"Кучма назвав наш виступ провальним": олімпійський чемпіон – про спокусу великими грішми і кохання в літаку

У 90-х роках Вадим Гутцайт входив до десятки найсильніших фехтувальників планети, виборов золоту медаль Олімпійських ігор 1992 року у Барселоні, змагався на форумах в Атланті та Сіднеї. Згодом, вже у званні головного тренера збірної України з фехтування, тріумфував на пекінській Олімпіаді: жіноча команда шаблісток (Жовнір, Харлан, Пундик і Хомрова) у фіналі здолала китаянок.

"Звісно, мріємо про медалі, – зізнався мені Гутцайт в інтерв’ю напередодні вильоту до Пекіна. – Буду не проти, якщо ця мрія матеріалізується хоча б в одну маленьку "бронзу". У повній мірі усвідомлюю, що в Китаї нам буде непросто. Тим паче, одним із наших суперників волею жереба стала китайська дружина, яка у світовому рейтингу перебуває серед лідерів. У їхньому складі – чемпіонка світу та Олімпійських ігор. Зрештою, суддівський корпус буде працювати на господарів турніру, адже права рука президента Міжнародної федерації фехтування – китаянка".

Невже на такому високому рівні, перед багатомільйонною аудиторією з усього світу, можуть нахабно засудити? "Фехтування належить до тих видів спорту, де результат частенько залежить від суб’єктивної думки кількох людей", – пояснив тренер. На щастя, його побоювання тоді не підтвердились.

"Гадки не мав, що Україна та Росія житимуть окремо"

Вадим Гутцайт – киянин, народився на берегах Дніпра. Його шлях до фехтування був продиктований пошуком пригод.

"У школі я не належав до числа зразкових учнів, – усміхається мій співрозмовник. – Досягати спортивних вершин мені було значно цікавіше, ніж товкти нудні параграфи з підручників. У моєму будинку мешкав майстер спорту з фехтування Сергій Андрусик, який наполегливо заохочував мене до свого заняття. Спершу я чинив опір, мовляв, не маю часу, в мене сьогодні футбол, баскетбол або теніс. Та врешті захотілося спробувати чогось новенького. Добре, що шкіл, які готували "мушкетерів", було тоді багато, тож я обрав "динамівську".

Дебютний виклик до збірної Союзу він отримав 18-річним – у 1989-му. А через два роки Гутцайт підірвав чемпіонат світу! Там йому вдалося вибороти "срібло" у командному заліку і "бронзу" в особистому. На третю сходинку п’єдесталу зійшов завдяки перемогам над тодішнім співвітчизником Максимом Богословським і неодноразовим чемпіоном світу – німцем Феліксом Бекером. Чи була вже тоді впевненість, що за рік підкориться "золото" – та ще й олімпійської проби?

"Бути впевненим і бути готовим – це трохи різні речі, – переконаний Вадим Маркович. – До останку треба було обстоювати своє місце у збірній. Навіть третя сходинка на чемпіонаті світу не давала гарантій. Конкуренція за кожну путівку на Олімпіаду була дуже гостра. Тож я радів уже з того, що вдалося потрапити до числа тих небагатьох обранців, яким випало захищати честь збірної СНД у Барселоні".

"У збірній СНД не було нічого надзвичайного. Вона мов дві краплі води нагадувала радянську. Крім мене, до складу команди увійшли москвич Олександр Ширшов, киянин Георгій Повосов, Григорій Кириєнко та Станіслав Позняков із Новосибірська. Зійшовши тоді на найвищу сходинку п’єдесталу, я почувався спортсменом Союзу, якого вже не було. Це вже тепер, після 17 років незалежності, ідентифікуєш себе українцем, а в той час я й гадки не мав, що Україна та Росія житимуть поокремо", – заявив мені Гутцайт у липні 2008-го.

"У цій державі цінуватимуться лише медалі"

Але не кваптеся звинувачувати легендарного спортсмена у байдужості до відновленої держави. У перші роки Гутцайту довелося проявити силу волі і відмовлятися від чималих спокус.

"Я живу своєю країною, тож зумів встояти перед нав’язливими думками про великі гроші, – зізнався Вадим Маркович. – Покинути всіх родичів та друзів напризволяще, щоб майнути за кордон, як це вчинили чимало радянських спортсменів, – такий варіант мені не підходив. Зрештою, якийсь внутрішній голос підказував, що в Україні можна використати свій потенціал з не меншим успіхом, що рано чи пізно будуть плоди".

Чекати довелося довго.

"Ситуація була загрозлива. Бракувало фінансування, а провідні фахівці працевлаштовувалися за кордоном. Словом, українське фехтування дихало на ладан. Я ще міг би виступати й виступати. Що таке 29 років? Просто далася взнаки психологічна втома. Мені набридло досягати перемог самотужки, адже сам тренувався, сам їздив на змагання – без команди, без наставника. Ще й судді частенько були до мене немилосердними.

Це зараз приємно виступати за збірну, коли про неї дбають Гутцайт, тренери, масажисти, а на міжнародній арені ставлення до українських фехтувальників змінилося на краще. Тоді ж було не так. Пригадую, на Олімпіаді в Сіднеї наша команда посіла шосте місце серед найкращих фехтувальних дружин світу, а президент Кучма, підбиваючи підсумки Ігор, назвав наш виступ провальним. Це переповнило чашу мого терпіння. Я усвідомив, що в цій державі цінуватимуться лише медалі, а мені їх уже не бачити. Ось тому й вирішив закінчити кар’єру спортсмена, хоча було невимовно прикро".

Хто після цього кине в нього камінь?

"Увагу привернула заплакана дівчина"

Дружина "мушкетера" – Оксана Андрусенко, популярна теле- і радіоведуча "нульових" років. Їх поєднала романтична історія у… літаку, на висоті кількох тисяч метрів.

"Якось мене запросили в Ізраїль на спортивний конгрес, довелося летіти туди літаком, – пригадує Вадим Гутцайт. – У салоні мою увагу привернула красива заплакана дівчина. Хіба може в такому випадку джентльмен собі дозволити залишитись осторонь? Звісно, я підійшов і спробував її заспокоїти. З’ясувалося, що летимо в одній групі. Нашим балачкам не було кінця! Ось так уже багато років балакаємо".

"Кого з вас нині скоріш упізнають на вулиці?" – поцікавився у Гутцайта тоді, у 2008-му. "Звісно, що дружину! Але я в цьому плані не ревнивий. Навіть навпаки: щиро радію за Оксану. (…) Цікавий факт: раніше всі казали: "Це дружина Вадима Гутцайта", а зараз: "О! Це чоловік Оксани Гутцайт!", – заливається сміхом олімпійський чемпіон.

Останніми роками Вадим Маркович повернув собі сімейне лідерство у публічності. З березня 2020-го він обіймає посаду міністра молоді та спорту України.