"Важливий не розмір собаки, а бажання бійки всередині собаки"
– Знаю, що в тебе є ціла колекція історій про пригоди під час футбольних виїздів. Поділися кількома, будь ласка.
– Зразу спадає на думку листопад 2021-го. Україна на виїзді грала з Боснією і Герцеговиною у груповому етапі відбору на чемпіонат світу. Ми приїхали на реабілітацію з ветеранами АТО і паралельно хотіли відвідати матч. За два дні до того відбулася зустріч Хорватія – росія. Ми вирушили і туди, “полювати” на м*скалів. На жаль, знайшли тільки кількох. З одного я зірвав прапор “з куркою”.
Хотів спалити цю ганчірку перед матчем Боснія – Україна, але пішов дощ, вона не хотіла горіти. Вийшло так, що я стояв і махав перевернутим прапором. Босняки подумали, що він сербський, почали кидатися на мене. За 5 хвилин мене затримала поліція. Було жорстко – на стадіоні через мене вже починався безлад. Поліціянт звинуватив мене в провокації, але зрештою вдалося пояснити ситуацію, і мене відпустили.
– Згадай ще найяскравіші виїзди за Карпати.
– Згадується виїзд у 2006-му чи 2007-му в Одесу. У фанатському русі тоді відбувалися тектонічні зміни. З'являлися нові фірми, було модно одягатися, як англійські хулігани. Ми у Львові заснували Pride – фірму з чіткими політичними поглядами. І от ми кількома автобусами, десь 120 людей, поїхали в Одесу. Цілий день гуляли містом, але одесити не виходили на нас. Вже перед самим матчем підходимо до стадіону і наштовхуємося на місцевих ультрас – десь більше сотні було. Ми їх прогнали.
Як виявилося потім, в одеситів був задум: ще одна група мала обійти нас збоку і вдарити в тил. Але там був ремонт дороги, ця менша група запізнилася, вийшла на нас, коли основну масу ми вже відтіснили. І ми дали тягла ще й цим. Це все відбувалося біля стадіону. Потім була ще бійка з поліціянтами. Далі дуже ретельно перевіряли нас на вході до стадіону: познаходили в нас капи, бинти. Але ми так щасливо всі почувалися, хоч і дехто був побитий.
– Пам’ятаєш свою роль в цьому махачі?
– Це все відбувається ніби спалахами: удар, удар. По відчуттях – ніби кадри з кінофільму.
– Кажуть, під час махачів головне – мотивація, а не сила чи підготовка. І навіть професійні спортсмени часом тікають з “поля бою”.
– Як любить казати мій друг, важливий не розмір собаки, а бажання бійки всередині собаки.
– Які у вас зараз стосунки з одеськими ультрас?
– З 2014-го року на час війни триває перемир'я між українськими фанами. Всі об'єднані одною метою – перемогти росію. Думаю, після війни будуть якісь домовлені зустрічі спортивного характеру – просто побитися, визначити, хто сильніший. Але це не буде на ґрунті ненависті.
Багато одеських ультрас зараз служать в 28-ій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Ми з ними постійно спілкуємося. Вони виходили з оточення, є загиблі. В “Кракені” і в 92-ій бригаді імені Івана Сірка є фанати Металіста. Також часто зустрічаємо на фронті вболівальників Динамо і Дніпра.
– Хто взагалі відкрив для тебе світ футболу?
– Вперше мене привів на стадіон дідусь Михайло Герун. Він все своє доросле життя цікавився футболом, мав навіть виїзд за Карпати у Вільнюс. Чітко пам'ятаю, як ми з ним прийшли на матч Карпати – Дніпро в "бронзовому" сезоні 97/98, коли Карпати виступали під керівництвом Маркевича. Команди тоді зіграли внічию. Маю навіть квиточок з того поєдинку.
Пізніше я вже ходив на сектор, а дідусь на трибуни. Він був вбраний в незмінну маринарку, на яку чіпляв значок “1969 рік”. Дідо ніколи не розумів, чому люди плескають, коли ФК Львів забиває. Бо сам вболівав тільки за “зелено-білих”. Пам'ятаю, як дідусь лежав у 8-ій лікарні – це недалеко від стадіону “Україна”. Я перед матчем зайшов провідати, а він дає настанови: "Так, будеш повертатися – розкажеш мені, як грали".
– Які фактори вплинули на формування твоєї особистості? Чи значною була роль “життя на секторі”?
– Сім'я заклала фундамент – мене виховували в патріотичній атмосфері. У того самого діда Михайла був брат в УПА з позивним "Зелений". Він підірвав себе гранатою в бою з енкаведистами. Дідусь все життя шукав його могилу, але так і не знайшов.
А на секторі погляди окреслилися ще чіткіше. Там завжди панували націоналістичні настрої. Кричали “Слава Україні”, коли ще це гасло не було таким поширеним. Фан-сектор – це така собі школа підліткового виховання. Зараз багато моїх друзів-ультрас воюють за Україну.
"На Донбасі ЗСУ і місцеве населення – два різні світи"
– Як для тебе почалася повномасштабна війна?
– Я мобілізований 26 лютого. Ми з Антоном (друг Юрка, теж ультрас Карпат, - Спорт 24) пішли у військкомат. Попри те, що я пройшов АТО, в мене навіть військового квитка не було, бо я тоді воював добровольцем. Але документи мені зробили дуже швидко. У нас з Антоном був вибір: або приєднатися до 80-ї бригади, або своїм ходом добиратися в Київ і там вливатися в якийсь підрозділ. Ми вирішили піти в ЗСУ. Добровольцями вже були раніше, тепер захотіли пройти інший шлях.
Записалися в протитанкісти. Думали, будемо воювати з Javelin і N-LAW. Але вийшло так, що працюємо лише зі “Стугною”. Та, на мою думку, українська установка працює ще краще, ніж іноземна зброя. Зокрема, радіус ураження “Стугни” – 5 км, N-LAW – лише 800 м.
Спершу нас відправили на південь України: брали участь в бойових діях на Миколаївщині, Херсонщині, на Криворізькому напрямку.
Перший танк наш розрахунок (екіпаж з 4-5 людей) вполював біля Снігурівки Миколаївської області наприкінці березня. Ми почали впевненіше почуватися, пробиралися навіть в такі місця, де наша розвідка не заходила. Після Півдня нас перевели на Донбас, а згодом на Харківщину.
– Взяв на фронт символіку Карпат?
– Так, маю шолом з гербом клубу, шеврон нашої фірми Pride. А ще зі мною є кепка і роза з кольорами Карпат.
– Пам'ятаю, ти розказував, що в АТО брав зі собою Біблію і Ніцше. Зараз читаєш на війні?
– В перші місяці не міг взяти книжку до рук. Тепер читаю. Наприклад, маю зі собою "Військові записки" Екзюпері, "Омріяний Рим" Бориса Джонсона, "Щоденник піхотинця Гарріса".
– Розкажи історію, як полонений скандував "Львів Карпати – вперед". Він говорив без акценту. Як так?
– Це танкіст із Тули, якого захопили наші товариші. Розказував, що зустрічався з дівчиною з України, тому знає нашу мову.
– Можеш розказати про найстрашніший день за час повномасштабного вторгнення?
– Таких багато. Найжорсткіше було на Донбасі. Тепер я буду святкувати декілька днів народження. Наприклад, 25 травня. Ми виїхали трьома розрахунками, а повернувся тільки наш. До цього ми дуже вдало “полювали” – впродовж трьох днів знищили 15 одиниць техніки чотирма екіпажами. Це, по суті, зупинило просування росіян на Бахмутську трасу.
25 травня ми зайняли позицію біля села Володимирівка, але нас обстріляли з АГС (гранатомет), потім прилетіло від артилерії, повністю зник зв'язок. Ми почали втікати, прибули на командно-спостережний пункт. Виявилося, що другий розрахунок зник безвісти. Потім ми знайшли його на російських пабліках і зрозуміли, що один боєць потрапив в полон, а всі решта загинули. А в третьому розрахунку було двоє загиблих і двоє поранених.
– Які настрої серед місцевого населення?
– На Півдні – чудові люди. Тероборона на Миколаївщині, Херсонщині казала: "Нащо ви берете росіян в полон? Віддайте краще нам". Люди кожного дня приносили нам їсти: яйця, молоко, консервацію.
На Донбасі здебільшого залишилися ті, хто чекає “рускій мір”. Хоча не всі, звісно. Вразило, як діти там бігають, бавляться під обстрілами. Так не має бути. Дітей треба евакуйовувати.
На Донбасі ЗСУ і місцеве населення живуть окремим життям. Це ніби два різні світи. Вони майже не перетинаються.
На Харківщині в деокупованих селах нас зустрічали з обіймами. Люди там не хочуть ніякої росії. Якщо ми зупинялися в селі, жінки зразу несли нам борщ, суп, пиріжки.
– Розкажи трохи про свою участь у Харківській офензиві. Вважаєш її геніальною операцією новітньої історії?
– Ну так! Нарешті ми не обороняємося, а наступаємо. Дуже чітко спланована нашим командуванням, мабуть, з участю західних партнерів, операція.
Ми з побратимами пройшли 150 км за 4 дні. Я сам не вірив, що таке можливо! Пересувалися без знаків розрізнення, місцевим мали представлятися теробороною.
Коли наші прорвали першу лінію оборони, ворожий фронт посипався. Ми врізалися клинами, а російські групи, які відходили, наштовхувалися на наших. В полон потрапляли навіть артилеристи “Градів”, які перебували на відстані 20 км від лінії фронту. Вони навіть не встигали зрозуміти, що сталося – а вони вже в полоні або розстріляні.
"Після розпису ми поїхали на гру Карпат"
– Ти дуже романтично освідчився коханій дівчині в прямому ефірі, перебуваючи за сотні кілометрів від дому. Особливо запам'яталася фраза “Мене обстріляла диверсійно-розвідувальна група амурів”. Як вдалося все спланувати?
– Оскільки ми з Мариною обоє журналісти, мені спало на думку, що гарно було би зробити пропозицію в прямому ефірі. Запитав у редакторів каналу, де працює кохана, чи це можливо. Вони погодилися. За легендою, я мав вийти на зв’язок, щоб розповісти ситуацію на фронті на День Незалежності. Але насправді попросив Марину вийти за мене заміж.
– Після перегляду цього відео, я впевнена, плакало багато глядачів. У студії ніхто не стримував емоцій. Та і в тебе, здається, зблиснули сльози. Тебе взагалі важко розчулити?
– Насправді в той день я був дуже емоційним ще з однієї причини. За годину до освідчення дізнався про загибель найкращого друга – Тараса Березюка, бійця 24-ї бригади імені Короля Данила, теж фаната Карпат. Це сталося в Чаплиному під час обстрілу. Він так само пройшов цю війну ще з 2014-го.
– Тобі дали відпустку на кілька днів, щоб ти міг розписатися з Мариною. Після РАЦСу ви встигли побувати на стадіоні. Розкажи, як це трапилося?
– Після розпису ми поїхали на гру Карпати – Епіцентр. А потім нас привітали друзі-фанати.
– Після перемоги відгуляєте гучне гуцульсько-лемківське весілля? (Марина – родом з міста Косів Івано-Франківської області, а Юрко на чверть – лемко, його дідуся по маминій лінії переселили під час операції “Вісла”, – Спорт 24).
– Обов’язково! Подумаємо, як то зробити: чи самим поїхати в гори відгуляти весілля, чи сюди "привезти" гори!
