Українські шаблістки здійснили щось неймовірне на Олімпіаді в Парижі. Як і 16 років тому в Пекіні-2008, наша команда у фіналі майже весь час була змушена наздоганяти. Суперниць із Південної Кореї далеко не відпускали, але коли долю матчевої сутички вирішує один-два влучних удари, гандикап навіть у три очки може здатися прірвою. Наші дівчата зуміли здобути "золото", яке стало першим для України на Іграх-2024.
Для трьох фехтувальниць – це не перші медалі Олімпіад. Ольга Харлан, Аліна Комащук і Олена Кравацька вигравали срібні нагороди в Ріо-2016. Абсолютною дебютанткою змагань стала Юлія Бакастова. Киянка вийшла на заміну в півфінальній зустрічі з Японією і, звісно, фехтувала й у фіналі проти кореянок.
Спорт 24 зателефонував Юлії до Парижа в олімпійське селище.
– Юліє, щось, чую, ви покашлюєте.
– Застудилася трохи. Вже кілька днів, як вірус підхопила. Але вже легше. Ви не думайте: на моїх діях у фіналі недуга не відбилася. Почувалася добре.
– Ви потрапили на доріжку, можна сказати, як з корабля на бал. Під час півфіналу вас кинули в горнило запеклої сутички. Були готові до такого дебюту на Олімпіаді?
– Я готувалася до цього. Заміна могла відбутися в будь-який момент, тож я розуміла, що на мене чекає. У таких випадках взагалі немає часу про щось думати. Треба було виходити й робити свою справу. Усе вийшло добре, і це – чудово.
– У збірної України був якийсь пріоритет з ким краще зустрітися в фіналі?
– Українська команда раніше зустрічалася з обома командами, тож із їхньою манерою вести поєдинки ми були знайомі. Було все одно, з ким фехтувати. Француженкам, звичайно, було комфортніше за інших команд, але рідні стіни, як показали їхні двобої з кореянками, допомагають не завжди. Ми себе налаштовуємо так, що своє фехтування треба показувати в протистоянні з будь-яким суперником.
– Як готувалися до фіналу?
– Нічого особливого не було. Пропрацювали певні тактичні моменти, але вони не стосувалися конкретно взятих суперниць. Кожна країна у фехтуванні має свій стиль і тактику, тому мали розуміти, як відповідати на якісь певні дії. Проговорили основні моменти, які ми можемо очікувати від кореянок. А завдання було одне – фехтувати так, як вміємо, наносити удари і у нас все вийде.
– Було відчуття, що це – ваш день?
– У жодному разі. Хвилювалися, звичайно. Не сказала б, що дуже сильний мандраж був, але й з ним треба було впоратися. А думати, що сьогодні обов’язково поталанить – то не для нас. Везе тому, хто везе. Ми робили свою справу.
– Як складався у вас чемпіонський день?
– Прокинулася рано і, я так зрозуміла, всі в нашій команді повставали з першими півнями. Сходили на каву, поснідали і поїхали в залу. А там уже ви знаєте. Цілий день провели там. Фехтувальний стадіон – це щось неймовірне. Історична споруда, яку тимчасово трохи переробили для потреб Олімпіади. Дуже класно, атмосферно. Спочатку цього не розуміла, коли готувалася до змагань, але зараз, прокручуючи все, то справді дуже круті змагання вийшли.
– Акустика там неймовірна. Як за вас вболівали – було чутно навіть у Києві.
– Під час змагань це йде на другий план. Там фехтуєш на неймовірному адреналіні, мало що помічаєш навколо себе. Емоції б’ють через край.
– Як впоралися з емоціями під час сутичок?
– Це дуже складно. Я для себе вирішила не думати, як справлятися з ними, а звикла налаштовувати себе на те, що буду робити на доріжці. У таких сутичках емоції – поганий супутник. Пару можна випустити після вдалої атаки чи захисту. А коли бачиш суперницю з клинком – то має бути максимальна концентрація. Фокус тільки на тому, що маєш зробити.
– Де легше – на доріжці, чи поза нею, коли фехтують подруги по команді?
– Навіть не знаю. То зовсім різні емоції. На доріжці ти маєш змогу вплинути на результат бою. А коли фехтує хтось з команди, то можеш виказати якусь підтримку, дати людині зрозуміти, що у неї все вийде.
Взагалі підтримка дуже важлива. Я її відчувала й до змагань, під час них і зараз. Дуже приємно, коли хтось перебуває поряд. Причому таке відчуття не лише в мене, дівчата також про неї говорили. Мабуть, ще не до кінця розуміємо цінність золотої медалі. До неї довго йшли, багато людей в нас вклали сили і час. Наша перемога – для України, всіх захисників і захисниць, які нас боронять. Дякую сім’ї, тренерам, які зі мною працювали, друзям, людям, які завжди підтримують.
– Ви – шульга. У фехтуванні – це перевага, чи ні?
– Прийнято вважати, що це так. Але сьогодні лівою фехтують багато спортсменок. Тому навіть мало хто зважає на те, хто перед тобою – лівша чи правша. На сьогодні це не є чимось неординарним. Я все роблю лівою, і тренер, Олександр Оболенський, коли я прийшла до нього в Олімпійський коледж, намагався розвинути в мене вміння користатися цією перевагою. Відповідно ставив техніку так, щоб суперницям було максимально незручно.
– Скільки років ви у фехтуванні?
– Я прийшла у 2008-му, виходить 16 років. Був недовгий період, коли працювала тренером з дітлахами, – треба було заробляти гроші, а коли потрапила в національну збірну, то, звичайно, про сумісництво мова не йшла. Щоденні тренування важко з чимось поєднувати. Наразі моїми тренерами є Євген Стеценко і Андреа Теренціо.
– Це в італійському клубі, де займається Ольга Харлан?
– Так. Зараз також повертаємося в Італію. А в Києві буду за тиждень. Тепер – тільки відпочинок. Треба вгамувати емоції, проаналізувати все, що трапилося, і зрозуміти, що мені треба робити далі.
– Вдома вас чекає пухнастий песик.
– Не впевнена, що він мене впізнає. Бо дуже рідко останнім часом бувала вдома. Заїхала на 5 днів після чемпіонату Європи в кінці червня. Це було необхідно, щоб ментально відновитися і на емоційному підйомі готуватися до Олімпійських ігор. А останні два з половиною роки ми жили в Італії. Додому приїжджали у відпустку на два-три тижні.
– Як святкували перемогу на Олімпіаді?
– Якось було не до святкування. Повернулися до олімпійського селища і десь до четвертої – пів на п’яту розмовляли з дівчатами, ділилися враженнями від пережитого. А о восьмій вже повставали. Ще й досі живемо на адреналіні.
– На честь успіху на Іграх наб’єте якесь тату?
– У дівчат в команді є традиція: якщо є медаль, то треба зробити пам’ятку на тілі. В них уже є тату, і мені тепер хочеться, і привід є. Але ще не вибрала місце й малюнок. Треба щось цікаве зробити. Подивимось. Це буде перше татуювання у мене.
Ексклюзиви Олімпіади-2024 на Спорт 24
