Він народився і виростав у Харкові. Там займався тайським боксом, підкоривши найвищі вершини любительського рівня. А от перехід у класичний бокс виявився не безболісним. Вдома на Черкашина так і не звернули серйозної уваги. Інша справа – Польща.
Вже п’ять років Федір запалює на польському рингу. Жити і працювати в сусідній країні йому дозволила "карта поляка", при цьому боксер не відмовився від українського паспорта. Зараз у професіональній кар’єрі нашого непереможного середньоваговика – новий прорив. Черкашин видовищно дебютував в Америці, яка є меккою світового боксу.
"Я відпочиваю – і Усик відпочиває"
– Двадцятого серпня ви дебютували на американському рингу, побивши в чотирьох раундах Гілберта Венегаса. Ваші очікування збіглися з реальністю?
– Моя кар’єра розвивалася в Польщі – свої головні поєдинки я провів там. Виїзд у Штати був для мене дуже важливим. Цей крок я запланував ще наприкінці 2020 року, коли уклав угоду з американським промоутером. Але виїзд у Чикаго відбувся лише перед повномасштабною війною – жахливі новини з Батьківщини застали мене там. Повернувся у Варшаву, п’ять років живу в Польщі.
У квітні знову взяв курс на США. Бій планувався на 15 червня, в андеркарді поєдинку Джермал Чарло – Мацей Сулецкі. Сулецкі – польський боксер, ми маємо спільного промоутера. Прибули за океан, готувалися з різними тренерами. Але буквально за 10 днів до бою Чарло травмувався, шоу скасували повністю. У мене були плани – відбоксувавши, хотів провідати батьків у Харкові. Натомість підготовка продовжилась. Залишився в Америці і очікував нової дати. Зрештою, з’явилася конкретика – 20 серпня.
Свій дебют вважаю вдалим. Акуратненько вдалося суперника обробити. Побачивши його помилки, дуже грамотно спрацював мій кут. Вони звернули увагу, що опонент уже "готовий", тож у 4-му раунді я пішов допрацьовувати. Після перемоги ми прийняли рішення залишитися тут до січня. Чекаємо дати нового поєдинку.
– У чому принципова різниця між боями у Польщі та США?
– У Польщі також вміють організовувати яскраві шоу. Поляки люблять бокс, дуже багато експертів, кожен бій прискіпливо обговорюється. Різниця більше відчутна у методах тренувань. Відповідно, відрізняється і сам стиль боксу. В Америці він різноманітний, натомість у Польщі чи Україні більше одноманітності. От любить тренер якийсь удар (правий прямий, наприклад), і він вимагає, щоб його підопічний робив акцент саме на цей удар.
Також в Америці значно вищі бюджети, завдяки цьому – більше працівників і краща організація. Двоє людей контролюють, як тобі тейпують кулаки, щоб ти не вживав ніяких таблеток і незрозумілих напоїв. Навіть до туалету супроводжують, аби нічого не підклав у тейпи і не закинувся чимось. Виходиш на бій, у тебе вивіска Showtime, і це надихає ще більше. Наразі я лише дебютував, але сподіваюсь, що кар’єра після цього розвиватиметься ще краще.
– Того ж дня Усик у реванші знову побив Джошуа. Ви встигли подивитися у прямому ефірі?
– Коли боксував Усик, ми в роздягальні робили ефір. Його вихід і початок бою – я вже стояв і чекав свого поєдинку. Якісь уривки встиг побачити. Друзі, які паралельно дивилися два ефіри, потім розповідали, що наші раунди збігалися – я відпочиваю і Усик відпочиває, я боксую і Усик боксує (Усміхається). Виступивши, я потім передивився весь поєдинок Сашка у запису. Це велика перемога для нього і для всієї України.
– Що скажете про феномен Усика і якими будуть його шанси у ймовірному бою проти Тайсона Ф’юрі?
– Феномен Усика – працелюбність, "пахота". Мені розповідали, як у його кемпі все продумано, скільки людей над ним працюють, скільки спаринг-партнерів. На такому високому рівні грають роль не лише тактика і техніка, але й вольові якості, які Олександр продемонстрував у 9-му раунді, наприклад, витримавши натиск та силу Джошуа. Британець провів цей бій по-іншому, була помітною його підготовка. Але – дух, техніка, тактика, Усик нав’язав свій стиль боксу.
Коли був ще перший бій із Джошуа, то я, чесно кажучи, на Усика не ставив. Експерт із мене кепський (Сміється). Та все ж проти Ф’юрі я не бачу українця фаворитом дуелі. Хоча б візьміть до уваги антропометрію чи роботу ногами, у якій Тайсон також почувається комфортно. Щоправда, на найвищому рівні велике значення має характер спортсмена. З нетерпінням очікував би цього бою.
"Моя кар’єра заштопорилась. Опускались руки…"
– У професіональний бокс ви прийшли з тайського боксу, пропустивши важливий любительський рівень. Чи важко одразу стартувати серед профі?
– Мав велику любительську кар’єру у тайському боксі. Займався із семи років, став багаторазовим чемпіоном України, Європи та світу. Провів понад 300 любительських боїв і навіть кілька професіональних. Але потім, коли мені виповнилось 18, переїхав із Харкова в Київ і почав займатися класичним боксом. Це, звісно, зовсім інший вид спорту! Наприкінці листопада потрапив до рук Олександра Львовича Ліхтера, він помітив у мені потенціал. А вже у травні наступного року дебютував на профі-ринзі у 6-раундовому поєдинку.
Спершу на тренуваннях дуже кортіло викинути ніжку (Усміхається). У тайському боксі чи кікбоксингу – великий технічний арсенал. Ти можеш використовувати лікті, коліна, постійно перебуваєш у роботі. А тут зосереджений тільки на руках – ними потрібно не лише бити, але й захищатися. Ось це було складно. А ще темп і робота ногами – зовсім інші, ніж у тайському боксі. Навіть зараз, коли приїхав у США, американці кажуть, що зі мною незручно спарингувати. Неординарний мій стиль.
– Розкажіть про Ліхтера. Колись цей тренер працював навіть з братами Кличками.
– Ліхтер полюбляє розвивати у підопічних психологію, ліпить з тебе не тільки спортсмена, але й людину. Назвати його просто тренером буде несправедливо. Він – наставник. Дає можливість полюбити бокс. Зі мною працював упродовж трьох років, виховував. А Віталієм Кличком опікувався, ще коли той займався кікбоксингом, вони їздили в Америку. Контакт підтримують досі. Також підопічними Ліхтера були Аліна Шатернікова, Автанділ Хурцидзе, Віталій Копиленко і багато інших бійців.
– Читав, що ваш тренер із тайського боксу у 2014-му виїхав до окупованого Криму. Даруйте, він був прихильником "руского міра"?
– Виїхав, бо так склалися життєві обставини. Але повернувся до Харкова буквально через 4 місяці. Не було ніякого "руского міра". Досі підтримую з ним відносини. Він – за Україну, це 100 відсотків. До Володимира Цуканова я потрапив у 13 років. Це період, коли важлива дисципліна. У нас було багато розмов, він вклав у мене чимало спортивних знань, розвивав моє мислення в ринзі. За 5 років під його керівництвом я досягнув у своїй любительській кар’єрі максимальних висот.
– До Польщі ви їхали не від легкого життя – у вас був складний період в Україні. Чому на молодого перспективного боксера ніхто не звертав увагу?
– А от не знаю… Мабуть, були інші боксери. Звісно, неодноразово мені ставало прикро. Я два роки не боксував. Бачив, що моя кар’єра заштопорилась. Опускались руки. Почав тренувати персонально, хоча розумів, що ще й сам – молодий спортсмен і можу проявити себе. Потім сталася історія з Польщею. Поїхав, там у мені розгледіли потенціал.
"Хіба в нас мало польських боксерів? Навіщо ми інвестуємо в українця?"
– Доленосною для вас виявилась "карта поляка". Розкажіть про свою бабусю, завдяки якій це стало можливим.
– Бабуся народилася в місті Торунь. Її батько був військовим. Згодом його перевели у Харків, відповідно він переїхав із сім’єю. Бабуся померла, ще коли я був зовсім маленьким, тому ніяких особливих розповідей від неї не пам’ятаю. І лише набагато пізніше з’ясувалося, що є у нашому роду польська кров, тож виникла підстава для "карти поляка". Щоб отримати її, довелося вивчити польську мову, історію та географію Польщі. Я здав іспити за три місяці, отримав документ і почав шукати тренера.
Знайшов його у Facebook, почав йому писати. Він не відповідав. Тоді я звернувся до хлопців, які в нього займалися у Варшаві. Один мені відписав, дав адресу, я одразу приїхав. "Можеш показати себе в спарингу", – запропонував цей тренер. Все склалося успішно, мене взяли туди тренуватися. Згодом дебютував на місцевому рингу і зі мною підписав контракт відомий польський промоутер Анджей Васілєвскі. Рік 2021-й став для мене найуспішнішим: я провів три головних бої вечора в Польщі.
– Польські вболівальники прийняли вас не одразу?
– Так. Спочатку були критичні відгуки: "Хіба в нас мало польських боксерів? Навіщо ми інвестуємо в українця?" Мова про 2017 рік, коли ще не існувало таких теплих відносин між двома державами. Почувався чужим. Зараз Польща, звісно, зустрічає українців із розпростертими обіймами – велике спасибі за це. Згодом мене почали оцінювати за боксом, а також по моїх інтерв’ю – як я спілкуюся, що кажу. Оточив себе хорошими людьми, які мене підтримували і підтримують досі, хоч я зараз і в Америці.
– Ви там, а ваші батьки – під обстрілами у Харкові. Як вдається це пережити?
– Добре, що вони хоча б перебувають у протилежному боці від тих районів міста, які найбільше обстрілювалися ворогом. Але все одно це дуже небезпечно! Батьки моєї дружини – теж у Харкові. Ми зідзвонюємося кожного дня. Дійшло до того, що вони знають – яка летить ракета, де вона впала, це винищувач пролетів чи бомбардувальник… Батьки категорично не хотіли виїжджати і щось змінювати в своєму житті. Вже не той вік. Якось живуть. Роботи у місті немає, діти навчаються дистанційно. Важка ситуація. У бомбосховище батьки вже не ховаються – з часом звикли, з’явилася ілюзія безпеки. З ними живе собака лабрадор – от він хвилюється більше за всіх.
"Давай скоріше, у тебе зараз спаринг із сином Холіфілда"
– У Штатах ви познайомилися з легендою світового боксу Евандером Холіфілдом, спарингували з його сином Еваном. Чим запам’яталася ця зіркова сімейка?
– Заходжу в зал. Прямо біля мого місця, де я переодягаюсь, стоїть Евандер Холіфілд, з кимось розмовляє. Дивлюся і не можу повірити своїм очам. Підходжу, вітаюся, починаю повільно переодягатися, не спускаючи з нього погляду. З’являється мій тренер: "Давай скоріше, у тебе зараз спаринг з його сином". Зачиняється зал, щоб ніхто сторонній не заходив. Еван – легший за мене на одну вагову категорію. У спарингу він не завдав мені особливого клопоту. Це не батько, який був справжнім воїном і міг боксувати з перекушеним вухом.
Спаринг помітно засмутив Евана. Після бою ми стукнулись рукавичками і він пішов. Це було у вівторок, а у четвер вони прийшли знову! Після спарингу минуло два дні і ми зустрілися вже як друзі. Холіфілд-старший носа не задирає. Він дуже простий, постійно якісь мотиваційні фрази штовхає: "потрібно пахати", "дисципліна", "покажи мені, як ти працюєш у залі, і я скажу, який ти боєць"…
Проте сином займається не Евандер – його тренує окремий спеціаліст. І ось цей тренер каже мені: "Слухай, якийсь ти надто великий для цієї категорії. Скільки ти важиш?" – "Після тренування я буду важити 161 фунт", – відповідаю. Це – 73 кілограми. "Якщо ти будеш важити 73 кілограми, я тобі дам 100 доларів", – пропонує мені парі. "Евандер! – вигукую. – Ви це чули?" Той усміхається.
Я допрацював на мішку, пострибав зі скакалкою, пропітнів. Йду на ваги, стаю – 72 кілограми! Усі сміються. Холіфілд-старший потім підійшов до мене і похвалив: "У тебе чемпіонський характер. Бачиш ціль і не бачиш перешкод". Приємні слова, але для цього ще потрібно дуже багато працювати. Спілкування з такими людьми надихає – ти розумієш, що все реально.
А ще ж ледь не забув розповісти: я бачив Джервонту Девіса. Ось цей хлопець – аж занадто впевнений у собі. Але скромненько прийшов, сам забинтував собі руки, поспарингував. У спарингу поводиться дещо по-хамськи, розмовляє, накручує. Цікаво спостерігати за такими знаменитостями.
– Ваш наступний бій заплановано на листопад?
– Знаю, що на листопад запланований великий вечір боксу. Мій промоутер ще веде переговори щодо моєї участі. Я ж тим часом продовжую тренувальний процес. У суботу відбоксував, а вже у середу працював у залі. Роблю це у власне задоволення, не навантажуючи психіку. Живу у Форт-Лодердейл, штат Флорида. Спершу їздив на узбережжя океану і там із насолодою бігав. Зараз прокидаюся і вибігаю прямо зі свого двора. Спокійно прямую до омріяної цілі.
Інші тексти Спорт 24 про бокс
