Паризька Олімпіада мала стати першою для П’єра де Кубертена в ранзі президента Міжнародного олімпійського комітету (МОК) і він, як завжди, з великим запалом взявся до роботи. Для організації Ігор створили спеціальний оргкомітет, який мав грандіозні плани – провести змагання в грецькому стилі та навіть збудувати декоративні храми і статуї в античному стилі. Проте, як показав час, гора народила мишу.
Свого часу Кубертен сам запропонував проводити Олімпіаду паралельно з Всесвітньою виставкою, оскільки сподівався, що завдяки виставці вдасться знайти кошти на Ігри. Досить швидко він усвідомив власну помилку. Париж у 1900 році жив очікуванням. Тільки не Олімпіади, а виставки. І це прекрасно розумів Кубертен. "Ну і що з того, що гаслом виставки та Олімпійських ігор є "Гармонія техніки та м’язів". Я дуже боюся, що насправді все вилиється в гегемонію комерції. Олімпіада може стати жалюгідним придатком виставки. Ну скажіть мені, яке діло фінансистам до олімпійських ідей? Ніякого. Виставка – суто комерційний захід. Для комерції завжди потрібна реклама. І спортсменів-олімпійців можуть використати саме в рекламних цілях. Або й гірше – для потіхи панів, які прийдуть на виставку", – не приховував свого побоювання президент МОК.
Головним відповідальним за проведення паризьких Ігор призначили голову Французької стрілецької асоціації Даніеля Меріллона. Місцева преса не приховувала свого "захоплення" таким "вдалим вибором" оргкомітету: "Він не має зеленого поняття в спорті, за винятком своєї стрільби. А при підготовці до Олімпіади він забув правильно прицілитися".
Кубертен аж кипів від люті: "Виставка поглинула Олімпіаду. Де це бачено, щоб Ігри починалися 14 травня, а закінчувалися 28 жовтня? Хто при кому? Хіба ми в 1894 році голосували за такі Олімпіади? Виставка нехай хоч тричі буде всесвітньою. Нехай вони собі збудують три вежі Ейфеля, але дайте нам хоча б одну хорошу доріжку для легкоатлетів. Так, Булонський ліс – прекрасне місце для променадів. Але він так пасує атлетам, як корові сідло. Соромно сказати, але дискоболи змагалися у жахливих умовах. Часто снаряд після їхніх спроб зачіплювався в гіллі дерев. А наші "найчесніші" судді після цього не дозволяли їм повторити спроби. Візьміть хоча б славного Гарретта, дворазового чемпіона Афін. Після його спроб диск тричі влучав у дерево, від якого рикошетом летів у глядачів, які були практично усюди. Після цього арбітри дискваліфікували дискобола. Яка ганьба! Ми зовсім не для того відроджували Ігри та билися над визначенням статусу любителів, щоб теперішні Олімпіади перетворилися на розвагу для торгашів".
Меріллон і не думав звертати уваги на буркотіння Кубертена: "Та кому потрібні ваші нереальні проєкти? Якщо ми послухаємо вас, то всі просто помруть від нудьги, дивлячись на ваші невинні змагання. Ваші любителі нікого не цікавлять. Нам потрібні справжні спортсмени-професіонали". Чашу терпіння П’єра переповнило те, що в рамках Ігор відбувся турнір фехтувальників серед профі. Так Меріллон наплював на олімпійські ідеали, на те, за що протягом усього життя боровся Кубертен. Після цього барону не залишалося нічого іншого, як викликати Меррілона на дуель, від якої той відмовився.
Родзинкою на торті "ідеальної" Олімпіади 1900 року став марафон. Маршрут довжиною у 40,260 км (тоді ще було далеко до стандартної дистанції у 42 км 195 метрів. Учасники перших Ігор в Афінах, як і наступних у Сент-Луїсі, здолали близько 40 км. І лише в Лондоні прийшли до звичних нам цифр) пролягав вздовж укріплень Парижа. За це той легендарний забіг і отримав зневажливе прізвисько "фортифікаційний марафон", яке придумав спортивний журналіст Гео Лефевр. Якби ж все обмежилося лише цим прикметником. На жаль, цей забіг також можна назвати і найгіршим в історії. І скоро ви самі переконаєтеся у тому, що дійсно є чимало підстав, які дають змогу марафону 1900 року претендувати на цей "почесний титул".
Ось кілька аргументів. У змаганнях взяли 14 учасників, але завершити гонку вдалося лише сімом, що і не дивно, зважаючи на пекельні погодні умови та "чудову" організацію. Мало того, що 19 липня 1900 року температура у тіні коливалася від 35 до 39°C, так ще й у чиюсь світлу голову сяйнула думка розпочати марафон о 14:36. Просто "геніальне" рішення. Добре, що хоча б обійшлося без смертей. Складається враження, що Союз французьких спортивних товариств (СФСТ) згадав про марафон лише в останній момент. Так, він відсутній в офіційній програмі Ігор. Також це означало, що стаєрам доводилося боротися не лише з жахливою спекою, а й ухилятися від автомобілів, карет, трамваїв, велосипедистів, пішоходів та навіть стад корів біля однієї паризької бійні.
Змагання з легкої атлетики відбувалися з 14 по 22 липня 1900 року на стадіоні Круа-Кателан, що належав клубу Racing Club de France, розташованому в Булонському лісі. На жаль, арена виявилася дуже кепської якості. Стадіон міг похизуватися лише однією 500-метровою овальною трав’яною доріжкою з дуже нерівним покриттям. Дві сміховинні трибуни вміщали лише 600 людей. Кубертен, побачивши цей "п’ятизірковий" стадіон, був шокований, адже він пам’ятав розкішний грецький Панатінаїкос, який приймав легкоатлетів на перших Іграх 1896 року. Щоправда, тепер француз був зовсім не у тому становищі, щоб перебирати харчами.
На дебютній Олімпіаді саме марафон був головним цвяхом програми. А ось у Парижі він опинився десь дуже далеко. В офіційному звіті про Ігри-1900 немає жодних подробиць про маршрут марафону, його перебіг та погоду. Згадується лише переможець, що характерно, з неточним часом, за який він пробіг 40 з гаком кілометрів. Тож головними джерелами, з яких можна черпати інформацію про цей забіг, є тогочасні газети. А саме матеріали Франца Рейшеля та Гео Лефевра, які писали для журналу Le Vélo. До речі, останній, щоб бути в епіцентрі подій, здолав усю дистанцію марафону. Щоправда, на велосипеді.
Дата марафону була призначена за 15 днів до забігу, без погодження із СФСТ. І тому Союз спершу хотів відмовитися від цієї сумнівної затії. Адже, на думку його босів, такі змагання є неспортивними через їхню суворість та є прикладом перевтоми, який не варто демонструвати молоді. Та й дата також вкрай не сподобалася легкоатлетам, адже, зважаючи на нереальну розтягненість Ігор у часі, можна було знайти кращий день для забігу, ніж 19 липня. Також виникла суперечка й щодо маршруту, який спершу планувався як мандрівка із Парижа до Версаля та назад. Однак в останній момент він був змінений на "екскурсію" по фортифікаціях. Це неабияк розлютило американських та шведських атлетів, котрі вже детально пропрацювали початковий маршрут.
Отже, на старт дистанції вийшли 14 спортсменів, які представляли чотири країни: Швецію, США, Велику Британію та господарку – Францію. Щоправда, під зірково-смугастим прапором виступали двоє канадців. А через дев'ять десятиліть з’ясується, що майбутній чемпіон насправді був не французом, а люксембуржцем. Після дебюту на Олімпіаді 1896 року, марафонна лихоманка почала стрімко поширюватися світом. Не оминула ця нова "пошесть" і Францію. Так, з 1896 по 1900 рік у Галлії провели щонайменше 35 марафонів. Останній з яких відбувся 8 липня 1900 року. У ньому переміг британський стаєр Леонард Герст, що фінішував із вражаючим рекордом – 2 години 26 хвилин та 48 секунд. На щастя для учасників олімпійського марафону, британець був профі, а тому двері на Ігри виявилися для нього зачиненими. Однак Жорж Токве-Дані, який у згаданому вище забігу поступився лише Герсту, міг брати участь і результат у 2 години та 38 хвилин робив його головним фаворитом змагань. За це француз й отримав перший стартовий номер.
Франц Рейшель перелічує двадцятьох спортсменів, що зареєструвалися на марафон. Серед них він називає канадця, чотирьох британців, чотирьох американців, двох італійців, богемця (чеха), двох шведів і шістьох атлетів, що представляли французькі клуби. Також Франц здивовано відзначає відсутність серед охочих поборотися за титул олімпійського чемпіона греків. Адже він пам’ятав, який фурор спричинив марафон за чотири роки до того в Афінах. За словами журналіста, на старт змагань вийшли 17 атлетів. Однак свідчення Рейшеля зараз не сприймаються на віру. Так, серед учасників марафону, яких називає Франц, фігурує Джон Кріган, що взяв срібло у забігу на 800 метрів, який розпочався невдовзі після старту марафону. Зараз офіційно вважається, що заявку на участь у змаганнях подав 21 атлет, а 14 зрештою вирішили кинути виклик липневому сонцю та іншим численним перешкодам. За однією з версій, спершу заявку на участь подав і американець Томас Хікс, проте в останній момент вирішить не ризикувати. Саме він переможе через чотири роки на не менш скандальному олімпійському марафоні у Сент-Луїсі.
Ще кілька слів щодо маршруту. Існує думка, що організатори зумисно відмовилися від класичної траси марафону між Парижем і Конфланом, щоб уникнути порівняння результатів профі та аматорів. Яке очевидно було б не на користь останніх. Офіційні особи стверджували, що вирішили відмовитися і від мандрівки до Версаля та назад, начебто через те, що цей маршрут видався їм занадто горбистим. Дивно, що організатори про це подумали, а ось що старт забігу о 14:30 – не надто вдала ідея, чомусь не врахували. Одним із головних критиків нового шляху став Гео Лефевр. Він стверджував, що організатори зійшли з глузду, відмовившись від перевіреного роками маршруту, на користь сумнівного "марафону фортець". До речі, Гео не просто так метав громи і блискавиці на голови організаторів. Справа у тому, що один з його найкращих друзів П’єр Жіффар був засновником марафону Париж – Конфлан.
Уздовж 40-кілометрової дистанції розташовувались шість контрольно-пропускних пунктів, котрі допомагали переконатися у тому, що атлети дотримуються маршруту. Також на них спортсмени могли випити води, підлікуватися чи перепочити, перевівши подих за столиком у якомусь кафе. Історик Андре Древон стверджує, що організатори вибір нового маршруту марафону пояснювали ще й тим, що це дасть змогу залучити більше спонсорів та закладів у місті, завдяки чому захід буде проведено на високому рівні. Як показав час, вони помилилися. Як то кажуть, добрими намірами вимощена дорога до пекла. Хоча, можливо, з боку офіційних осіб це були лише хороші слова. Адже учасникам марафону доводилося боротися не лише зі спекою, паризьким трафіком, який вже тоді виглядав напрочуд інтенсивно, а й з дорожнім покриттям та чималою калюжею, у якій скупалися майже усі учасники забігу. Чи не головною проблемою виявилося орієнтування на місцевості, оскільки частина дистанції пролягала справжніми нетрями, через що спортсмени втрачали дорогоцінні хвилини, перш ніж знаходили потрібну дорогу. Атлетам нібито мали допомагати офіційні особи, але інколи вони так "сприяли", що краще б їх взагалі не було.
Як і годиться, найгірший марафон в історії Олімпіад розпочався із… запізнення. Причиною затримки стало те, що VIP-персони, які мали дати старт події, Фернан Меєр, екс-чемпіон Франції з бігу на 1500 метрів, та генерал Хорас Портер, посол США у Галлії, запізнилися. Тож атлети стартували о 14:37 замість запланованих 14:30. Вже на самому початку забігу швед Йохан Ністрьом вирішив не випробовувати долю та зійшов із дистанції. Гонку очолив француз Огюст Марше, його переслідували Жорж Токве-Дані, Ернст Фаст та Еміль Шампіон. Невдовзі трапився перший казус. Фаст почав вагатися, куди ж повернути: праворуч чи ліворуч. Аж раптом поряд опинився поліцейський, що підказав шведу: праворуч. Однак Фаст швидко усвідомив, що повернув не туди, розвернувся та швидко нагнав пелотон. За однією з версій, коп зумисно спрямував Ернста у хибному напрямку, щоб усунути конкурента співвітчизників. Ті ж, хто відбілює поліцейського, стверджують, що він сам не знав, куди слід повертати, адже його нещодавно перевели у столицю Франції з Марселя. І тому він орієнтувався в околицях Парижа майже так само "добре", як і закордонні атлети. Згідно з міською легендою, цей коп через докори сумління вкоротив собі віку.
З наближенням до Парижа, число марафонців почало стрімко скорочуватися. Троє британців – Фредерік Ренделл, Вільям Сауард та Ернест Пул – знялися. І це тріо британців важко назвати слабаками. Адже у 1899 році вони зайняли весь п’єдестал пошани у гонці між Лондоном та Брайтоном, а це вам зовсім не якийсь там марафон – цілих 77 кілометрів! Такий факт вкотре ілюструє жахливі умови, в яких відбувався забіг, та його "чудову" організацію.
Пул не шкодував "теплих" слів, коли описував свій паризький досвід в одній з острівних газет: "Марафон обернувся жахливим фіаско. Усе було зроблене через одне місце. Відповідальні офіційні особи били байдики. Вони занадто пізно оголосили дату забігу, а про зручності для учасників взагалі ніхто не потурбувався, не кажучи вже про запобіжні заходи щодо шахрайства. Той марафон я можу описати лише одним словом "Безглуздо". Додайте до цього неспортивні інстинкти французького населення (звичайно, що англієць не змарнував нагоди вколоти галлів, – прим. авт.) і не буде потреби наводити подробиці бід, які незмінно переслідували чужинців на шляху марафону. Мабуть, головними нашими перешкодами виявилися велосипедисти та автомобілісти. У найкращому випадку я б назвав ці змагання бігом з перешкодами. Але 25 миль з перешкодами – це якось забагато. Достатньо сказати, що троє видатних британців, які минулого року тріумфували у забігу між Лондоном та Брайтоном, зрозуміли безнадійність цієї авантюри вже після якихось чотирьох миль (миля – 1609 метрів), а Артур Ньютон, відомий американський рекордсмен, хоча і фінішував, але з таким часом, який більше пасує для пішої ходи, аніж для бігу".
Приблизно на дванадцятому кілометрі дистанції Токве-Дані довелося зробити гак, щоб обігнути будову, цим скористалися Фаст і Шампіон, які наздогнали лідера. Незабаром Жорж вирішив взяти тайм-аут, щоб відновитися. Він сів у кафе, де випив два пива, йому стало так добре, що марафонець вирішив не продовжувати забіг (за іншою версією, Токве-Дані відчув перші ознаки сонячного удару). Хоробрий Жорж загине 16 квітня 1917 року. Він став одним із дванадцяти французьких олімпійців, що віддали життя, боронячи батьківщину під час Першої світової війни.
На п’ятнадцятому кілометрі дистанції залишилося лише дев’ятеро атлетів. Лідирував Фаст, дещо відстали від нього Еміль Шампіон та Артур Ньютон. За 5 кілометрів їх почали наздоганяти Мішель Теато та Ежен Бессе. Сили покинули Фаста і через судоми він часто переходив на ходу. На кілька хвилин присів на землю, сподіваючись відновитися. Аж тут Ернст помітив, як наближається Теато. І швед зірвався на рівні ноги та помчав кулею. Проте скандинава надовго не вистачило. За кілька кілометрів до фіналу цього жахливого забігу топ-четвірку сформували: Теато, Шампіон, Фаст та Бессе. До фінішу вона так і не зміниться.
Наприкінці турнірної дистанції Мішелю допомагали пейсмейкери Лоні та Фремонт, які також були учасниками клубу Сен-Манде. Цікаво, що ні опоненти, ні офіційні спостерігачі не звернули жодної уваги на цих панів, які суттєво посприяли тріумфу Теато. Мішель фінішував з досить кепським результатом у 2 години 59 хвилин та 45 секунд. Затрачаючи на кілометр близько 4 хвилин та 28 секунд. Оглядачі відзначали, що Теато виглядав на фініші досить бадьоро. Серед півтори тисячі глядачів, які чекали на фініш марафону, виявився і тодішній міністр торгівлі Франції Александр Мільєран, який у 1920-му стане президентом. На честь тріумфу співвітчизника 124-й піхотний полк зіграв "Марсельєзу".
Експерти були розчаровані результатами цього забігу. Адже на фоні не надто видатного результату Теато його найближчі переслідувачі Шампіон та Фаст суттєво відстали. Француз програв переможцю майже 5 хвилин, а швед майже 40. Спортивні журналісти порівнювали результати олімпійців із досягненнями липневого марафону, де тріумфував Герст, який пробіг краще за Теато на вражаючі пів години. Однак варто враховувати те, що учасники паризького марафону бігли через ліс Сен-Жермен, а Теато і Ko змагалися під пекельним сонцем, лише мріючи про тінь. Американець Артур Ньютон, який фінішував п’ятим із результатом у трохи більш ніж чотири години, звинуватив господарів, які взяли перше та друге місце, у тому, що ті використали свої знання Парижа. Вони буцімто кілька разів суттєво зрізали, адже, за словами Артура, його ніхто не обганяв. Тож він спокійно біг у досить повільному темпі, адже гадав, що лідирує.
Канадці Дік Грант та Рональд Макдональд (так, це дійсно його ім’я та прізвище) теж розкритикували опонентів, заявивши, що вони були єдиними, хто здолав весь маршрут, а усі інші вдавалися до всіляких фокусів. У офіційних звітах про марафон немає жодних доказів шахрайства. Ніхто не згадує про використання автомобілів чи велосипедів або ж пошук коротших маршрутів. Але давайте на забувати, що ці звіти писали господарі. Незадовго до своєї смерті у 1958 році, Дік Грант подав протест, стверджуючи, що наприкінці забігу він лідирував разом з Теато, поки його не збив велосипедист. Однак цю скаргу МОК швидко відхилив, посилаючись на відсутність доказів. Можливо, ніякого протесту насправді не було. Оскільки деякі джерела стверджують, що Дік подав його у 1960-му. А тоді канадець вже два роки перебував у кращому світі.
А що отримали переможці, крім медалей, запитаєте ви. Будете здивовані, бо тріумфаторам не дісталися навіть медалі. Переможці марафону отримали трішки порцелянових сервізів, які презентував скупий спонсор, очевидці назвали їх "предметами жахіття" та "непотребом". Ходили чутки, що нью-йоркська компанія Gorham погодилася відзначити переможця чудовим мистецьким виробом вартістю у 1500 франків (приблизно 5700 євро на сучасні гроші). Але довідавшись, що тріумфатор – не американець, фірма вмила руки, відмовившись віддавати настільки цінний приз якомусь галлові.
Тривалий час на доказ читерства Теато наводили той аргумент, що француз працював у Парижі помічником пекаря і знав місто, як свої п’ять пальців, вивчивши його, коли розносив свою продукцію. До того ж, завдяки цій професії Мішель почувався на спеці, мов риба у воді. Журналіст Раймон Пойнту стверджує, що ніколи в історії вікторія у марафоні не оскаржувалася настільки одностайно. Також американець Волтер Тьюксбері, дворазовий переможець тієї Олімпіади, звернув увагу на те, що одяг Мішеля був занадто чистим. Однак згодом з’ясувалося, що Теато працював столяром, а не пекарем, що множило на нуль аргументи опонентів про те, що Мішель начебто мав суттєву фору над усіма. Також Франц Райшель, який уважно стежив за усіма французами, котрі лідирували протягом турнірної дистанції, зауважив, що не помітив жодних порушень, а американець Ньютон просто заблукав і пробіг набагато більшу дистанцію. Сучасні історики погодилися з аргументами оглядачів тих Ігор і зняли всі звинувачення з Теато. Чимало учасників того марафону, розчаровані своїми результатами, кидали виклик Мішелю, сподіваючись взяти реванш, проте він жодного разу так і не підняв кинуту йому рукавичку.
Теато часто називають першим французьким легкоатлетом, що страв чемпіоном Олімпіади. Однак у 1990 році історик королеви спорту та статистик Ален Буйє заявив, що насправді Мішель на момент змагань не був французом. Він народився 1878 року у Люксембурзі, а близько 1890-го у пошуках кращої долі переїхав до Франції. Цікаво, що шведські атлети-марафонці, незабаром після завершення забігу, також звинуватили організаторів у приписуванні зайвої перемоги Франції (звідки у скандинавів була така інсайдерська інформація?!), але скандинавам відповіли, що ці претензії висмоктані з пальця: "Мішель захищає барви нашого клубу Сен-Манде".
До того ж, Теато розмовляв ідеальною французькою та любив свою нову батьківщину. Ось як він прокоментував власну вікторію: "Це, безперечно, найсолодша перемога у моєму житті і вона суттєво підвищила мою самооцінку, як бігуна та француза. Я радий, що мені вдалося здолати цих пихатих іноземців, які завдали нам багатьох дошкульних поразок на чемпіонаті світу". Природно, що Люксембург також захотів відновити історичну справедливість і у 2000 році заявив права на золото Теато. Однак у 2004-му протест відхилили. У 2021-му видалося, що свято зрештою прийшло на вулицю крихітної країни, адже на сайті МОК навпроти Мішеля Теато з’явився прапор Люксембурга. Щоправда, вже з 2022 року там знову можна бачити французький триколор. За словами представника МОК, це була просто технічна помилка. Ага, так ми і повірили.
Жозі Бартель плаче / Photo by -/INTERNATIONAL NEWS PHOTOS (INP)/AFP via Getty Images
До речі, з Люксембургом пов’язана одна з найбільш знакових світлин в історії Олімпіад. Це фото з Ігор 1952 року. На найвищому щаблі п’єдеcталу пошани стоїть Жозі Бартель, легкоатлет з Люксембурга, переможець забігу на 1500 метрів, і плаче. На перший погляд можна було подумати, що він ридає від радості. Насправді, це зовсім не так. Логічно, що ніхто не сподівався на перемогу спортсмена з Великого герцогства, а тому організатори не завертали собі голови пошуками гімну Люксембурга. Тоді оркестр вирішив зімпровізувати, проте Бартель не оцінив музичних талантів фінів, а тому плакав від образи за свою країну. Організатори наступних Ігор врахували уроки Гельсінкі, і тепер завжди тримають у запасі гімн Люксембурга. Щоправда, з тих часів він жодного разу не знадобився.
Ми лише починаємо нашу мандрівку історією Олімпіад, тож не перемикайтеся.
Підписатися на Telegram автора
Більше чтива від Володимира Войтюка