Реалізувати себе у спорті – завдання вкрай складне. За секретом успіху ховаються години тренувань та шалені зусилля. А згодом знайти себе у буденному житті – мабуть, справа ще складніша. Проте Олена Говорова розвіює міф про професіонала лише в одній сфері. Вона вигравала медалі чемпіонату світу та Олімпіади у потрійному стрибку, потім багато років працювала у журналістиці, а нині займається політичною та громадською діяльністю. І, здається, на цьому не збирається зупинятися.
В інтерв'ю Спорт 24 Говорова розповіла про особливі відчуття під час польоту над землею, спортивну дружбу з Інесою Кравець, три Олімпіади та роботу з Романом Вірастюком.
"Познайомилися з Кличком у літаку"
– Я є заступницею голови Київської міської державної адміністрації із самоврядних повноважень за напрямком "спорт". Крім того, я є членом виконкому НОК, очолюю комісію "Антураж атлета", а ще є позаштатним радником керівника Офісу президента Андрія Єрмака.
– Список вражає. Як усе це встигаєте?
– Напрямок у кожному виді моєї діяльності є спільним – це спорт. Усі ці посади, чи, точніше, моя громадська діяльність, є об'єднаними, тому проблем із нестачею часу не виникає.
– У чому полягає суть вашої діяльності?
– Якщо двома словами – розвиток спорту. Це і програма Президента Володимира Зеленського "Здорова Україна", і відбудова спортивної інфраструктури, і відновлення спортивних ліцеїв та шкіл. Також були амбітні плани щодо проведення Олімпійських ігор в нашій країні. До початку війни планували побудувати мультиспортивні майданчики у п’яти районах Києва, де можна займатися ігровими видами спорту, закінчити ремонт спортивних майданчиків та стадіону на Тростянецькій. Але війна, внесла свої корективи.
– Це вплинуло і на роботу в гуманітарному штабі Національного олімпійського комітету, який ви очолюєте?
– З перших днів війни Сергій Бубка звертався до усіх з проханням допомоги. Сотні листів, тисячі дзвінків… Ми отримуємо допомогу з усіх куточків світу. Передаємо вантажі туди, де цього найбільше потребують. У перші дні війни питання вирішувалися після одного дзвінка навіть о 3-й ночі: "Мені потрібно це і це". І люди миттєво організовували. Багатьох я навіть в очі не бачила. Але безмежно вдячна їм за допомогу та довіру. Окрім того, потрібно було вирішувати питання організації зборів для наших спортсменів, участі у міжнародних змаганнях. Як і де тренуватися далі. Словом, роботи вистачає.
– Із головою КМДА Віталієм Кличком ви давно знайомі?
– Ми обидва спортсмени. Зараз є членами виконкому НОК України. Познайомились ще під час спортивної кар’єри. Після Олімпійських ігор в Атланті. Спортсмени зазвичай багато подорожують, літають. Так от ми разом летіли у літаку – там і познайомилися.
– Якось ви сказали, що спорт рятує від вигоряння. Знаходите можливість сходити у зал чи побігати у парку?
– Побігати поки не виходить – у мене росте 9-річний син. Місяць тому він сказав мені фразу, яка змусила зупинитися і поглянути на світ іншими очима. "Мамо, пішли у парк, адже там я забуваю про війну", – заявив Богдан. Спорт найбільше підходить для того, щоб зібрати себе у важких умовах війни і рухатися до перемоги. Наприклад, син у парку бігає, стрибає і відволікається. І ці походи у парк, а це відстань у три кілометри, стали для мене порятунком та нагодою абстрагуватися від нашої біди.
– Раніше Богдан займався хокеєм.
– Зараз відновлюємо походи на секцію, адже наприкінці лютого довелося зробити паузу. Невдовзі він має повернутися у команду. Там хлопці трохи старші, але син за ними дуже скучив. Коли Богдан вимушено переїхав в Ужгород, він почав займатися футболом. Проте хокей все-таки переміг. Пропонувала сину на танці записатися. Але Богдан непохитний: "Ні, тільки хокей".
– Навіть на дитячому рівні у хокейній секції загартовують бійцівські якості?
– Ви знаєте, Богдан – це такий маленький чоловік. Так трапилося, що ми з ним удвох. І він всюди мене захищає. Завжди намагається вирішити усі питання – він не по роках дорослий. Як це не дивно, але такі зрілі чоловічі задатки у нього вже зараз прослідковуються.
"Тренувалися на вулиці. Не важливо, яка пора року і яка погода"
– Своє дитинство ви провели в Ізмаїлі. У спорт ви потрапили випадково – тренерка прийшла до школи і оголосила про набір дівчат у легкоатлетичну секцію.
– Так, це усе завдяки Тетяні Іванівні Мардашовій, яку я вважаю своєю хрещеною мамою. І у спорті, і у житті… Навіть моя мама не ображається на таке моє ставлення та характеристику Тетяни Іванівни. На жаль, її вже немає з нами – вона відійшла у вічність у день відкриття минулих Олімпійських ігор у 2021-му. Мардашова прийшла до школи, поглянула на наші стрибки та біг на уроці фізкультури і розповіла про секцію.
– Ви одразу погодилися?
– Вчитель фізкультури зауважив, що я є дуже хворобливою дівчинкою і, мовляв, зі мною зв'язуватися не треба. Мене це зачепило. Я прийшла до Тетяни Іванівни на тренування сама. І ми разом подолали довгий шлях від першого дитячого заняття аж до чемпіонату світу серед юніорів, де я фінішувала третьою.
– Тренувальні умови у вашому рідному місті були далекими від ідеальних?
– Ізмаїл – маленьке містечко. Легкоатлетичного манежу у нас не існувало. Вперше я побачила, як він виглядає, у сусідньому Білгороді-Дністровському. Пригадую свій результат на тому змаганні – я стрибала у довжину і стрибнула на 4 метри 50 сантиметрів. Зазвичай ми тренувалися на вулиці. Не важливо, яка це пора року і яка погода за вікном. Взимку теж працювали на відкритому повітрі. Наша тренерка зробила у роздягальні міні-тренажерний зал, де була штанга – там можна було виконувати силову роботу. Тобто якихось надзвичайних умов не мали – навпаки хотілося довести, що ти можеш стрибати далеко, незважаючи на обставини.
– У вашому виді спорту взуття є одним із головних чинників успішного результату. У 80-х проблем з інвентарем не виникало?
– Так, то були часи СРСР. І на той часи кросівки вважалися величезною розкішшю. Тренуватися у них – неприпустимо. Умовно кажучи, у цих кросівках можна було ледве не на побачення ходити. Тому ми мали прості кеди, які коштували 3 чи 5 рублів. Спортивний костюм теж був коштовним. Коли я почала показувати певні результати, функціонував клуб Дунаєць, де нам почали видавати форму. А для дівчат це вкрай важливо. І скажу вам, ми виглядали на фоні інших дуже красиво. Після потрапляння у збірну я отримала нову форму і не відчувала дефіциту. До речі, у Тетяни Іванівни була відома вихованка Галина Чистякова. Коли вона приїжджала в Ізмаїл, то добряче нас балувала.
– Які подарунки були найціннішими?
– Вже іменита спортсменка привозила гарні шиповки, шкарпетки, футболки… За ці призи ми змагалися між собою. Із шиповками мені не особливо пощастило – у Галі був невеличкий розмір, а тому це мені не підходило (Усміхається). Щодо усього іншого я мала шалену мотивацію і фактично усе діставалося мені.
– Востаннє Ізмаїл давно відвідували?
– Побачити, як розквітає місто твого дитинства – дуже приємно. На жаль, вкрай рідко там буваю. Батько помер, родичів більше не залишилося. Однак минулого року влітку я їздила туди у відрядження. Ми працювали над відновленням фізкультурно-спортивного комплексу. Ізмаїл – унікальне місто в контексті погодних умов, розташування та інфраструктури. Там можна проводити якісні збори.
"Мені не те, що стрибати, мені жити не хотілося"
– Ваше перше серйозне змагання – чемпіонат світу у Гетеборзі-1995?
– Трохи раніше взимку я їздила у Барселону, де вийшла у фінал. Також до цього брала участь у юніорському чемпіонаті світу. Щодо Гетеборгу, то з цим чемпіонатом світу пов'язана трагічна історія моєї родини. Перед самими змаганнями загинув мій 11-річний племінник, син моєї рідної сестри. Це був нереально важкий удар. Я навіть не думала про поїздку у Швецію. Мені не те, що стрибати, мені жити не хотілося.
– Все ж у Швецію ви поїхали.
– Головним тренером збірної був Валерій Александров, який сказав мені: "Ти поїдеш стрибати". Мені дозволили поїхати на чемпіонат світу без відбору на чемпіонаті України. Я хвилювалася, адже то був перший літний ЧС. Побороти мандраж допомогла Інеса Кравець. Ми виходили на кваліфікаційні стрибки у двох різних потоках. Інеса промовила: "Все буде добре". Ці слова я запам'ятала назавжди і мене відпустило. Кваліфікацію я виконала з першої чи другої спроби.
– Зараз спілкуєтеся з Інесою?
– Я не скажу, що ми такі близькі подруги, які телефонують одна одній щодня. Але зв'язок підтримуємо, можемо просто зідзвонитися, щоб дізнатися, як у кого справи. Ми не зникли з поля зору одна одної.
– На тому ЧС Кравець встановила майже вічний рекорд – стрибнула на 15,50 метрів. Бачили той стрибок?
– Так! Ну звісно! Мені дійсно пощастило побачити його наживо. Знаєте, у спорті бувають витвори мистецтва. Стрибками Інеси можна насолоджуватися. Просто ввімкнути і дивитися на них… Особисто я насолоджуюся грацією, швидкістю, її польотом. Це дуже красиво! Вона відрізнялася легкістю стрибка від усіх інших спортсменів.
– Наступного року на Олімпіаді у кваліфікації ви продемонстрували другий результат 14,60, та у фіналі все пішло шкереберть.
– А у фіналі мене не було (Сміється). Я перехвилювалася сильно і замість того, щоб підібрати розбіг з двох-трьох спроб, я зробила або шість, або сім. І ніхто не підказав, що треба зупинитися і все. Я відзмагалася раніше, ніж почалися змагання. Коли вийшла на сектор, сил уже не було. Це зіграло зі мною злий жарт, однак я зробила висновки. Для того, щоб піднятися, треба впасти. Ця Олімпіада була для мене тим падінням, тим трампліном, з якого я почала інший шлях у спорті.
– Ваша перша медаль на світових форумах датована 1997 роком. Нещодавно ви виставили її на аукціон і допомогли Збройним Силам України.
– Так, її купили за 6 тисяч доларів.
– Куди вирушила медаль?
– Знаю, що вона не в Україні. Мені хотіли зробити подарунок, викупити і повернути на мій день народження. Проте за цю нагороду запропонували таку ціну, що мої друзі вже не змогли за неї боротися. До речі, чому ця медаль історична? Тоді наша збірна команда обіграла русню. Ми фінішували п'ятими у загальному заліку, а вони – дев'ятими. "Як це так? Як вони у нас виграли?" – дивувалися росіяни. А ось так виграли.
– Серед ваших конкуренток зазвичай було багато представників цієї країни: Ласовська, Лєбєдєва.
– З Ласовською ми взагалі не спілкувалися – належали до різних поколінь. Що стосується Лєбєдєвої, то ми багато разів конкурували. Кілька років тому у Тетяни помер чоловік, я написала "Співчуваю". Але після цього ми більше не списувалися. Та й узагалі ні з ким не спілкуюся звідти. Мені не потрібні пробачення чи слова "Ми жалкуємо". Я не хочу нікого ні чути, ні бачити.
– До 24 лютого у вас були певні ілюзії?
– То була абсолютна несподіванка для мене. Я зовсім не вірила у повномасштабну війну. Вважала, що здоровий глузд переможе. Коли я почула вибухи, то перша думка була незвичною: "Може, хтось загуляв? Може, це салют?" Я відмовлялася вірити у цей жах. Хоча син за місяць до того видав несподівану фразу: "Мамо, скоро буде війна". Це при тому, що ми взагалі потенційний наступ Росії не обговорювали. Тепер питаю, чому він так сказав. Богдан не відповідає.
"До лікаря мене буквально занесли на руках"
– У 1999-му ви перемагаєте на Універсіаді з особистим рекордом 14,99 метрів. Для того, щоб найкраще стрибнути, не обов'язково треба перебувати у найкращій формі?
– Так, це парадокс. На той момент я почувалася дуже втомленою. Тривала серія стартів, на яких я не дуже добре стрибала: 14,16 метрів, 14,19… Приїхала на Універсіаду, подивилася на суперниць, глянула на сектор і подумала: "Що я тут роблю?" І відчула спустошення всередині. Навіть у кваліфікації слабо виступила. Не знаю, що трапилося за один день. Можливо, організм втомився і почав виконувати усі рухи дуже ергономічно. Типу, немає сил робити щось зайве. Це мене й врятувало.
– Відчули, як стрибнули майже на 15 метрів?
– Взагалі. Стрибок був таким легким… Спочатку думала, що мітку не туди поставили. Коли почула результат, я надзвичайно здивувалася.
– На Олімпіаді-2000 в Сіднеї ви здобули бронзу. Там здивування було менше?
– Буквально за тиждень до старту позитивну допінг-пробу здала болгарка Іва Пранджева. Відтак, залишилися три основні претендентки на три нагороди: ще одна болгарка Марінова, Лєбєдєва і я.
– Ви зупинилися впритул до другої сходинки. Бронзою задоволені?
– Мало хто знає, та я важко травмувалася перед вильотом на Олімпійські ігри. До лікаря мене буквально занесли на руках. Він вправив мені спину і через 3-4 дні я почала тренуватися. Той момент – або пан, або пропав. Так, срібло було дуже близько. Я стрибала за 14,96 метрів, але нічого вже не зміниш. Черв'ячок сидів – а якщо б там доробила або тут… З часом ти зовсім інакше дивишся на речі. Мене відпустило, мабуть, рік тому. Я все зробила для найвищої нагороди. Всьому свій час.
– На одному з технічних тренувань ви стрибнули за 15 метрів. Менша напруга, особливість організму чи інший фактор – як це працює?
– Результат залежить від вітру, твого стану, підбору розбігу. Навіть від того, як ти поспав. Наприклад, в Афінах у 2004-му біля нашого будинку не закріпили флагшток. І всю ніч сильний вітер його розгойдував. Звук заважав спати. Перед фіналом я взагалі очей не зімкнула. Флагшток тарабанить, та ти нічого не можеш вдіяти. Дрібниця, яка завадила мені пройти у фінал. У потрійному стрибку існує поняття "потрапити у себе". Якщо ти піймав момент, то все. А відточується це "потрапляння у себе" роками тренувань.
– Думки про заступ не тиснуть?
– Бог мене від цього відвів – такої фобії у мене не було. Я розуміла, що можу залишити кілька сантиметрів чи пів стопи. Проте від великого бажання це може трапитися. У мене було таке – дуже сильно хотіла стрибнути, затискала себе і стрибок не виходив. Довелося працювати з психологом, щоб зрозуміти свої найсильніші якості. Згодом я почала насолоджуватися стрибками. І на Олімпіаду в Сідней я їхала з гаслом "Роби що треба і будь що буде".
Говорова, Подкопаєва, Добринська
– Стрибок триває кілька секунд. Про що думаєш у польоті?
– Колись ми розмовляли з Інесою Кравець – на той момент вона вже стрибнула 15,50. І вона сказала, що у мить далеких польотів час зупиняється. Я не зрозуміла, як це. Глянула на неї і подумала: "Дивна якась…" Потім відчула це сама – коли ти летиш у далекому стрибку, то час зупиняється. Це не триває вічність. Навпаки ти маєш змогу управляти часом. За секунду ти робиш дуже багато. Секунди застигають, а ти летиш. Ці відчуття ні з чим не порівняєш.
"Циганик каже: "Я вас так заслухався, що забув про рекламу"
– Після спортивної кар'єри ви опинилися по той бік бар'єру. У журналістиці іншими очима подивилися на спорт?
– Мені дуже пощастило, адже мене оточували якісні журналісти. Я працювала з Олександром Мащенком, а він дуже був вимогливим. Ніколи не забуду, як багато разів переписувала підводки, вчила українську мову завдяки своїй свекрусі Людмилі Юріївні Шевченко, кандидатці філологічних наук. Іноді вона казала, що насолоджується моєю мовою, а іноді я чула "Жах, як ти говориш". Це уроки життя, які приносять мені користь. Жалкую, що ми загубили рівень спортивної журналістики. Більшість зараз цікавить хайп. Тепер я майже не даю інтерв'ю... Пригадую, як прийшла на один форум зі студентами і запитала, хто у майбутньому піде у спортивну журналістику. З-поміж 50 осіб ніхто не підняв руку. "Та в цьому ж потрібно розбиратися", – такою була відповідь з аудиторії.
– Ваша спільна робота з Романом Вірастюком десятиліття тому була унікальною та прогресивною: фаховість, свіжість та незвичний погляд на легку атлетику. Таке враження складалося від перегляду ваших програм. А як було працювати з ним за кадром?
– Рома – це сонце, це світло, це промінчик. Рома – це людина-свято. Нам працювалося так легко, що ми летіли на цю роботу. Кажу йому: "У нас 4 хвилини ефіру, а ми не маємо матеріалу. Що робити? Чим заповнити?" Минала хвилина і він писав вірш. Пригадую, як випусковим режисером працював Ігор Циганик. Знаємо, що зараз має бути реклама, чекаємо від нього команди у вухо. Говоримо, говоримо, але на рекламу не йдемо. Нарешті чуємо "перерва на рекламу". Потім Ігор заходить і каже: "Слухайте, я вас так заслухався, що навіть забув про рекламу".
З Вірчісом і Вірастюком
– В останні роки ви спілкувалися з Вірастюком?
– Я їздила у лікарню, розмовляла з Романовою дружиною. Чомусь я була налаштована, що цього разу він викарабкається. Навіть думки поганої не було. Новина про Романову смерть стала для мене шоком. Вона застала мене по дорозі у відрядження. Я поміняла усі квитки, повернулася назад. Хотіла попрощатися.
– Хвилювання перед прямими ефірами та стрибками можна порівняти?
– Перед ефірами воно схоже, але там ти завжди з кимось. Наявність поруч співведучого знімає напругу. Партнер приходив на допомогу, що б не сталося. А ще з досвідом я навчилася виходити із незручних ситуацій. А сектор, він не пробачав помилок. Там треба було виходити і робити все ідеально.
– Ви спробували себе у різних сферах: спорт, журналістика, політика. Незакриті гештальти залишаються?
– Що буде далі? Я не знаю. Можливо, я дійсно кардинально зміню свою сферу. Зараз мене не цікавлять посади чи гроші, для мене головне – робота і результат. Усмішки дітей, нові спортзали, успіхи українських спортсменів на змаганнях. А чи отримуєш ти насолоду у процесі цього – це справа кожного. Я щаслива у своїй нинішній діяльності.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
