли туди, як у маршрутку (Сміється).
– Круті віражі вам часто сняться?
– Снилися після закінчення кар’єри, але недовго. Рівно через рік я приїхала на Кубок світу у Сігулду. "Ти – кататись? Ти повернулась?" – від цих запитань не було відбою. "Що, страшно?" – відповідала (Сміється). Але бажання сісти і поїхати вже не виникало. За 30 років я своє відкатала.
– Професійні кошмари саночниць – які вони?
– Може, комусь і снилися. Мені – ні (Усміхається).
– Старі травми зараз нагадують про себе?
– У мене була одна серйозна спортивна травма на санній трасі. Її ціною, можливо, я навіть декому врятувала життя. Сігулда, відбувся чемпіонат Латвії з бобслею. На фініші одна з махин вдарилася об борт, відламавши брилу льоду, яка впала на трасу. Скелетоністи не встигали на старт, тож рацію беру я: "Саночники готові". До слова, тренери завжди оглядають всю трасу, але фінішний відрізок не догледіли. Уявляю, що могло б трапитися, якби об цю брилу хтось із скелетоністів в'їхав би головою. Я ж опускаю ноги, щоб гальмувати, і врізаюся наче в стіну…
Наслідок – на нозі зміщені усі кості, хоча обійшлося без перелому. Останнім часом Наталія Якушенко називала мене "неваляшка" – я ніколи не падала, у будь-якій ситуації доїжджала до фінішу. І тут я не можу самостійно встати. Викликали "швидку", закрили трасу. Я плакала від болю.
Кьонігзее, Кубок світу: падіння Лілії Лудан
Додому мене не відправили. Поїхали з командою до Німеччини, я у гіпсі! Через тиждень почався чемпіонат Європи, було сильне бажання брати участь, просила зняти гіпс. Після третього тренувального заїзду тренери погодилися на мої вмовляння – і гіпс було знято. У той рік я увійшла в десятку найкращих європейських саночниць. Ногу підліковувала ще вдома, в Києві, але проблема залишилася.
Зрештою, отримала скерування до австрійського лікаря-імунотерапевта, який, як кажуть, лікував навіть Бубку та Герда Мюллера. Це був справжній професіонал, який усе робив своїми руками. У мене виникали відчуття, що його пальці проникали аж усередину кістки. Встаю після процедури, а він: "Біжи!" Як біжи? Я ж сюди ледве прийшла. Золоті руки у нього.
"Сертифікат на квартиру виявився хитрим – без прізвищ"
– Кого з українських спортсменів ви поважаєте? З ким товаришуєте?
– Ідол для мене – Бубка. Сергій Назарович, як то кажуть, людина-легенда. Непогано спілкувалася із Валентиною Шевченко, відпочивали разом – зараз вона у тренерство подалася. Також близько спілкувалася з нашими біатлоністами. Товаришувала із молодшою сестрою Зубрилової – навчалися в одній групі.
– А з футболістами ви ніколи не знайомилися?
– Ні, ми ж "зимові", а вони – "літні". І по житті також не перетиналася. Хіба що моя подруга, знаю, є сусідкою Дем’яненка. У 80-х, щоправда, я охоче цікавилася футболом. За Олексієм Михайличенком, ми, дівчата, аж пищали. Для нас він був справжнім секс-символом.
Одне фото – дві легенди: Лілія Лудан та Сергій Савелій
– У нашому спорті видатні особистості закінчують кар’єру, як правило, тихо і непомітно. Це правильно? Чи, може, варто проводжати їх красиво?
– Я вважаю, що все це – індивідуально. Дехто пише величезні статті "я пішов", а через півроку – "я повернувся". А дехто йде тихо, проте назавжди. Але те, що наша країна специфічна у цьому плані – це правда. Мені вручали сертифікати на квартири, проте я не отримала жодної. Ось це – образливо.
– Про яку кількість квартир йде мова?
– Обіцяли після кожної Олімпіади. Офіційних паперів – два. Один документ підписаний Засухою (голова Київської області) – на 2-кімнатну квартиру у Вишгороді. Інший, на помешкання у Києві, із помпою у Палаці культури Україна вручили мені та Олені Петровій. Це був 2006 рік. Сертифікат виявився хитрим – без прізвищ, хоча газети є, докази є. Зверталися до керівництва – глухо.
Газета Факти, 20 грудня 2005 року
– Ви ще боретеся?
– Я писала Ніні Карпачовій – уповноваженій з прав людини. Вона мені відповіла так: "Ви не стоїте на черзі". Що ж, я стала на чергу. Звертаюся знову – відповідь: "Ви стоїте на такій-то черзі". Тобто, все це дуже формально.
Був ще у нас після Революції такий міністр спорту Булатов. Він сам мене викликав. Але невдовзі його зняли. У мене навіть від Януковича є лист – ще епохи його прем’єрства: "У 30-денний термін вирішити питання з квартирою". Років три тому шанувальник, дізнавшись про мою проблему, почав писати у міністерство спорту. Звідти мені дзвінок: "Заспокой свого дядька! Скільки можна писати?". – "Дайте квартиру і все – я його заспокою". Телефонувала цьому чоловіку, подякувала за небайдужість.
За великим рахунком, нікому мої проблеми не потрібні. Не знаю, можливо, потрібно було заплатити? Можливо, потрібно було воювати ще тоді, але мені бракувало часу – я захищала честь країни на змаганнях. Пізніше почала писати, але хто я вже така? До речі, кому не напишу – всіх невдовзі звільняють. Зачароване коло.
– Чого вам бракує до повного щастя?
– А я – щаслива людина. Сама роблю свою долю, мене все влаштовує. Єдине – хотіла б таки вибороти цю квартиру. Не для себе, а для своєї дитини. У мене є ціль – і я до неї йду.
