У 90-х Олександр Багач входив до переліку найсильніших штовхальників ядра у світі. А його розкішний виступ на Олімпіаді в Атланті дотепер залишається класикою українського спорту. В останній спробі Багач вирвав бронзову медаль, яка стала вершиною його кар'єри.
Ця безцінна нагорода могла виявитися здобиччю російських варварів, які наприкінці лютого вдерлися в Україну і перебували на підступах до Броварів, міста, що стало рідним для Олександра Миколайовича. Коли 55-річний екс-спортсмен поспіхом покидав житло у пошуках порятунку, то залишив там і бронзу Атланти. На щастя, ЗСУ зупинили армію мародерів, а Багач та його сім’я повернулися додому.
"Поки ми вантажилися, щось дуже близько прилетіло"
– Ракети прилітали у Бровари, обстріляли кілька об'єктів, продуктовий склад, військову частину, – пригадує бронзовий призер Олімпіади-1996. – Сусіднє село Велика Димерка взагалі перебувало під окупацією. Росіяни рухалися далі на Київ, але у Скибині, за п'ять кілометрів від Броварів, їх розгромили.
– Коли ви зрозуміли, що залишатися у Броварах небезпечно?
– Ми поїхали із початком перших бомбардувань. Дружина напередодні наполягла – треба автомобіль заправити. Вона зібрала документи, ми готувалися до найгіршого. Проте до останнього не вірили, що війна розпочнеться. Мешкаємо у квартирі з донькою та внуком. А через дорогу у сусідньому будинку живе наша старша донька. Там мій автомобіль і припаркований. Коли перші вибухи пролунали о 5:20, ми зірвалися на ноги.
– Приблизний план щодо поїздки у безпечне місце ви мали?
– Ні, я просто побіг по машину. Сіли туди п'ятеро і вирушили на Черкащину, на мою батьківщину. Поки ми вантажилися, щось дуже близько прилетіло. Внукові стало зле, його знудило.
– Що відчували у момент, коли залишали домівку – ви могли вже ніколи туди не повернутися?
– Ми про це не думали. Десь у глибині душі я вірив, що ми повернемося. У селі на Черкащині ми провели 10 днів, а далі поїхали до інших родичів у Косівський район на Івано-Франківщину. Дорога була важкою. Доїхали до Умані, а там все стоїть, машин безліч. На нашому авто була наклейка "ДІТИ". Так от один чоловік порадив повернутися трохи назад і звернути направо. Таким чином, ми рушили фактично паралельною дорогою, де не було таких корків. Прибули у пункт призначення аж о 2-й ночі.
– У Бровари повернулися відносно нещодавно?
– У Кутах на Івано-Франківщині ми провели понад два місяці. Додому приїхали у середині травня. Під час наших вимушених мандрів мені телефонували знайомі з-за кордону. Зокрема, два спортсмени із Литви, з якими колись разом виступав. Пропонували свою допомогу. Однак я та моя рідня з України не виїжджали. У Кутах до нас дуже гостинно ставилися, зокрема, у селищній раді – ми сповна відчули гостинність, співчуття і доброту.
"Штовхання ядра подобалося більше, ніж метання списа"
– Ви народилися у селі Матусів на Черкащині і саме там почали займатися штовханням ядра. Хоча спершу у вашому житті був спис?
– Наше село розташоване за 12 кілометрів від райцентру – містечка Шпола. Тричі на тиждень на велосипеді до нас у Матусів приїжджав тренер Василь Оберемок, на заняття до якого я записався у 4-му класі. В основному, ми тренували біг та стрибки – така собі загальна фізична підготовка. За спис я взявся у 7-му класі – за рекомендацією того ж таки Оберемка.
– Чому віддали перевагу ядру?
– Воно сподобалося мені більше, ніж метання списа. Та й успіхи прийшли швидко. Я виграв першість області, а у 8-му класі на змаганнях у тодішньому Кіровограді до мене підійшов тренер Київського спортінтернату Віталій Шабленко: "Давай до нас у столицю". Відтак, вже 9-й клас я розпочав на базі Київського спортінтернату.
– Своєрідну фізичну базу вам заклав не лише перший тренер, а й банальні господарські обов’язки у селі?
– Так, у селі треба важко працювати: дрова рубати, воду носити, землю копати, сіно заготовляти. Безперечно, це мені допомагало.
Гігант Олександр Багач зі своїми однокласниками
– У вас із дитинства була міцна статура?
– Перед поїздкою до Києва мій зріст становив 191 сантиметр, а вага – 90 кілограмів. Тобто я завжди був досить високим та кремезним. Протягом першого року навчання я і ядро штовхав, і диск зі списом метав. А у 10 чи 11 класі я вже став чемпіоном СРСР та їздив на міжнародні змагання.
– Разом із першими успіхами з’явилися проблеми. У 1989-му на змаганнях у Великій Британії ваша допінг-проба виявилася позитивною. Узагалі ви мали уявлення про заборону приймання певних препаратів?
– Нас одразу попереджали – жодних стимуляторів. На усіх змаганнях проводився допінг-контроль. Однак, відверто кажучи, реальних причин першої дискваліфікації я не знаю.
"В Атланті все виконав так, як планував – у шостій, останній спробі"
– На тріумфальній Олімпіаді-1996 у вас було перемотане праве коліно. Це наслідки травми чи допоміжний елемент?
– Такий бинт використовується у пауерліфтингу для підтримки колін. У всякому разі він мені допомагав і я почувався з ним комфортніше.
– Перед поїздкою в Атланту подумки ви розраховували на медаль?
– На перемогу налаштовуватися у моєму розумінні – це програти усе, що тільки можна. Головним моїм завданням було правильне технічне виконання поштовху ядра, як я це робив на тренуваннях. Усвідомлював, якщо я так виконаю, то у трійку потраплю. Вигравати я взагалі не планував. До того ж 1996-й рік для мене видався не дуже вдалим.
– Чому?
– Спершу погано виступив на чемпіонаті Європи. У процесі підготовки до Олімпійських ігор сильно захворіла моя донька. Підготовка відійшла на дальній план, про ядро я взагалі не думав. Проте в Атланті все виконав так, як планував – у шостій, останній спробі.
– В італійця Паоло Даль Сольйо, який фінішував четвертим, ви виграли якусь дещицю.
– 20,75 метрів проти 20, 74 метрів. Зрештою, американцю Джону Годіні, який фінішував другим, я програв лише 4 сантиметри.
– Перед заключною спробою ви розташовувалися далеко від призів.
– Чемпіон Ренді Барнс посідав шосту сходинку, а я – сьому. Барнс штовхав переді мною і зробив це дуже вдало – 21,62, що перетворилося для нього на золото. Коли американець штовхнув і побачив свій результат, то побіг святкувати у напрямку трибун. У той момент я відчув, що це напруження, яке тримало мене і не дозволяло якісно виконати свій кидок, кудись зникло. Я без хвилювання зайшов у сектор і спокійно штовхнув.
– У вас була певна фішка останніх спроб. Ви таке демонстрували не лише на Олімпіаді?
– Якби я міг штовхнути якнайдалі у першій спробі, я б робив це у першій спробі (Усміхається). Просто по-іншому у мене не виходило. Роком раніше на чемпіонаті світу у Гетеборгу я фінішував четвертим. У кваліфікації мав результат, який дозволяв мені у фіналі здобути срібло. А через рік моя шоста спроба нарешті прийшла.
– Вам належить рекорд України зі штовхання ядра у приміщенні. Вам більше подобалося змагатися на відкритих аренах?
– Мені імпонували змагання у приміщеннях. Налаштувався, приїхав на стадіон, а там, наприклад, дощ. Вже все йде шкереберть. Чинний рекорд 21,83 я встановив у Броварах у 1999-му. Це при тому, що за два тижні до цього у Львові я штовхнув на 21,36, що на той час теж було рекордом. До цього багато років ніхто не міг перевершити показник Володимира Кисельова 21,07, який він встановив на Олімпіаді у Москві у 1980-му. До речі, ще через два тижні після змагань у Броварах я виграв чемпіонат світу в Японії з показником 21,41. А показник 21,81 є рекордом на відкритих стадіонах, який належить Юрію Білоногу.
"Зараз навіть уявити себе не можу без вусів"
– Ваша поведінка у секторі – своєрідне відображення душевного стану. Як і зараз у розмові – зазвичай ви були спокійним та виваженим.
– Я вийшов на третю сходинку, проте мій кидок був не останнім, надмірна радість була б передчасною. Далі штовхав італієць Даль Сольйо та інші суперники. Я все ще хвилювався. Сама перемога, точніше її усвідомлення, до мене прийшло на ранок. Після усіх регламентних процедур, після сну і перечитування новин. Те, до чого ти крокував роками – зроблено, ось ця медаль. Прекрасні відчуття.
– Разом з вами у фіналі змагалися два земляки: Олександр Клименко та Роман Вірастюк.
– Із Романом ми товаришували сім'ями, їздили один до одного в гості. А ще неодноразово виступали разом, мешкали в одній кімнаті на змаганнях.
Роман Вірастюк
– Вірастюк фінішував шостим. Мали можливість перемовлятися під час олімпійського фіналу?
– На секторі ми спілкувалися. Якщо пригадуєте, одну спробу йому не зарахували – час, відведений на кидок, вийшов. Я йому постійно підказував: "Романе, час іде". Вірастюк тільки відповідав: "Я встигну".
– Характер Романа – повна протилежність вашого. Він видавав шалені емоції.
– Роман був дуже емоційним. Подекуди емоції проявлялися перед змаганнями навіть у кімнаті, де ми спілкувалися. Тієї миті я намагався менше піддаватися емоціям. Він за натурою такий, я – інший. Та це не заважало нам добре робити свою роботу і ладнати.
– Ваша спільна риса – неповторні вуса.
– (Сміється) Вуса я запустив ще у молодості. Спершу були невеличкі, ріденькі – от я й поголив їх. Приблизно у 1993-му повноцінно запустив і відтоді не голив їх. Зараз навіть уявити себе не можу без вусів. На ранніх фотографіях навіть не впізнаю себе.
– У липні 2019-го новина про смерть Романа Вірастюка шокувала усіх.
– У це було важко повірити. Я вважав його своїм близьким другом, мої діти дуже любили дядька Романа. До того ж свого часу з нами займався Василь Вірастюк, його брат. І варто сказати штовхав ядро з показниками майстра спорту міжнародного класу, був кандидатом у збірну України. Зрештою, потім Василь сповна реалізував себе у стронгмені.
"Серце та душа тішилися – нарешті можемо представляти свою країну"
– Олімпіада в Атланті стала першою літньою, де Україна виступала у якості самостійної команди. У вас було відчуття епохальності моменту?
– Перший наш виїзд на ЧС відбувся у 1993-му в Торонто. Команда атлетів підібралася невелика, приблизно 8 осіб. До речі, майже кожен з нас повернувся додому з медаллю. Я здобув бронзу, а Інеса Кравець успішно виконала потрійний стрибок і стала чемпіонкою світу. Через це в організаторів виникла проблема – де взяти гімн України?
– Як вийшли зі становища?
– Здається, хтось із діаспори надав запис. Пам'ятаю ті відчуття. Було радісно та почесно. Серце та душа тішилися – нарешті ми можемо представляти свою незалежну країну.
– У контексті забезпечення формою та необхідними атрибутами легкоатлетична команда відчувала проблеми?
– Нам якраз у 1993-му видали форму. Їхали на турнір без неї, проте нас завчасно попросили вказати свої розміри – мовляв, форму підготує фірма "Адідас". Коли ми поселилися у готелі безпосередньо в Торонто, хтось постукав у двері. Відчиняю, а там чоловік тримає здоровенну сумку: "Ви Олександр Багач? Це ваша форма".
– Вміст сумки був солідним?
– Три костюми, форма коротка, форма довга, взуття… І ви знаєте, усе підійшо. Через кілька місяців нам прислали форму в кольорах нашого національного прапора. Теж від "Адідасу". А перед ОІ-1996 нас одягнули ще краще.
– Де саме зберігається ваша медаль з Атланти?
– Вдома у Броварах. Разом з іншими нагородами, які я здобував на чемпіонатах світу та Європи.
– Коли виїжджали з дому через російське вторгнення, медаль не забирали із собою?
– Ні, вона залишалася у квартирі. Ми просто не встигли. Самі розумієте, коли у 5-й ранку бабахкає над головою, то не до цього. Добре, що портфель з документами взяли.
"Казав тоді і скажу зараз – я не вживав цих речей"
– У 1997-му ви стали чемпіоном світу. Коли вашу радість перервали новиною про виявлений допінг?
– Мене вже навіть нагородили медаллю, та потім сказали, що її треба повернути. Усе через траву ефедру, яку ще китайською називають ма хуан. Вживав я її після дозволу лікаря. При тому, що я задекларував використання цього ма хуану. До цього, взимку, я став другим на чемпіонаті світу і там теж приймав ефедру, і зазначав про це у декларації.
– Зауважень не було?
– У тому й річ. Вживав ма хуан зі спокійною душею, адже взимку в Парижі обійшлося. А тут медаль забрали, проте сказали, що можу виступати далі. Коли повідомили, що я порушив правила, пережив справжній шок.
– У 2000-му році трапилася фінальна дискваліфікація, після якої ви закінчили кар’єру.
– У моїй крові начебто знайшли величезну концентрацію забороненого препарату. Для такої кількості треба ледь не 150 таблеток щодня споживати – тільки тоді такі результати є реальними. Це просто фізично неможливо. Цю пробу я здав у міжзмагальний період і навіть забув про неї. На початку березня виграв чемпіонат Європи у Бельгії і почав готуватися до Олімпіади у Сіднеї.
– Про бан вам сповістили напередодні поїздки в Австралію?
– У травні, коли я готувався вилітати у Сідней і перебував на зборі у Сінгапурі, по факсу відправили повідомлення на адресу керівництва федерації легкої атлетики. Варто віддати належне нашій федерації, яка боролася за мене до останнього.
– Шанси оскаржити рішення до Сіднея у вас були?
– У порядку денному дисциплінарних органів було три питання. Перше – відсторонення Хав'єра Сотомайора, кубинського стрибуна у висоту. Друге – ямайської спринтерки Мерлін Отті, а третє – моє. У підсумку їх обох допустили і у Сіднеї вони виграли срібні медалі. Мене ж відсторонили до з'ясування обставин.
– З'ясували?
– Замість Сіднея мені довелося змінити квитки на Київ. Федерація легкої атлетики України запропонувала перевірити на ДНК мою пробу з рекордним вмістом заборонених препаратів. Погодилася зробити це за свій рахунок і навіть знайшла відповідну лабораторію в Іспанії. Та в останній момент ми отримали факс – для перегляду немає підстав. Відтак, залишався лише суд, де спортсмени переважно програвали апеляції. Казав тоді і скажу зараз – я не вживав цих речей.
– Як гадаєте, хто міг бути зацікавлений у вашій дискваліфікації?
– Чесно кажучи, не знаю. У мене пояснень немає. Можна було судитися, особливо з огляду на величезну концентрацію препарату, що є майже нереальним. Утім я мав витратити на судовий процес шалені гроші – понад 100 тисяч доларів.
– Окрім шоку, як ви сприйняли тоді цю звістку?
– Як трагедію. По-перше, я відчував себе невинуватим. По-друге, я мав сім'ю, трьох дітей. В один момент я фактично втратив свій основний заробіток. Не знав, що робити і куди подітися. Я багато тренувався, виховував трьох дітей, я не мав коли навчатися і займатися іншими сферами. Закінчив два з половиною курси у сільськогосподарській академії на факультеті бджільництва. А потім у нас народилася двійня – розумів, що навчатися не встигатиму. Словом, той період був надзвичайно важким.
– Згодом ви знайшли вихід і розпочали тренерську діяльність.
– Це сталося у 2001-му – мені запропонували роботу в Інваспорті. Працюю там дотепер, ось уже понад 20 років. Їздив у складі нашої команди на Паралімпіади в Афіни, Пекін та Лондон – там успішно виступали мої підопічні, які ставали призерами. Ще два з половиною роки займався пауерліфтингом і навіть виконав нормативи для здобуття звання майстра спорту.
"20 років професіонального спорту дарма не минули"
– Ваші троє дітей на хорошому рівні займалися спортом. Окрім підопічних в Інваспорті, навчали і своїх дітей?
– Одна з доньок та син розпочинали з танців. Моя дружина – плавчиня. Якось попросила свою колегу навчити дітей плавати усіма стилями, без цілі стати професіональними спортсменами. Та вже через три роки донька виконала норматив майстра спорту. А син почав штовхати ядро, також виконав норматив майстра спорту, був чемпіоном України серед юнаків, другим серед дорослих. У 2020-му Миколи не стало у 27-річному віці.
– Причина ранньої смерті – серцева недостатність?
– Йому діагностували гострий інфаркт міокарда. Це за умови, що він ніколи не скаржився на здоров’я. Двічі на рік проходив диспансеризацію. Влітку того страшного року ще сказав мені: "Тату, у мене гарні показники по серцю". 20 листопада його не стало.
Батько і син
– У пресі писали, що на виклик карета швидкої допомоги їхала дуже довго. Шанси врятувати Миколу були?
– Не знаю. Коли вони приїхали, син вже не дихав. Це трапилося вночі. В автомобілі перебували дві мої доньки та їхній товариш. Микола зустрічав їх після аквапарку – там дівчата працювали рятувальниками. Розповідали – їхали по Броварах, сміялися, ніщо не віщувало біди. Раптом проїхали світлофор, а Микола запитав: "На яке світло ми щойно проїхали?" Дівчата відповіли, що на зелене. Син раптово загальмував, завалився на кермо і почав задихатися.
– Доньки взялися невідкладно надавати допомогу?
– Так, усі навички у них є, це частина їхньої роботи. Проте врятувати Миколу не змогли.
– Зараз спорт все ще є важливою частиною вашого життя?
– Коли із сином ходив на тренування, то залізяки трішки тягав. До війни відвідував басейн, зараз на велосипеді їжджу. Намагаюся тримати себе у формі,
– Травми минулого дають про себе знати?
– Маю великі проблеми з лівим колінним суглобом. 20 років професіонального спорту дарма не минули. Та нічого, я не жалкую і не скаржуся.
Інші інтерв'ю Спорт 24
