"Коли я не став паралімпійським чемпіоном у Токіо, то недолюблював себе"
– Спершу хочу привітати вас із двома золотими нагородами на Паралімпійських іграх. Розкажіть, як це взагалі – бути паралімпійським чемпіоном?
– Дякую вам за привітання. Бути паралімпійським чемпіоном дуже складно, адже до сих пір не вірю в те, що це можливо. Я до цього дуже ретельно готувався і в такий складний час для нашої країни. І навіть коли пробіг першу дистанцію, то ще не розумів, адже це далося мені кров'ю і потом. Дуже важко дійти до такого великого результату. Ця праця не тільки моя і мого тренера, це праця всієї нашої паралімпійської команди. Адже ми згуртовані і об'єднані патріотизмом. Ми всією командою їхали на Паралімпійські ігри за перемогою.
Усвідомлення потрохи приходить, але не вірю, що ми досягли максимального результату. Ми виклалися на всі 100%, щоб продемонструвати світові, що ми єдині. Спорт – це наш найкращий засіб та інструмент для досягнення цілей.
– Коли їхали на Паралімпіаду, то які цілі перед собою ставили: лише золота нагорода, чи були б раді і срібній, бронзовій?
– Ціль завжди тільки одна – це перемога. Адже не буває поразок без перемог. І коли я в Токіо у 2020 році став другим, але готувався дуже ретельно, були складні часи. Ви самі розумієте, що вже з 2014 року почалася війна. Вона була не у всій країні, але частково її паралізувала. І для мене це дуже боляче було, адже я багато спілкуюсь із військовими. Коли мені розповідали, я тільки слова підтримки міг їм висловити.
Коли я був на Іграх у Токіо, то військові казали мені, що вірять у мене. Така мотивація була. І, знаєте, коли я їх трошки підвів, не ставши паралімпійським чемпіоном, то недолюблював себе. Адже я їм обіцяв і не виконав.
– Після золота у Парижі багато привітань посипалось?
– Так, дуже багато. Особливо від керівництва, від військових, які саме перебували в гарячих точках біля Донецька, біля Бахмута. Вони всі мені писали слова підтримки, вдячності, що кожен на своєму фронті здобуває перемогу і прославляє нашу країну на весь світ. Тому я був дуже вражений, скільки було повідомлень, я до сих пір не відповів усім. Просто не вистачає часу, щоб усім відповісти. Але знаєте, це така потужна підтримка була для мене, адже я переконався, що ми єдині. Не можу сказати, що чиєсь привітання важливіше за інше, адже кожна людина – особистість.
– Багато олімпійських спортсменів скаржились на якість медалі. Чи задоволені ви своєю нагородою?
– Я дуже задоволений, чесно кажучи. Взагалі і медаллю задоволений, і перебуванням у паралімпійському селищі. Знаєте, кожному своє. Я радів кожній миті, що у нашої держави і керівництва була така можливість допомогти поїхати на Паралімпіаду і заявити на весь світ, що ми там для перемоги.
Ви ж бачили відкриття Паралімпійських ігор, коли наша держава заходила, то скільки людей аплодували стоячи. Було потужно. Я це бачив під час свого виступу, під час нагородження бачив. Це такі емоції, які неможливо вам передати.
– А де ви зберігаєте медаль?
– Поки що полички немає, адже я переїжджав то з Миколаєва у Київ, то з Києва у Миколаїв. А коли падали бомби на спортивні об'єкти, на домівки цивільні, то хотілось зберегти всі нагороди. Вони даються не так легко, як інші думають. На це йде дуже багато років життя. І втратити це все буде досить боляче. Тому я поки їх заховав у коробки, а коли настане мир, тоді я обов'язково їх повішаю на стінку або поличку.
"На цій Паралімпіаді після забігу я підійшов до бразильського спортсмена, а він мене послав"
– Який відбиток війна наклала на вашу підготовку до Ігор?
– Війна почалася з 2014 року, але не була такою повномасштабною. Так, щоб так масово всю Україну бомбили, то такого не було. Ми переживали за військових, допомагали, запрошували їх до себе на тренування. Тому що спорт – це найкращий інструмент для повернення військової людини у цивільне життя. Адже вони перебувають на лінії фронту, там немає у них можливості перемкнутися на щось інше.
А коли вони приїжджали до Миколаєва, до Одеси, то мої колеги-паралімпійці завжди пропонували прийти потренуватися разом, переключитися трошки, поділитися враженнями. На жаль, зараз дуже багато зруйнованих спортивних майданчиків, стадіонів. Як я тренеру своєму кажу: "Раніше ми бігали, просто тренувались, а зараз ми бігаємо і тікаємо від снарядів". Ви ж розумієте, ракети не дивляться, куди вони летять. Вони летять по людях, по нас.
– В обох забігах поруч із вами були росіяни. Чи налаштовували ви себе якось по-особливому перед цими стартами?
– Налаштовував ще тоді, коли перший раз я там у Токіо не потиснув їм руку, відійшов від них. Я дав їм зрозуміти: як ви можете зі мною обійматися, цілуватися і бути друзями, коли мої колеги перебувають на фронті? Ви окуповуєте наші території. І знаєте, як для спортсмена, я не можу собі це дозволити, навіть якби і хотів. І коли вони мені кажуть: "Ну мы же братья"... Ну які ми з вами брати, вибачте...
– Це надало вам додаткового тиску чи навпаки – було більше мотивацією, щоб не програти так званим "нейтральним" атлетам?
– Знаєте, була така потужна підтримка, і я не мав права програти. Ми готувалися не один рік і не один день, готувалися під час тривог, вибухів. Ви ж самі розумієте, якщо зайти і подивитися, що кожного дня коїться в нашій державі, то навіть на голову не налазить. Тому на меті було лише одне – перемога.
– Ви відмовились із ними фотографуватись ще на Паралімпіаді в Токіо. Чи помітили різницю у підтримці світу після такого рішення тоді і зараз?
– Уже тоді світ нас підтримував. Але декотрі ще роздумували, підтримувати нас чи ні. Проте підтримка стала більш потужною для нашої паралімпійської родини, коли ми перебували в селищі і бачили, як кожна з країн нас підтримує. Усі підходили і запитували. Просто емоції не передати вам, коли люди це бачать і розуміють усі ці складнощі сьогодення.
– Світ починає розуміти, де чорне, а де біле. Проте навіть зараз можна простежити, що люди не завжди усвідомлюють, чому українці не контактують з росіянами на змаганнях. Наприклад, коли грає Світоліна і не тисне їм руку, то її можуть освистати. У вас такого немає?
– Ну є таке, що спортсмени деякі проявляють свою неповагу. Навіть на цій Паралімпіаді, якщо подивитися відео, коли після забігу я підійшов до бразильського спортсмена, то він мене послав. Там були два бразильці. Один колега все розуміє. А інший ось так вчинив...
– Він якось пояснив таке ставлення до вас?
– Я бачив дуже багато репортажів, що ця країна вступила у БРІКС. І позиція різко змінилась щодо України. Я не звертаю уваги, адже брудом поливали дуже сильно. Але знаєте, лікар на хворих не ображається, тому я не звертаю уваги на це.
– Валерій Сушкевич (президент Національного комітету спорту інвалідів України, – Спорт 24) розповідав, що були випадки провокації українців з боку "нейтральних" параспортсменів. Чи зіштовхувалися ви особисто з таким?
– На цій Паралімпіаді були такі провокації, але я попередив хлопців, щоб до мене не підходили, адже руку їм тиснути точно не буду. Сказав їм це завчасно і вони погодилися. Але після нагородження у підтрибунному приміщенні, коли я спілкувався з українськими журналістами, то і нейтральні атлети привели своїх до наших і недалеко поставили.
Вони почали розповідати, що ми спілкуємося і є друзями. Ми там були в шоці. Вони своїм журналістам сказали, що на камеру він не буде з вами спілкуватись, а так ми спілкуємося, обіймаємося. Розумієте, це провокація, а у спорті кожен метод діє по-своєму. А раптом пощастить і він почне думати не про те, як йому успішно виступити. Це все брудні речі.
– А що ви відчували, коли стояли поруч з росіянами на п'єдесталі і лунав наш гімн, майорів наш прапор?
– Внутрішньо відчував те, що ми горді за нашу країну, що ми це зробили. Я навіть у Facebook написав, що ми це зробили. Це не моя робота особиста, а це робота усієї України. Починаючи від Валерія Михайловича Сушкевича, його команди, уряду. Тут дуже багато зусиль приклала наша держава, щоб ми поїхали.
Знаєте, коли Україна виходила під час нагородження, то я бачив багато мемів, як реагують нейтральні спортсмени. Їм це не подобалось, але я пообіцяв, що я їх змушу вивчити український гімн.
– Поділіться, будь ласка, секретом успіху, як наші паралімпійці здобувають стільки медалей і завжди показують достойний результат?
– Ми працюємо 24/7. У нас така сильна жага і мотивація. Ми майже не відпочиваємо. От навіть, коли я хворий, то все одно тренуюся. І це не тільки я, а й інші наші спортсмени, тому що ми розуміємо, наскільки це нам необхідно. Це ковток свіжого повітря. Спорт нас об'єднав і переконав у тому, що я необхідний цій країні і цьому світу.
Адже ви ж розумієте, військові, які прийдуть з фронту, куди їм йти? Як їм пройти ту реабілітацію? Тому і для них паралімпійський спорт є дуже важливий. А здоровий спорт, ну, що я можу сказати? Там всі молоді, здорові. У них чітка позиція щодо України. Я вірю, що вони теж досягають великих висот.
Але хотілося б, щоб нас, паралімпійців, не забували. Дуже багато я чув неодноразово, що паралімпійський спорт трохи заважає в Україні. Я не хотів би, щоб він заважав. Мені інколи кажуть: "Ви інваліди". Я відповідаю: "Вибачте, інваліди – це ті, які кожного дня там о шостій ранку п'ють пиво. Хто інваліди? А ми повноцінні люди".
Ігор Цвєтов разом зі своїм другом Миколою Качуровським, який безвісти зник у червні 2024 року на війні
Більше ексклюзивів Валерії Цюпи
