"З дитинства хотів потрапити в Шахтар": Пищур про Україну на ЧС-2025, легендарного батька, 204 см зросту й Угорщину
Форвард збірної України U-20 Олександр Пищур дав ексклюзивне інтерв'ю журналістці Спорт 24 Валерії Цюпі.
Збірна України U-20 завершила виступи на чемпіонаті світу в Чилі, мінімально поступившись Іспанії з рахунком 0:1 в 1/8 фіналу. Один із лідерів молодіжної команди Олександр Пищур розповів про атмфосферу на Мундіалі, батька-футболіста, життя в Угорщині та багато іншого.
"Могли зачепитися за перемогу з Іспанією"
– Олександре, насамперед вітаю із участю в чемпіонаті світу. Які залишились враження?
– Хочу подякувати тренерському штабу, що викликали мене. Для мене це був великий крок у кар’єрі, чемпіонат світу може трапитись з тобою лише раз за все життя. Для мене це неперевершені емоції та досвід.
– Чи тяжко дався переліт і зміна часового поясу?
– Якщо порівнювати з Україною, то мінус шість годин і це не так тяжко перенести. Переліт не настільки був поганим, але для мене з моїми ногами було важкувато летіти.
– Який найкращий спогад від турніру? Що найбільше запам’яталося?
– Та всі наші матчі запам'яталися і кожен день відклався в пам’яті. Це все через те, що в нас був дуже гарний колектив. І тренерський штаб, і пацани, і всі масажисти. Я був дуже щасливий щодня перебувати там.
– Вдалося погуляти у Чилі?
– Трішки побачили, але ми більше проїжджали. Були у трьох містах. Найбільше вразила столиця Сантьяго – вельми гарна, сучасна. Дуже солідно було дивитися на місто, бо я очікував гіршого.
– Сподобалась країна?
– Знаєте, чому мені сподобалось? Тому що, коли перебуваєш у такій країні, то більше відчуваєш, що це чемпіонат світу. У мене Мундіалі асоціюються з Бразилією, Колумбією, Аргентиною, тому я був щасливий, що зміг побувати в такій країні, як Чилі.
– А місцеву їжу куштували? Можливо, щось екзотичне чи специфічне?
– Ми завжди їли в готелі та іноді ходили до магазину, але такого нічого не споживали. У ресторани не ходили (Усміхається).
– Який суперник на турнірі був найскладнішим та, можливо, найбільш незручним для України?
– Думаю, усі знають, хто був небезпечний і незручний – це Іспанія. Із перших хвилин всім було важко, але я вважаю, що могли зачепитися за цей матч. Проте в кінцівці не вистачило трішки.
– Чи засмутилися, коли дізнались, що в 1/8 зіграєте з іспанцями?
– Та ні, чого ми будемо засмучуватись. Усі команди на одному рівні, я вважаю. На такому турнірі немає фаворитів і поганих збірних чи хороших. Зі всіма хотілося зіграти, тому я, і хлопці, і тренерський штаб не були злими, що отримали Іспанію. Ми виходили з нормальним настроєм на гру і розуміли, що можемо і її перемогти. Налаштування було максимальне, як і на всі попередні три матчі.
– Наскільки не вистачало Синчука, котрий не зіграв через дискваліфікацію, яка вилізла просто нізвідки? Чи стало це для команди шоком?
– Чесно, ніхто не очікував, що таке станеться, бо про це повідомили в день матчу за пару годин. Звісно, якби був Гена, то гра трішки б змінилася, бо ми говоримо про такого футболіста. Він лідер збірної і показав це за два матчі, забивши два голи. Гена нам би 100% допоміг. Для нас кожен гравець був дуже важливий, тому ми засмутилися, що він не зіграє. Але в нас не було іншого вибору.
– У матчі з Панамою ти не забив пенальті, а потім віддав перебивати Синчуку. Чому? Хіба не хотілось реабілітуватись за помилку?
– Я вже казав, що підійшов, не забив, але таке трапляється. Потім так сталося, що треба було перебивати й до мене підійшов Гена. Він сказав, що дуже впевнений і точно проб’є. Я погодився, бо для мене важливіше виграти матч.
– А була в тобі впевненість, що ти з другої спроби заб’єш?
– Якщо чесно, то я тоді не думав про це. Це футбол і таке трапляється. Он Холанд двічі не забив.
– Що розчарувало на турнірі?
– Останній матч. Це була наша перша поразка наша на турнірі. Ми вийшли з першого місця групи і так трапилося, що отримали Іспанію. Перше враження після гри – це сум і такий незрозумілий стан. Хотіли залишитися ще, і ми могли б залишитися ще, але так склалося, що це була наша остання гра. Я думаю, хлопці не хотіли роз'їжджатися, бо повторюсь, що дуже гарний колектив у нас. Усі були дуже щасливі і раділи щодня.
– Із якою збірною хотів зіграти на чемпіонаті світу, але так і не вдалося?
– Хотів би з усіма. Насамперед – з Аргентиною, Колумбією, Бразилією. Це топ-збірні, я вважаю. Але бачите, бразильці навіть не вийшли з групи.
– Після вильоту стежив за турніром?
– Дивлюся результати. Думаю, що Аргентина забере кубок (розмова відбулася до фіналу, в якому сенсаційно перемогла збірна Марокко, – прим. ред.).
– Влітку ти віддав переможний асист у спарингу проти Карпат, за які грають Шах і Киричок. Чи не ображались на тебе?
– Ми трішки посміялися, коли зустрілися. Я їх підтравив, що ми перемогли, але це в кожній команді таке є (Сміється).
– А з ким у збірній України найбільше спілкуєшся?
– Зараз тільки другий раз я був викликаний у збірну. Спершу це було в U-19, U-20. І перед цим я був ще в U-21. Але я всіх хлопців пам'ятаю. Зі всіма дуже гарно в збірній спілкуюсь. Тепер за цей час ще з'явилися друзі. У нас був такий колектив, що не виникало якогось непорозуміння. Усі спілкувались з усіма. Було дуже класно, дуже топ.
"Чи намагалися мене натуралізувати в Угорщині? Насамперед, я – українець"
– Ти з Чернігова. Є вихованцем місцевої Десни. Що відчував, коли вона зникла?
– Я поїхав з Чернігова у 15 років. На рівні ДЮФЛ зіграв буквально 2-3 роки. Звісно, коли почалося все, то був дуже засмучений, бо Десна тоді була на хорошому рівні. У неї був шанс виступати в єврокубках. Команда навіть грала з Вольфсбургом, якщо не помиляюсь. Але ви знаєте, яка зараз ситуація в нашій країні і що там трапилося в Чернігові. Розвалили весь стадіон, всю базу, все, що було у Десни. Емоції, звісно, не позитивні.
– Коли востаннє був вдома у Чернігові?
– Десь 3-4 роки тому.
– Чи залишився там хтось із рідних?
– Так, у мене там мама залишилась із моїми сестрами та братами.
– Як часто вдається бачитись?
– Не так часто. Вона приїжджає до мене десь раз на пів року з дітьми, братами, сестрами.
– Чернігів відчутно страждав на початку війни – як твій дім? Рідні в той момент були там?
– Так, вони були в Чернігові, але потім виїхали десь на місяць. Будинок наш постраждав трішки, бо в сусідів трапився приліт і вибуховою хвилею пошкодило. Зараз вже все нормально. Дай Боже, війна вже закінчиться. Хочеться додому, тому що дуже сумую. Надзвичайно багато спогадів у Чернігові.
– Який найпам’ятніший із них можеш виділити?
– Не можу щось одне сказати, бо спогадів дуже багато. У мене там всі друзі жили й хочеться повернутися хоча би на три дні.
– Після Десни ти грав за мукачівський Мункач, а потім перейшов у Кішварду й уже три роки ти в Угорщині. За цей тривалий час чи намагалися тебе натуралізувати й заграти за юнацькі збірні?
– Поки про це ніхто нічого не казав. Але, в першу чергу, я – українець і граю за молодіжні збірні України. Я народився в Україні, я співаю наш гімн.
– Як ставишся до гравців, які змінюють спортивне громадянство?
– У кожного свій шлях і свій вибір. Я не хочу нікого засуджувати й казати – погано це чи ні. У мене є свій шлях, а інші хай роблять так, як їм потрібно. Для мене важлива моя кар'єра.
– Як тобі життя в Угорщині? Чи вивчив уже мову?
– Ну, звісно, це не Україна, але вже звик тут жити. Так, мову вже знаю і можу вільно розмовляти. Зараз багато легіонерів ми маємо в команді, треба і англійською розмовляти, але в мене з цим теж проблем немає. Угорська – дуже складна мова, і щоб її вивчити, треба багато часу.
– Розкажи більше про свій нинішній клуб Дьйор. Ви вилетіли з Ліги конференцій у кваліфікації, тож яке завдання зараз перед вами стоїть?
– Для нас Ліга конференцій була гарним досвідом і ми побачили, на що здатні. У нас такий колектив зараз склався, який може досягти результату. І власники, і спортивний директор, і тренер – дуже амбіційні, ставлять перед собою великі завдання. Ми граємо тільки, щоб йти до першого місця.
– Чи всім задоволений у команді?
– Все добре, я отримую свій ігровий час, працюю і роблю те, що від мене потрібно. І в команді мені в цьому допомагають. Направляють теж. Я задоволений.
– Стежиш за УПЛ?
– Іноді, буває, дивлюсь наш чемпіонат. Хочу сказати, що з ситуацією у країні люди знаходять мотивацію грати. У нас є дуже добротні команди в УПЛ. Полісся, Металіст 1925, Колос, Олександрія, срібний призер минулого року. Не беру до уваги наших грандів, бо вони завжди стабільні. Наш чемпіонат на нормальному рівні за нинішніх умов.
– Якби було запрошення з УПЛ, то пішов би?
– Нічого не можу сказати, правда. Наразі в мене є тут контракт. Може колись, не знаю, як складеться життя... Побачимо.
– У протистоянні між Динамо і Шахтарем хто тобі більше імпонує?
– На це обов'язково відповідати? (Сміється) У мене немає улюбленої команди в Україні. З маленьких років я хотів більше потрапити в Шахтар, якщо так говорити. Але тепер не маю таких пріоритетів. Мені і Динамо зараз подобається. Це завжди був солідний клуб. І Шахтар теж. Усі умови, гранди України, єврокубки.
– А за якими чемпіонатами слідкуєш? За топ-5, напевно?
– Чесно, не люблю дивитися так часто футбол. Можу іноді подивитися Лігу чемпіонів чи наш чемпіонат. Але так, щоб кожен матч дивитися, то ні. Мені більше подобається грати у футбол, ніж його дивитись.
– Який чемпіонат тобі найбільше підходить, на твою думку?
– Чесно, не знаю, де було б комфортніше. Звісно, в першу чергу, це український чемпіонат, бо то моя рідна країна. Я розмовляю мовою, у мене багато друзів, я там народився. Вважаю, що в Україні мені було б дуже комфортно. А в Європі – не знаю…
Коли я тільки приїхав до Угорщини, то спершу було дуже важко. Я не розумів їхнього менталітету, мови. Ще був молодий, тому дуже тяжко доводилось. Але з часом ти дивишся, звикаєш до чогось, вивчаєш, і тобі стає краще. Зараз я добре почуваюсь тут і в мене немає проблеми з комунікацією, з усім. Але так само, якщо поїхати в іншу країну грати, то потрібен час на адаптацію, вивчення мови, щоб розуміти, які хлопці. Я ще молодий.
– У чому найбільша відмінність між угорським і українським менталітетами?
– Не можу сказати, що велика різниця, але для мене українці – це рідні люди. І я їх сприймаю ближче. Тут інша культура, інші місця, інші люди. Для мене це було дивно. Поїхав сюди у 17 років. Опинився за тисячі кілометрів від дому, коли все життя грав в Україні. І тут такий виклик отримав. Тоді я ще вважав себе дитиною, було дуже важко. Проте мене мої рідні підтримували, говорили, що все буде добре і потрібен час. Тепер не шкодую, що сюди поїхав.
– А через який час зрозумів, що тобі комфортно в Угорщині?
– Коли почав знаходити собі друзів. У мене є угорці друзі, і українці, які переїхали сюди від війни. Мені стало набагато краще, коли я почав добре комунікувати і розуміти, що від мене потребують.
"Тато привів мене у футбол і тепер я у 20 років маю те, чого не було в нього"
– Твій батько, Олександр Пищур – легенда Волині, відомий футболіст. Наскільки він вплинув на твій розвиток і на твоє становлення, як футболіста? У тебе, мабуть, не було вибору бути не футболістом.
– Я сам захотів піти, але він мене відвів на футбол. Мене батько не змушував ні до чого. Тато у моїй кар'єрі дуже багато чого зробив і продовжує робити. Ми з ним кожен день спілкуємося про футбол, про тренування, про все. Він живе біля мене, тому їздить на кожен мій матч, дивиться, підказує. Батько дуже багато робить для мене.
– Чи часто критикує тебе?
– Такого не буває. Після гри він тільки направляє мою увагу на помилки, щоб я не повторював їх більше. Критики у нас ніколи не було. Іноді може і похвалити, іноді може і сказати, як краще зробити, тому що він сам футболіст. Я стараюсь його слухати, бо батько мені поганого не скаже, я вважаю.
– Яку найголовнішу пораду він тобі дав?
– Найважливіше, що треба плідно працювати кожен день. Доводити в першу чергу собі й вірити в те, що ти можеш. Без праці нічого не буде. Тільки плідна праця, праця, праця і лише завдяки цьому буде результат. Якщо ти хочеш чогось досягти у футболі, то тільки треба працювати.
– Чим зараз займається тато?
– Мною. Іноді тренуємося навіть разом, коли маємо вільний час.
– Маркевич сказав, що ти маєш перевершити свого батька. Як тобі такі висловлювання на твою адресу?
– Дуже приємно, що про мене такі тренери висловлюються. Це тільки додає мотивації, що треба більше працювати, щоб вже не тільки українські спеціалісти за мене говорили. Стосовно того, що я перевершу свого батька, то… Мій тато в 20 років не мав того, що маю я. Він тільки почав на професійному рівні грати у років 22. У мене більше умов. Та й у нього не було чоловіка, який може його спрямувати, як треба, коли треба і що треба. Але мені пощастило, що тато пограв у футбол і може підказати все. Він тільки своєю працею всього досягнув.
– Ще один культовий тренер Віталій Кварцяний розхвалив тебе. Він тренував твого тата у Волині й дуже був задоволеним ним. Так само позитивно про тебе відгукується. Чи хотів би пограти під його керівництвом? Він полюбляє таких габаритних гравців.
– Та я думаю, хотів би, чому ні? Мені батько розповідав, які в них тренування були. Для мене це було б, можливо, тяжко дуже, але корисно. У Кварцяного дуже хороші футболісти грали. Якщо подивитися, хто грав у Волині й куди потім вони перейшли. Ми беремо того ж Шабанова, Хачеріді. Це футболісти національної збірної України. Тому ці тренування давали свій результат.
– Кварцяний ще сказав, що твій батько був по-хорошому злий, а ти навпаки – спокійний. Це правда?
– Ну я більше в маму пішов характером. Я не як тато. Він міг відповісти різко, а я так не можу. Я більш спокійний, тому це правда. А батьку це не подобається.
– На полі ти ж трансформуєшся і вже маєш цю спортивну злість?
– На полі я інший. У мене очі горять, я хочу перемагати. Я злий, я кричу, біжу, падаю. Із цим проблем немає. Це тільки поза полем я спокійний.
– Не можу не запитати про твій зріст. 204 сантиметри нечасто зустрінеш серед футболістів. Очевидно, що це твоя перевага. Не виріс ще більше? Не вдаряєшся головою об двері?
– Та вже досить рости (Сміється). Уже треба зупинитися. Загалом не жаліюся на зріст. Вдома стелі високі, тому нормально.
– Хто ще в родині такий високий?
– У мене достатньо висока сім’я. Тато – 1,97 метра та й мама немаленька – 1,75.
– Із таким зростом ти міг би стати баскетболістом, не думав про це раніше?
– Ні-ні, тільки футболіст.
– Що ще подобається окрім футболу?
– Чесно, всі види спорту люблю. Хотілося б колись пограти у хокей, але на ковзанах так собі катаюсь. Коли літаю у відпустку, то до вечора можу у волейбол грати. Мені дуже подобається пляжний волейбол. На базі граємо в настільний теніс, у нас там у залі стоїть. Але з дитинства бачив себе лише футболістом.
– За стилем гри ти схожий на Холанда, Дьокереша. А з ким себе порівнюєш?
– Я себе ні з ким не порівнюю, але до тих форвардів, що ти назвала, мені ще працювати і працювати. Вони вже готові футболісти, а в мене ще багато запасу до того, куди можу розвиватись. Звісно, мені подобається Холанд. Одним словом, він – машина. Якщо також почитати за нього, скільки він працював – і легкою атлетикою займався, і своїх тренерів мав. Він дуже великий шлях проробив, щоб досягти цього.
– Яким нападником ти надихаєшся?
– Холанд подобається, Харрі Кейн. Це саме такі нападники, у яких тільки номер 9. Не такі, як був Роналду. Це більш різносторонній футболіст. А от Холанд, Кейн, Дьокереш, Лєвандовскі – це такі футболісти, які на своїй позиції найкращі, я вважаю.
– Хто твій улюблений футболіст?
– Хай буде Холанд. Я більше йому симпатизую.
– Чим любиш займатись у вільний час?
– Якщо маю одне тренування, то відштовхуюся від того, коли гра. Якщо ще три-чотири дні, то можу піти до залу, або на поле самотужки тренуватися. А коли вже близько до матчу, то всі свої справи поробив на тренуванні і доробив у залі, якщо треба. Після обіду можу поспати, а потім якісь серіали подивитися або кіно. Можу в Counter-Strike пограти.
– Порадь фільм або серіал.
– Пів року тому додивився серіал "Втеча".
– А книжки читаєш?
– За все своє життя ще жодної не прочитав. Ну, можливо, шкільну програму, коли вчився, то іноді треба було читати. Але так, я дуже не люблю читати, чесно. Я можу музику послухати.
– Поділись своїми улюбленими треками або виконавцями.
– Зараз підсадили на українські пісні, тому що в Чилі тільки вони й звучали. На наші рідні. А так ще іноземні й декілька угорських.
– До речі, у вас там така шалена підтримка була. Чому так, на твою думку?
– Бо в нас дуже гарна нація, товариська. І ми своєю грою теж показали, що за нас можна вболівати. Коли ми грали останню зустріч з іспанцями, то після матчу нам чилійські фани аплодували. Тому дуже приємно було.
Більше ексклюзиву від Валерії Цюпи