УКР РУС

"Каратистка не мусить виглядати як бугай або Франкенштейн": Терлюга – про дитинство в стилі "Ксени" і бажання побити росіянок на татамі

7 апреля 2023 , 12:20 / Читати українською

Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 із лідеркою жіночої збірної України з карате Анжелікою Терлюгою.

“Якщо здобуду медаль на чемпіонаті світу – вауу, якщо ні – світ не зруйнується”

– Ви вже казали, що шлях до золота на цьому чемпіонаті Європи минув доволі легко і рівно. Чи здивував хтось зі суперниць? Можливо, 22-річна італійка Вероніка Брунорі, з якою зустрілися у фіналі?

– Чесно кажучи, вона взагалі нічим не здивувала, бо ми вже втретє зустрічалися на татамі. Я знала, чого можна від неї очікувати. А от найбільше мене здивувало на цих змаганнях те, що моя принципова суперниця з Болгарії вирішила змінити вагову категорію. Пішла в - 61 кг (Анжеліка виступає в - 55 кг – Спорт 24). Хоча на Європейських іграх вона знову буде змагатися в нашій категорії.

Це був для мене великий сюрприз, бо я сподівалася зробити фінал ще раз такий, як минулого року. Тоді я подивилася сітку, зрозуміла, що з моїх принципових опоненток будуть італійка і туркеня. Більше я не очікувала, що хтось може мене зупинити. У принципі, так і відбулось. Дуже змотивувалася, прагнула перемогти.

 

 

 

– У вас є нагороди зі всіх топ-змагань, окрім чемпіонату світу. Мабуть, це ваша наступна ціль?

– Ох, це болюча тема. У мене нема цієї медалі. З трьох разів, коли я брала участь в чемпіонаті світу, двічі я поступалася саме тій болгарці, що вже згадувала. А вона потім програвала за вихід у фінал чи інших поєдинках і не давала мені змоги поборотися навіть за бронзу.

Кожного разу я налаштовувала себе, що от тепер точно буде медаль, і кожного разу траплялося якесь лихо. Тож тепер я вже боюся щось казати. Світова першість – це наразі якийсь нездоланний для мене бар’єр. Зараз я просто намагаюся сконцентруватися на тому, щоб отримувати задоволення від кожних змагань, зосередитися на тому, що в мене є дуже багато титулів. Тож якщо в мене все вийде на ЧС, то це буде вауу, здійснення мрій. Якщо ж не вдасться – то нічого страшного, світ не зруйнується.

 

“Була великою фанаткою серіалів “Усі жінки відьми” і “Ксена: принцеса-воїн” – дідусь зробив мені дерев’яний меч”

– Я давно стежу за вами в соцмережах, і у мене склалося враження, що ви дуже любите рідну Одесу. У якому районі ви прожили найбільше часу, чим він особливий і за що любите?

– Все моє дитинство минуло в Малиновському районі (місцеві називають його Черьомушки). Але кілька років тому я переїхала ближче до моря, бо це була мрія – район Фонтан. Нещодавно допомагала подрузі з переїздом, була якраз в тому домі, де провела дитинство. Була така ностальгія, теплі спогади, але чесно кажучи не хотіла би більше там жити. Бо там такий спокійний, розмірений плин життя, а мене приваблює активність.

 

– Ви з ранніх років займалися спортом. Як виглядав ваш день у дитинстві: був повністю завантажений тренуваннями?

– Справді, було дуже багато тренувань і величезний об’єм домашнього завдання зі школи. У мене завжди було враження, що 24 години в добу – це трохи мало. З прогулянками в дворі було складно. Але все ж таки я намагалася знайти трохи вільного часу, щоб провести його з подругами.

 

Пам’ятаю, я була дуже великою фанаткою серіалу “Всі жінки відьми”. Ми робили з подругами книгу заклять, купляли все, що бачили, з тематичною символікою: лінійки, наклейки тощо. Вся хата була обвішана постерами з цим серіалом.

 

Коли в мене з’явився комп’ютер, то ми з подругами грали в Sims. Я навіть досі пам’ятаю пароль: ти його вводиш – і з’являється безліч грошей на рахунку. Ми купляли якісь будівлі за мільйони, там наша віртуальна сім’я жила.

А коли я була зовсім маленькою, то фанатіла від серіалу “Ксена: принцеса-воїн”. Дідусь мені зробив дерев’яний меч і ще цю круглу бойову штуку. Пам’ятаю, я могла цілими днями бавитися в цю сцену разом зі своїм собакою Білим на території лікарні, де працювала моя бабуся. Не знаю, кого я там рятувала, але дуже любила цю гру у віці десь до 9 років.

 

– А ще у 90-і дуже популярними були фільми про бойові мистецтва: з Джеккі Чаном, Чаком Норрісом, Арнольдом Шварценеггером. Якимись із них ви захоплювалися?

– У мене був герой, якого я дуже любила, але зараз відбулося повне розчарування в цьому акторі. Я маю на увазі сіквели зі Стівеном Сігалом. Він був як Чак Норріс, але це було знято більш натурально. Фанатіла від цих стрічок.

Але зараз Сігал відкрито підтримує росію, відвідує її. Тому, звісно, більше не захоплююся ними. Він зробив мені боляче. Тому можу сказати, що в той період у мене не було улюбленого актора (Сміється).

– До речі, ці фільми сформували чимало стереотипів про бойові мистецтва. Які з них дратують вас найбільше?

– Поширена ситуація: коли люди дізнаються, що я займаюся спортом, зразу перепитують: “А, то, напевно, просто для себе? Ти ж не їздиш на змагання?”. А коли я відповідаю, що займаюся професійно, то чую: “А по тобі і не скажеш! Така мила дівчинка”.

"Коли прилітає з коліна в голову, то приємного мало": як закохатися у джиу-джитсу з першого кроку на татамі

ВІДЕО ДНЯ

Play Video

І я завжди людям пояснюю: “Якщо дівчина займається карате, це не означає, що вона має бути схожою на якогось бугая чи Франкенштейна. Навіть у фільмах вже немає цього стереотипу. Але в головах людей це чомусь досі сидить: якщо ти гарно виглядаєш, не важиш 150 кг, кулак в тебе не як голова, а ніс рівний, то ти, напевно, не б’єшся, як треба.

 

У нас в карате насправді такі гарні дівчата. Іноді приїжджаєш на змагання – очі розбігаються. Тому не знаю, чому в людей таке хибне враження. Їм треба частіше дивитися змагання з карате серед жінок (Усміхається).

 

 

 

“Я була відкритою дитиною, мені було легко зобразити емоції”

– Ви колись сказали, що якби не спорт, то займалися би акторською майстерністю. Навіть відвідували відповідні курси, але забракло часу, щоб поєднувати з карате. Пам’ятаєте, які ролі отримували в шкільних виставах?

– Я дуже часто брала участь у шкільних виставах. Мабуть тому, що я була однією з таких відкритих дітей, мені було легко зобразити емоції. І я ніколи не впадала в паніку перед глядачамиІ десь з класу 8-9-го в мене завжди були великі ролі. Досі маю відео з новорічної вистави, де я була котом. Майстрині, які працюють з моєю мамою, зробили дуже гарний костюм, дідусь зробив вуха і довжелезний хвіст, я собі нігті придумала. Все було продумано до найменшої деталі.

Також добре пам’ятаю роль чорта з “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. Був навіть момент, коли мій однокласник запхав мене у мішок і носив по сцені (Сміється). Тобто ми намагалися зробити все якомога точніше до сценарію.

 

“Я повірила, що можна визволити нашу країну не через 150 років, а вже зараз”

– Повертаючись до вашої рідної Одеси, пам’ятаю відео перших днів повномасштабної війни, коли люди на пляжі вантажили пісок в мішки і зводили барикади, щоб чинити опір російському десанту, про висадку якого всі говорили. Ви пригадуєте, як минали ваші дні тоді?

– Повномасштабну війну я зустріла в шоці, як і всі. Думала, як далі жити. Ми з моїм чоловіком також їздили на цей пляж засипати пісок у мішки. Зустріли там дуже багато друзів-каратистів. Це був момент ментальної роботи, який допомагав триматися. Заспокоювала думка, що ти, можливо, робиш щось корисне. Одеса готувалася на максимум. Знаю, що багато людей були готові зустрічати ворога навіть голими руками. Всі були налаштовані боротися до кінця.

 

 

Крім того, організовували якусь волонтерську допомогу продуктами. Але дуже швидко в Україні утворилися різні штаби і фонди, куди можна централізовано надсилати пожертви.

– Який момент за рік повномасштабної війни був для вас найскладнішим, а яка подія, навпаки, окрилила?

– Психологічно найважче для мене було спостерігати за Маріуполем. Дуже боляче було читати ці моління від людей, які там перебували, про допомогу. Ти розумієш, що робиш той репост, але це ж просто нічого. Ти не можеш допомогти цим людям. Їм для порятунку був потрібен супергерой, як у фільмі. Потрібне було диво.

Жахливо було читати і дивитися про Бучу, Ірпінь. Просто в моїй психіці не могло вкластися, що таке взагалі можливо. Що люди можуть таке зробити. За що росіяни так нас ненавидять, я не можу зрозуміти. І як вони в принципі існують на цій планеті досі? Це було для мене надломним моментом. Бо коли ти живеш звичним життям, ти думаєш про зло в якомусь такому фантастичному, абстрактному стилі. Але я не думала, що воно може трапитися у нас вдома. Це перевернуло мою психіку, моє життя. Ну і зростило велику ненависть.

– Чи багато каратистів-росіян підтримують цю війну?

– Точно знаю про одну спортсменку, яка підтримала: вона писала публічно заяви, що росія – сила, і вони виграють цю війну. За тих російських каратистів, з якими ми раніше спілкувалися, можу сказати, що з моменту повномасштабного вторгнення вони просто зникли, замовкли, злякалися. Я відписалася від них всюди, де можна. Не хочу підтримувати ні з ким зв’язок. Тому не знаю, яка у них позиція, бо просто не стежу.

"На моїй шкарпетці горить Кремль": чемпіонка Європи з джиу-джитсу – про історичний фінал, парамедика Тайру і мистецтво війни

Якби росіяни брали участь у змаганнях, то я б не хотіла їх бойкотувати. У мене є бажання вийти на татамі і перемогти. Я не боюся їм програти, навіть думати про це не хочу.

 

– І наостанок згадайте, будь ласка, подію за останній рік, яка вас надихнула і змотивувала.

– Мене дуже надихала підтримка світу. Зокрема, знаменитих акторів, які приїжджають до нас, і завдяки яким світ нарешті знає про Україну.

І дуже позитивно вплинуло на мою психіку звільнення Херсона. Я повірила в те, що все можливо! Дякую ЗСУ! Я повірила, що можна визволити нашу країну не через 150 років, а вже зараз. Треба робити якомога більше для підтримки наших військових, щоб вони могли якнайшвидше звільнити всю територію України!

Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської

"Багато хто не усвідомлює ціну поразки": історик зі зброєю про інсайди з “Азовсталі”, недооціненого Коновальця, інфантильного Фуркада і бойкот Олімпіади

"Гроші, які батьки давали на обід, витрачав на тренування": історія українського чемпіона зі сноубордом

"Батьки сказали: все, більше ніяких стрибків": історія "летючого лижника", який приніс Україні перше в історії золото Континентального кубка