У 22 він переїхав з Іркутська до Львова, а вже через чотири роки став чемпіоном Європи. Міг замахнутися на більше, та завадила травма, отримана на тій успішній континентальній першості.
Леонід Шапошников віддає належне Україні, яка стала для нього рідною, і каже, що саме у Львові сформувався як боксер. Про тріумфальний чемпіонат Європи, зустріч з Мухаммедом Алі та особливий бій на Кубі Леонід Іванович розповів у інтерв'ю Спорт 24.
"Ця війна – особиста трагедія для мене"
– Коли розпочалася повномасштабна війна, син запропонував, щоб ми з дружиною поїхали до нього в Канаду. До того ж родичі нашої невістки опинилися у скрутному становищі. Вони мешкали у Харкові, якраз на Салтівці, яку постійно обстрілювали. Їхню квартиру пошкодив снаряд і вони змушені були покинути домівку.
– Поки ви поїхали до сина, родичі знайшли прихисток у вас вдома?
– Так, вони мешкають у нас. Ми хотіли створити для них хоч якийсь комфорт. Жахлива ситуація – вони майже все втратили.
– Додому плануєте повертатися?
– Звичайно! Дуже сумуємо за Львовом. Сподіваємося, що у Харкові стане безпечніше, наші родичі зможуть повернутися і взятися за відновлення помешкання. До речі, нам розповіли, що один із недавніх вибухів у Львові пошкодив вікна нашої квартири.
– Як вам Канада?
– Живемо неподалік Торонто, у місті Місісага. Мене здивувала тутешня архітектура. Звик, що у нас в Брюховичах під Львовом великі та красиві будинки. А тут усі такі маленькі, непримітні.
– Росіяни принесли на нашу землю величезну біду. Ви народилися в Іркутську, провели значну частину життя у Росії. Як сприйняли її агресію стосовно України?
– У моїй голові це не вкладається дотепер. У страшному сні такого уявити не міг. Пригадую нашу збірну СРСР, де українці зазвичай становили половину складу: Климанов, Засипко, Мірошниченко, Савченко. Ніколи ніяких скандалів та проблем не мали з представниками інших радянських республік. Ця війна – особиста трагедія для мене. Водночас це і можливість допомагати людям. З гордістю наведу приклад своєї внучки Анни-Марії, яка з чоловіком у Києві допомагала біженцям, закупляла бронежилети для ЗСУ, рятувала тварин. Пишаюся нею. У Канаді син Гліб та його дружина Світлана теж активно волонтерять і душею вболівають за Україну.
"Довелося постійно колоти знеболювальні, використовувати різні мазі"
– Як вас прийняли у Львові, коли ви приїхали сюди на початку 70-х?
– Я тут із 1973-го. Відслужив, вступив до медінституту в Іркутську, а вже у Львові перевівся в інфіз. Мене тут зустріли прекрасно, допомагали усім, створювали умови. І друзів я у Львові знайшов. Усі мої спортивні успіхи – заслуга України. До того ж Львів є спортивним містом. Тут і фехтування, і бокс, і п'ятиборство. Якби не належні умови, то хтозна чи досягнув я хоча б чогось у спорті.
– Головне змагання вашого життя – чемпіонат Європи 1977-го?
– Це кульмінація! Того року я виграв чемпіонат СРСР, спартакіаду дружніх армій на Кубі і чемпіонат Європи. Мав шалене бажання та налаштування.
– На чемпіонаті Європи не все йшло гладко. Вже у першому бою проти Манфреда Яссманна ви сильно травмували руку.
– Моя ударна рука – ліва. Коли бився з німцем, зламав її. Постійні удари, навантаження і все це далося взнаки. Влучив супернику в чоло, відчув, що рука заніміла. Довелося потім постійно колоти знеболювальні, використовувати різні мазі.
– Вже у чвертьфіналі на вас чекав один з найпотужніших опонентів – югослав Слободан Качар. Не було побоювання через травму?
– Я мав впевненість, що все вдасться. Бій був рівним, проте перевагу віддали мені – 3:2. Врахували періодичність та кількість ударів, ініціативу в ринзі… Взагалі Качар – незручний опонент. Мені навіть у фіналі було легше.
– Там ви виграли 5:0.
– Бернд Віттенбург з НДР – схожий за стилем на мене, класичний боксер. Я доволі легко виграв вирішальний бій. А от з Качаром було важче. Через рік на чемпіонаті світу знову протистояв Слободану і програв 2:3. Коли кілька років тому брати Клички організували турнір у Києві, то я зустрівся з Качаром. Ми обійнялися, згадали минуле. "Найбільш незручний суперник для мене – це ти", – заявив югослав.
"Я не мав виходу, тому завчасно закінчив з боксом"
– Успішні виступи на чемпіонатах Європи та світу все ж не зрівняються з Олімпіадою. На жаль, на головні змагання чотириріччя ви так і не їздили. Осад через це залишився?
– Можливість була. Однак та травма на чемпіонаті Європи далася взнаки. На руці назавжди залишився горбик. Якось спілкувався з Віктором Савченком, своїм колегою із Дніпра. "Зроби щось із рукою, потерпи до Олімпіади", – радив він мені. Розумієш, коли робоча рука не працює повноцінно, то зробити велику кар'єру не вдасться. Я був, умовно кажучи, одноруким боксером з розрахунком на ударну систему. Обійти технічно – це не про мене. Зате відправити з лівої у нокаут – це моя стихія. Я не мав виходу. А підводити себе та команду не хотів. Тому завчасно закінчив з боксом.
– Ви згадали про Савченка, медаліста Олімпіади, екс-народного депутата. На чемпіонаті СРСР у 1976-му ви перемогли його. Хоча у пресі писали про тотальну перевагу більш іменитого суперника.
– Савченко – видатний нокаутер. Міг закінчити бій ударом і з правої, і з лівої. Манера бою незвична – я побоювався його, хоча ми добре знали одне одного. Ми зустрілися у Свердловську, чудово пам'ятаю той бій. У першому раунді Віктор відправив мене у нокдаун. Мені відрахували, але тут пролунав гонг. Я сів у куток, а тренер каже: "Якщо ти так і надалі боксуватимеш, то і вдруге опинишся на підлозі".
– Подіяло?
– Ми обидва хотіли закінчити бій якнайшвидше. Тільки от зробити це вийшло у мене (Усміхається). У третьому раунді Савченко опинився на підлозі, проте піднявся. Я розумів, що треба добивати і хотів кидатися вперед. Або пан, або пропав. Однак його тренери зупинили бій і все завершилося моєю перемогою.
– За межами рингу ви товаришували?
– Дружили сім'ями. Якось поїхали на озеро у Дніпрі. Вітя взяв мене за плечі і запитав: "Ну як ти це тоді зробив? Ніяк не можу розуміти". Та поразка його хвилює усе життя. Якщо ж бути чесним, я б не хотів з ним ще раз на ринг виходити (Сміється).
"Зарозумілість у поведінці Мухаммеда Алі все ж була присутня"
– У буденному житті вам доводилося застосовувати боксерські навички?
– Я мав так багато спарингів, зборів та змагань, що намагався бокс не виносити за межі залу. Якщо ж такі ситуації виникали, то теж хотів усіма можливими методами уникнути зіткнень та бійки. Шукав спільну мову і переконував, що можна порозумітися без кулаків. Кілька разів все ж і слова не допомагали. Але не скажу, що це було часто.
– Бокс подарував вам багато подорожей світом. У Кубі, наприклад, ви перемогли Хосе Гомеса, майбутнього олімпійського чемпіона, на очах у Фіделя Кастро.
– Назавжди запам'ятав атмосферу того вечора. Коли Фідель здіймався на ноги, увесь зал теж вставав і собі, супроводжуючи це шаленим ревінням. Кожен кубинський боксер, який перемагав на турнірі, біг на поклін до Кастро, отримував з його рук медаль та своєрідне благословення.
– Як вдалося перемогти Гомеса?
– Бій був дуже брудним. Перший раунд – це обмін ударами. Мій тренер це помітив і слушно порадив: "Не рубатися треба. Кубинці – терплячі, ти не переб'єш. Спробуй те, що ти вмієш – перехитри і завдай удар". Я так і зробив – давав Гомесу можливість зависнути у повітрі, а тоді бив. Хосе три нокдауни відрахували. Суддя збирався і далі продовжувати бій, та суддівська колегія заборонила.
– Як він відреагував на поразку?
– Кубинці – люди не злопам'ятні. Гомес підійшов до мене після бою і подарував значок із зображенням кубинського революціонера Хосе Марті. Я теж мав якийсь значок – подарував йому у відповідь. З Гомесом я міг зустрітися ще раз. Якби не програв Качару на ЧС-1978, то виходив на кубинця. Тоді Хосе знищив югослава.
– Ще один зірковий глядач ваших боїв – Мухаммед Алі. У 1975-му ви бачили легенду перед матчевою зустріччю між СРСР та США.
– Наша зустріч була символічною. Мухаммед Алі вийшов до боксерів, сказав кілька слів, когось постукав по плечі та й пішов собі. Хоча для спогадів на усе життя цього вистачило. Разом з тим, мені здалося, що певна зарозумілість у поведінці Мухаммеда Алі все ж була присутня.
– Ще один незвичний вояж ви здійснили у Північну Корею. Інший світ?
– Ми їздили у Пхеньян. Пригадую хаос на дорогах та водночас особливий вишкіл місцевого населення. Зустрілися з тамтешніми піонерами і не могли зрозуміти це сліпе поклоніння Кім Ір Сену, якого корейці називали "нашим сонечком" і не інакше. Узбецький боксер Володя Шин мав необачність пожартувати про Кім Ір Сена у приміщенні його музею. Нам показали величезний валун, з якого начебто у дитинстві спускався майбутній вождь нації. Шин випалив: "Це ж скільки він штанів розірвав, поки з'їжджав з гори…" Музейні працівники дали зрозуміти, що жартувати так не можна.
"Тільки час взяв гору над Кличками"
– Ви згадували про горбик на руці, який нагадує про золото чемпіонату Європи. Травми минулого не дають спокою тепер?
– Ой, з віком це все більше відчувається (Усміхається). І рука поболює, і у ліктях хрустить, і голова тривожить.
– Скільки разів ламали ніс?
– Порівняно мало – я беріг ніс, не дозволяв добратися до нього. У боксі лише раз. А вдруге у 1978-му на зборах, коли грав у баскетбол. Кинувся за м'ячем, а Вітька Рибаков випередив мене. Ми й головами зіткнулися. Моє обличчя залило кров'ю. Після цього ледве не будь-який дотик до мого носа завершувався кровотечею. Боксувати було нереально.
– Як вам сучасний бокс?
– Дуже подобалися брати Клички. Люди, яких ніхто не міг побити. Тільки час взяв над ними гору. А тепер захоплююся Усиком та Ломаченком. Надзвичайно талановиті хлопці, які кожен бій перетворюють на виставу. Це настільки тонко, настільки артистично…
– Після завершення кар’єри ви займалися тренерською діяльністю, та потім залишили цю справу?
– Тренував спортсменів у львівському СКА, далі була служба начальником відділу у військкоматі. А після цього пішов у службу охорони "Львівобленерго", де відпрацював 20 років і відповідав за фізичну підготовку особового складу охорони. У їхній діяльності це дуже важливий аспект. Переживаю зараз за хлопців, адже вони одними з перших беруться за ліквідацію наслідків обстрілів російськими ракетами. Зараз я на пенсії, не затребуваний через вік. Зрештою, намагаюся насолоджуватися життям: зайнявся фізкультурою, в басейн сходив, у Стрийському парку погуляв… Бокс обожнюю, як і раніше, але стежу за ним виключно, як вболівальник.
Інше чтиво Спорт 24 про бокс
