"Діаспора подарувала значок у формі Тризуба – я привезла його в СРСР": українське золото ОІ, невідомий Турчин і відмова від допінгу
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Галиною Захаровою, легендарною гандболісткою київського Спартака.
Спартак Ігоря Турчина – абсолютно унікальне явище для світового спорту. Що вже й казати про його роль в українській історії. У листопаді виповнилося 30 років з моменту смерті великого гандбольного тренера. Серце Ігоря Євдокимовича перестало битися безпосередньо під час матчу його команди у Бухаресті.
Однією з перших та найбільш успішних вихованок Турчина була Галина Захарова, яка подолала з тренером шлях зі шкільної парти до статусу олімпійської чемпіонки. Етап становлення, щоденні тренування, побут, процес створення колективу, значущі перемоги і важке прощання. Галина Петрівна на власні очі бачила усе це і безпосередньо долучилася до найбільших тріумфів київського Спартака.
Власне, й про саму Захарову говорити можна дуже багато. Людина з особливою долею та неймовірним характером – ключовий елемент того Спартака і збірної СРСР, що майже повністю складалася з українок. У спогадах для Спорт 24 лінійна видатного київського клубу розповіла про Турчина за лаштунками, його протистояння з системою та українську ідентичність.
"Якби не народилася у Києві, то, мабуть, народилася б у Полтаві"
– Галино Петрівно, 22 березня вам виповниться 77 років. Як у такому віці зберігати життєрадісність, бадьорість та завжди гарний настрій?
– Незважаючи на обставини, я намагаюся вести активний спосіб життя. Кожен мій день доволі насичений. Знаєте, спортсмени та військові певною мірою схожі. Я дотримуюся чіткого режиму, прокидаюся зранку, роблю зарядку, займаюся домашніми справами, громадською роботою. Намагаюся більше читати газет та книг, менше дивлюся телевізор. Активно цікавлюся суспільним життям, переживаю за наш народ, за наших військових, за нашу владу – пропускаю все через себе і при нагоді допомагаю коштами. І водночас зберігаю оптимізм та позитивно себе налаштовую.
– Що читаєте?
– З останнього – "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко. Імпонують політичні детективи, а ще сподобалася книжка "Бог завжди подорожує інкогніто". Люблю також багато гуляти.
– Усе життя ви провели у Києві. Ніколи не задумувалися про переїзд?
– Я об'їздила дуже багато міст на різних континентах. Але в мене ніколи не виникала думка про те, що я можу залишити Київ та Україну. Окрім рідного Києва, дуже люблю Полтаву. Бувала там дуже часто і кожного разу складалося враження чогось близького і рідного. Якби я не народилася у Києві, то, мабуть, народилася б у Полтаві (Усміхається). Там така аура! Там такий піднесений настрій!
– У якому районі Києва ви зростали?
– Моє дитинство минуло у районі Євбазу, тобто Єврейського базару на площі Перемоги, що тепер називається Галицькою. Це місце відоме завдяки Церкві Іоана Златоуста або ж знаній у народі Залізній церкві, яку свого часу знесли. Також там нині розташований цирк. У тому ж районі я відвідувала різноманітні секції. До 6-го класу займалася плаванням, потім записалася на баскетбол.
– Саме на баскетболі ви познайомилися із Зінаїдою Столітенко, майбутньою партнеркою по Спартаку та дружиною Ігоря Турчина?
– Ой, та ми із Зіною все життя пройшли поруч. Навіть навчалися в одній школі, 153-й.
"Турчин – друга людина у моєму житті після батьків"
– Одного дня до цієї школи завітав Ігор Турчин.
– Ігор Євдокимович викладав баскетбол і настільний теніс. У спадок від гандбольного тренера Євгена Івахіна, який переїхав із Києва, Турчину залишився дівчачий колектив. Відтак, у нього було завдання доукомплектувати і сформувати команду Жовтневого району, яка б взяла участь у чемпіонаті міста з гандболу. Ігор Євдокимович прийшов до нашого вчителя фізкультури і попросив підібрати кількох дівчат для цієї команди: "Але треба, щоб вони мали хоч якийсь досвід роботи з м’ячем".
– У вас такий досвід був завдяки баскетболу.
– Вчитель нам сказав взяти із собою взуття і зайти у спортзал. По дорозі на п’ятий поверх я зустріла Зіну Столітенко. Зайшли у зал, а там на нас вже чекав Ігор Євдокимович. До цього моменту ми навіть не знали, що таке гандбол. Коли виходили на майданчик, то Турчин провів короткий інструктаж: "У захисті треба піднімати руки. Якщо маєте м’яч – віддайте своїм партнеркам, які вже мають досвід гри у гандбол".
– Як зіграли перший матч?
– Виграли 1:0. Тренер суперників також не був фахівцем у гандболі – на той час їх фактично взагалі не існувало.
– Турчин формально закладав основи українського гандболу, створюючи його ледь не з нуля?
– Перший набір дівчат здійснили ще до нього. Люда Бобрусь, Олена Салієнко та інші вже займалися гандболом. Проте він не був звичним, а у форматі 11 на 11 з іншими правилами.
– Якими були ваші перші враження від Ігоря Євдокимовича та наскільки сильно вони змінилися протягом життя?
– Моє ставлення до Ігоря Євдокимовича ніколи не змінювалося – він завжди залишався для мене учителем і тренером. Я дуже любила вчитися і багато читала – постійно була з книжкою. Так от Турчин неодноразово ділився зі мною літературою. Пригадую, з подачі тренера я читала "Особливий район Китаю. 1942-1945" авторства Власова. Потім Турчин поділився книжками "Гілка сакури" і "Корені дуба", давав почитати серію "ЖЗЛ" про Леонардо да Вінчі. "Галю, це дуже цікава книжка. Прочитай її", – казав Турчин і ділився черговою книжкою, яку ми пізніше обговорювали.
– За життєвою порадою до тренера могли підійти?
– Ні, такого не було. Але для більшості дівчат він був другим батьком. Його приймали у наших сім’ях, наче рідного. Для мене батьки – це святе і Турчин – це святе. Якщо чесно, то Ігор Євдокимович – друга людина у моєму житті після батьків.
"Дівчат переконували вживати допінг – Турчин влаштував скандал"
– На відео Ігор Євдокимович часто вражав експресією. Як жіночий колектив реагував на емоції тренера?
– Ігор Євдокимович був дуже ерудованою, освіченою, тактовною людиною. Турчин мав фантастичну витримку. А ще чудовий гумор. Тренер індивідуально працював з кожною гандболісткою. Нерідко ми приходили за годину до тренування, окремо відпрацьовували тактичні моменти у кожній з ліній. Як на мене, то тренувальний процес Турчина відповідав вимогам сучасних скандинавських шкіл. До прикладу, він вимагав, щоб я ловила м’яч однією рукою. У такому разі атака відбувається динамічніше, швидкість не втрачається. І це коли було – у 1974-му!
– У Спартаку та збірній у Турчина була жорстка дисципліна?
– Наведу лише один факт. Жодна з дівчат, яка грала в Ігоря Євдокимовича, не вживала лайливого слова. Мат у нашому колективі – це виключено. Спартак Турчина – надзвичайно інтелігентна команда.
– Можна лише здогадуватися, який тиск з боку партійних діячів чинився на Турчина у совєтські часи. Яка ситуація на вашій пам'яті є найбільш показовою?
– Ігорю Євдокимовичу дійсно доводилося боротися із чиновниками. Він постійно перебував під наглядом. Особливо, коли на початку 70-х Ігор Євдокимович став головним тренером збірної СРСР. Другим тренером у нього завжди була людина із Москви, лікарі – також із Москви. Тому збори Турчин намагався проводити подалі від московських очей: Закарпаття, Литва… А перед Олімпіадою у Монреалі на зустрічі в спорткомітеті нам узагалі запропонували вжити допінг.
– Як відреагував тренер?
– Його відповідь була категоричною – ніяких допінгів. Але це ще не все. Дівчат почергово запрошували у кабінет і не завуальовано, а прямим текстом переконували – для підтримки фізичної форми треба вживати ось це і ось це. Ми відмовилися, а Турчин влаштував скандал. Не можу стверджувати достеменно, але деякі команди не соромилися і використовували різні методи. Наприклад, ми бачили, як це працювало у німкень. Триває розминка, по завершенню якої дівчата йдуть у роздягальню. А тоді виходять і, перепрошую, дупу розтирають після уколів.
"Привезла із Монреаля антирадянську літературу про те, хто такий Ленін насправді"
– Основа збірної СРСР під орудою Турчина складалася з українок. Йому нав'язували інших гандболісток у склад?
– Кандидаток у збірну було багато. Візьмемо до прикладу мою позицію лінійної. Конкуренток вистачало і зі Свердловська, і з Литви, і з Баку. Загалом вони виглядали непогано у матчах чемпіонату між собою. Проте показовими поєдинками були зустрічі зі Спартаком. Я доводила свою перевагу на майданчику у грі безпосередньо проти них і не бачила у цих дівчатах суперниць. Аналогічна ситуація була і на позиціях інших спартаківок. Не дивно, що Турчин сформував збірну зі своїх підопічних, адже ми реально грали найсильніше.
– Чимало спортсменів згадують, що переламною у їхній свідомості була Олімпіада у Монреалі та зустріч з нашою діаспорою. Чи пригадуєте ви спілкування із земляками за Океаном?
– На усіх наших матчах Олімпіади-1976 на трибунах збиралося багато людей у жовто-блакитній символіці. Але ж ми тоді не знали, що це кольори нашого прапора. Більше того, представники нашої діаспори подарували кожній із дівчат значки у формі Тризуба. Так я цей Тризуб перевезла через кордон в СРСР!
– Могли наразитися на великі неприємності.
– Це ще не все! Я привезла із Монреаля антирадянську літературу. У цих книжках розповідалося про те, хто такий товариш Ленін насправді. Вже у ті часи я відкривала для себе багато таємниць радянської системи. Взагалі коли ми гуляли Монреалем, то часто зустрічалися із земляками. Зайшли у магазин, а там наш продавець із Вінниці. І таких зустрічей було багато.
– КДБісти не були перешкодою?
– Вони постійно з нами їздили. Але ми навчилися жити у їхній присутності. До речі, кілька кацапів не повернулися в СРСР з Олімпіади – залишилися у Монреалі. Ми згадували про тиск на Турчина – його ж змусили вступити у компартію. Інакше виїжджати за кордон, як керівник делегації, він не зміг би.
– Кажуть, роком раніше чиновники з СРСР влаштували скандал через синьо-жовтий логотип гандбольного чемпіонату світу. Пригадуєте таке?
– Була така історія. Художник, який створював логотип ЧС-1975, мабуть, не задумувався про це. Кольори просто чергувалися – так склалося, що синій і жовтий обрали у якості символіки на чемпіонат світу, що відбувався в СРСР: у Києві, Вільнюсі та Ростові. Коли партійні діячі про це дізналися, то змусили організаторів переробляти емблему, адже побачили у ній прихований націоналістичний зміст.
– Будь-яка демонстрація національної ідентичності розцінювалася як великий ризик?
– То були складні часи. Ми багато не знали про свою історію і жили у вакуумі. Пригадую, як після завершення кар’єри поїхала із чоловіком у Краснодарський край і почула, як місцеві спілкуються українською мовою. Це сильно здивувало мене. Коли повернулася додому, то взялася активно цікавитися нашою історією та більше дізналася про зросійщення українських земель.
"Травма зламала мене спершу фізично, а потім і морально"
– На Олімпіаді у Монреалі ви зазнали ушкодження, яке завадило вам повноцінно проявити себе, однак все ж допомогли команді здобути золото.
– Навіть з травмою ще дві гри провела: з Угорщиною і перший тайм фіналу з Німеччиною. Для мене то був психологічний стрес – я ночами не спала. Щоб втамувати біль у коліні, вирішила скористатися наколінником. Проблема у тому, де ж його знайти? Об'їздили ледь не увесь Монреаль і таки купили. Завдяки цьому я змогла вийти на майданчик.
– Невдовзі ви попрощалися зі спортом?
– 1977-го у мене народився син Сашко, Царство Небесне йому. Він з'явився на світ у той же день, що й Ігор Євдокимович. Минуло кілька місяців і я повернулася до тренувань. Хвору ногу прооперували, проте проблеми виникали ще й з іншою, тож я обидва коліна перебинтовувала. "Галю, треба вкластися у кидок", – сказав якось Турчин. Я спробувала, але у мене нога заболіла.
– Організм дав збій?
– Я бачу, що маю рвонути вперед, отримати м'яч і забити гол. А я не рвонула… І це підлість з мого боку. "Ні, Галю, так у гандбол в Спартаку не грають", – подумала я собі.
– Це була крапка?
– Біль перевищив мою любов до гандболу. Третьої спроби не було. Турчин переконував: "Галю, та нічого, давай спробуємо". А що я йому скажу? Що мене нога болить? Що біль переміг гандбол? Я не могла ховатися за спинами своїх подруг. Я лізла у будь-яку шпарину – всюди, де можна. Утім цього разу відчула, що травма зламала мене спершу фізично, а потім і морально. Я не побігла туди, куди треба було бігти. То був кінець.
– Ви завершили активні виступи, але все одно перебували поруч з Ігорем Євдокимовичем. Пам'ятаєте 7 листопада 1993-го, день, коли його серце зупинилося?
– У п'ятницю, за два дні до смерті, ми говорили востаннє. Спартак грав у Бухаресті на Кубок європейських чемпіонів. Я працювала керівником команди і мала організувати переїзд дівчат із Запоріжжя та зі Львова, які були у збірній, на міжнародний турнір. Дивлюся трансляцію, наші програють, а в куточку на екрані з’являється зображення, як б'ється серце. Я не зрозуміла, до чого це… Невдовзі мені телефонують – Турчин помер у перерві матчу.
– Турчина часто порівнювали із Лобановським – обидва відійшли у засвіти фактично на тренерських лавах. Фанатично віддані своїй справі люди не могли інакше?
– Ігор Євдокимович жив гандболом. У нього навіть оточення було таким же – він у команду підбирав виключно відповідальних людей, які усе через себе пропускали. Для кожної з нас Спартак – на все життя. Мені сниться Ігор Євдокимович, дівчата… Можливо, нечасто, але сняться. Останній сон про гандбол наснився відносно недавно. Я нібито маю вийти на майданчик, але не можу зашнурувати кеди. Тієї миті згадую, що забула свої наколінники. І ось так увесь час шукаю їх, поки не прокидаюся у холодному поту.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка