Геній, який скинув СРСР із шахового трону: його батько розробляв ядерну зброю, мати була під ковпаком ФБР
Дев'ятого березня 1943 року народився легендарний Боббі Фішер, одинадцятий чемпіон світу з шахів.
Сімнадцятого січня 1951 року в одну з бібліотек на Мангеттені завітав 7-річний хлопчик. Проте малий прийшов сюди зовсім не за книгами. Ця бібліотека вважалася одним із небагатьох осередків шахового життя Нью-Йорка. І тут можна було помилуватися оригінальними шаховими комплектами, ціна на деякі доходила до кількох сотень доларів. Однак хлопець не звернув на них жодної уваги, як і на інші цінні артефакти цього американського храму богині Каїсси. "Я прийшов грати", – згодом згадував малий.
Того дня у бібліотеці давав сеанс одночасної гри Макс Пейві. І це був напрочуд грізний суперник навіть для дорослих, не кажучи вже про якогось шмаркача. Макс ще у студентські роки став чемпіоном Шотландії, а незадовго до початку Другої світової війни переїхав у США. На новій батьківщині він теж демонстрував топ-результати. Так, у тому ж 1951 році Пейві візьме бронзу на чемпіонаті США. Хлопчик був до пори до часу впевнений, що зможе дати бій 32-річному дядькові. Але він помилився. Те, що відбулося далі, нагадувало ситуацію, коли 7-річного хлопчика, що звик товкти пики всім своїм одноліткам у дворі, випустили б на ринг проти Майка Тайсона.
Столик, за яким сидів малий, миттєво оточили глядачі. Битва поколінь – це завше цікаво. Плюс хлопець грав з дуже серйозним виглядом, стоячи на колінах, адже по-іншому просто не бачив фігур. Та й у цьому хлопцеві вже тоді було щось магнетичне, що притягувало людей. Він вибрав просту тактику на гру – не поспішати, а – думати. Але план малого миттєво полетів шкереберть. Пейві, який нещодавно став чемпіоном Штатів з бліцу, блискавично рухався ігровою залою і в малого просто не вистачало часу подумати. Не на руку малому було і те, що того дня в сеансі брали участь лише 8 гравців (у 1950-і шахи у США були, м’яко кажучи, не надто популярні). Через 15 хвилин Майк забрав ферзя малого і на цьому все закінчилося. Майстер простягнув руку хлопчику та, посміхнувшись, промовив: "Хороша партія". Малий кілька секунд не міг повірити, що це – кінець. Зрештою хлопчина прошепотів: "Він мене знищив". І розревівся.
Згадуючи свою першу партію, вже дорослий чоловік стверджував: "Я ж не був божевільним і розумів, що не міг нокаутувати Макса. Прогнозовано, що у партії зі мною він відпочивав. Можливо, Пейві трішки потішило те, що я зміг протриматися проти нього аж 15 хвилин". Однак, знаючи характер цього хлопця, сумнівно, що він не вірив у можливість тріумфу над майстром, адже цим малим був Боббі Фішер, чемпіон, який вважав, що олімпійський принцип "головне – участь" – для слабаків. Він завжди грав на перемогу. Завдяки цьому американець часто тріумфував у позиціях, які видавалися абсолютно нічийними. Та рятувався тоді, коли був припертий до стінки.
Майбутній одинадцятий чемпіон світу народився 9 березня 1943 року у Чикаго. Тоді його мама Регіна не мала власного даху над головою і деякий час мешкала у госпісі для матерів-одиначок. Щоб заробити на шматок хліба для себе і дітей (у Боббі була ще старша сестра – Джоан), вона бралася за будь-яку роботу. За кілька років Регіна встигла попрацювати зварницею, вчителькою, клепальницею, робітницею на фермі, помічницею токсиколога та стенографісткою. До речі, про батька. У свідоцтві про народження татом Роберта записали Ганса Герхарда Фішера, німецького біофізика. Однак існує й інша версія, щодо того, хто був біологічним батьком Боббі.
У 2002 році The Philadelphia Inquirer опублікувала розслідування, у якому стверджувалося, що зачав майбутнього чемпіона Пол Неменьї, угорський математик і фізик єврейського походження. Як і Боббі, він був генієм. Так, у підлітковому віці він ставав переможцем національних олімпіад Угорщини з фізики та математики. У 1922-му Неменьї захистив докторську дисертацію у Берліні і згодом почав викладати у місцевому університеті. На початку 1930-х Пол опублікував підручник з математичної механіки, який вважався своєрідною Біблією для німецьких студентів. Однак після приходу Гітлера до влади для Неменьї настали темні часи. У 1933-му його звільнили з університету через неарійське походження. Полу ніколи не бракувало глузду, тож він швидко усвідомив до чого все йде і вже у 1934-му втік у Копенгаген, звідки перебрався до США. Там гідно оцінили його скіли та взяли у Мангеттенський проєкт (американська програма з розробки ядерної зброї).
Автори розслідування опублікували серйозне джерело, на яке вони посилалися – досьє ФБР. Справа у тому, що мати Фішера багато років цікавила спецслужби, оскільки вона ніколи не приховувала своїх комуністичних поглядів і протягом тривалого часу жила у столиці "імперії зла" (цікаво, що у 1933-38 роках Регіна, студентка московського медичного інституту, проходила практику в Україні, де на власні очі бачила наслідки Голодомору, але нічого так і не зрозуміла, тож надалі підтримувала комуністів). Також у розслідуванні стверджувалося, що Пол брав активну участь у вихованні Боббі, турбувався про хлопця та оплачував його навчання аж до самої своєї смерті у 1952 році. Також Неменьї двічі намагався забрати сина у Регіни, стверджуючи, що у неї психічний розлад, і тому вона не може дати Боббі достойне виховання. Однак суд став на бік матері. Також у Вашингтонському архіві знайшли документ, який підтверджував, що чемпіон світу був позашлюбним сином Регіни та Пола. Шаховий світ повірив цьому, а ось усі інші наполягали на аналізі ДНК. Чи не головним аргументом на користь Неменьї було те, що Роберт – копія Пола. Як дві краплі води, чи не так?
Але давайте повернемося до Боббі. На початку 1949 року Регіна переїхала на Мангеттен, де орендувала найдешевшу квартиру. Іржава пожежна драбина загороджувала вхід у невеличке помешкання, у ньому була лише крихітна спальня, зате орендна плата складала лише якихось 45 доларів на місяць. До речі, неподалік розташовувався ресторан, де часто трапезували топові американські шахісти.
Трішки нижче від помешкання Фішерів був магазинчик, який у Нью-Йорку називають "сandy store" – там можна придати газети, журнали, іграшки, ігри, булки, і, звичайно ж, солодощі. Дев'ятого березня 1949 року саме у цьому кондитерському магазині Джоана купила Боббі набір шахових фігур. І ця покупка, безсумнівно, змінила історію шахів. Сестра довго думала, чим би зайняти братика, який ні секунди не міг всидіти на місці, і зрештою з подачі продавця зупинила свій вибір на шахах. До того ж, ціна набору пластмасових фігурок – 1 долар, також зіграла свою роль у виборі Джоан. У комплекті також йшла дошка та коротенькі правила. Джоан, яка до того ніколи не тримала в руках шахів, прочитала інструкцію, розставила фігури та запропонувала Боббі зіграти. Той не заперечував.
"Спершу це була просто ще одна гра, лише трішки складніша", – згадував Фішер. Джоан, яка добре вчилася у школі, швидко втратила інтерес до шахів, адже домашні завдання займали занадто багато часу. Тож Боббі, намагаючись знайти суперника, спробував підключити до гри маму. Але з цього нічого путнього не вийшло. "Вона була занадто зайнята, щоб сприймати гру всерйоз. Наприклад, мама могла чистити картоплю та зашивати одяг, граючи зі мною, що мене сильно бісило. Обігравши її, я перевертав дошку і вже іншими фігурами знову ставив мат її королю. Це нам обом швидко набридло і я почав шукати когось, з ким міг би грати увесь час". Боббі був невисокої думки про рівень гри матері. "У неї шаховий антиталант. Мати – безнадійна", – сказав він одному інтерв’юеру.
"Оскільки Роберт так і не зміг знайти собі суперника, він придумав просте рішення. Хлопчик почав грати зі самим собою. Розставивши фігурки на маленькій дошці, він грав партію за партією, спершу роблячи хід за білих, а потім одразу за чорних. Коли Боббі виповнилося сім, Фішери знову переїхали. Це була вже десята зміна місця проживання для хлопця. Квартира виявилася набагато кращою за попередню – дві кімнати і вся ця розкіш лише за 52 бакси. Щоправда, Боббі ненавидів своє нове гніздечко. Він часто бігав з сусідськими хлопчиськами по сходах, граючись у квача. Це настільки набридло власнику квартири, що навіть була оформлена письмова заборона на будь-який вид шумової активності. Тоді Боббі придумав для себе нову розвагу. Він вилазив на ліжко та стрибав з нього, намагаючись полетіти якнайдалі. Рекорди Фішера швидко росли і хлопчик ретельно робив позначки своїх чергових досягнень. Однак Боба Бімона з нього не вийшло. Сусіди знизу почали скаржитися на постійний стук у них над головами. І стрибки також опинилися поза законом. Потім Фішер почав робити гімнастику. Але. Ну ви зрозуміли. Її також забанили. Тож малюку знову довелося сконцентруватися на своїх маленьких фігурках. Через багато років Боббі згадував: "Якщо у мене запитати, кому я зобов’язаний своїм зацікавленням шахами, то можу з впевненістю відповісти – орендодавцю", – пише Френк Брейді у своїй ґрунтовній праці "Ендшпіль. Дивовижний злет і падіння Боббі Фішера – від найяскравішого вундеркінда Америки до безумця".
"У сім років Боббі міг розмірковувати про такі високі матерії, як безкінечність, та легко вирішувати всілякі хитромудрі головоломки, але, коли б ви його попросили помножити два на два, то могли отримати неправильну відповідь. Мій брат ненавидів запам’ятовувати речі, що його не цікавили. І таблиця множення також входила у цю категорію", – розповідала Джоан Фішер.
Зрештою мамі набридло дивитися на божевільну гру сина, який відчайдушно намагався перехитрувати самого себе. І Регіна почала шукати йому суперника. Мама написала листа в редакцію однієї з бруклінських газет, охрестивши своє чадо "шаховим дивом". І тут Регіні пощастило. Редактором виявився шахіст високого рівня, який і порадив їй привести Боббі на сеанс Пейві, який ми згадували на початку матеріалу. До речі, шотландський маестро може похизуватися унікальним досягненням. Макс став одним із небагатьох шахістів, чиїх скальпів не було в колекції Фішера. У 1956 році шотландець зіграє з американською надією унічию, а потім розтрощить Боббі чорними. На жаль, життя Пейві склалося кепсько. У 1957-му він помре від лейкемії, з якою довго боровся і зрештою програв. Невдовзі після смерті Пейві завод з переробки радію у Маунт-Кіско (штат Нью-Йорк), де Макс працював інспектором, оголосив про закриття. Власники категорично заперечували зв’язок між цим рішенням та смертю шотландського майстра. Щоправда, через місяць після того, як Пейві вирушив у кращий світ, компанія визнала себе винною у "травмах" трьох працівників, у тому числі шотландського маестро.
Попри розгром у партії з Максом, вона стала ключовою у кар’єрі Боббі. Можливо, без неї ми б ніколи не почули про Фішера. На сеансі був присутній президент бруклінського шахового клубу Кармайн Нігро, якому сподобалася гра малого. Інтуїція підказувала досвідченому майстру, що у цьому хлопчику щось є. Коли Кармайн запропонував Боббі двічі на тиждень відвідувати клуб по вівторках та п’ятницях, то Регіна на деякий час завагалася. Однак, як тільки Нігро сказав, що це нічого не коштуватиме, та з радістю погодилася.
"Коли січневим вечором семирічний Боббі з’явився на порозі клубу, його постійні відвідувачі були в шоці. Вони ніяк не могли второпати, що тут забув цей малий. Кармайн назвав хлопчика своїм другом і попросив ставитися до нього, як до члена клубу. Проте існувала одна проблема. Коли Кармайн попросив шахістів дати малому шанс, ніхто не хотів грати з гостем. І старих вовків можна зрозуміти. "У будь-якому випадку це – програшна ситуація для мене. Якщо я виграю у нього, то що такого перемогти якогось малого, скільки йому там, десь п’ять років. А якщо програю, то мене засміють", – думали ветерани клубу. Однак завдяки вмовлянням Кармайна крига скресла, і деякі гравці погодилися сісти за дошку з хлопцем та зіграти одну-дві партії. Їхні побоювання не справдилися і малий програв усі партії", – читаємо у Френка Брейді.
Незважаючи на постійні невдачі, Боббі вперто продовжував відвідувати клуб. "Спершу я програвав усім і це мені вкрай не подобалося", – згадував Фішер. Переможці часто насміхалися над малим. "Риба" – дражнили хлопця тріумфатори. Це був термін, яким у бруклінському клубі називали безнадійно слабкого гравця. Даний епітет був особисто дошкульним для Боббі через подібність з його прізвищем. Фішер ненавидів це слово. І згодом, коли вже сам став смертоносною акулою, ніколи не використовував його. Тих, хто грав слабше за нього, Фішер називав "слабаками" та "кроликами".
Нігро, який продовжував вірити у велике майбутнє Боббі, став його ментором та замінив батька. Саме Кармайн дав майбутньому чемпіону перші уроки шахової грамоти. "Містер Нігро хоча і не був сильним шахістом, але виявився чудовим вчителем. Саме зустріч з ним я б назвав вирішальним фактором у моєму стрімкому злеті. Я відвідував дім містера Нігро по суботах, а також зустрічався з ним по п’ятницях у клубі. Моя мама часто чергувала на вихідні на роботі, коли працювала доглядальницею, і з радістю відпускала мене до Нігро. Я ніяк не міг дочекатися чергового уроку", – згадував Фішер.
Суботніми ранками Нігро заїжджав за Боббі та віз малого у Вашингтон-Сквер-парк, де хлопчик мав купу суперників, з якими міг схрестити клинки просто неба. Ці протистояння також мали сприяти вирішенню однієї проблеми Боббі. Спершу він дуже довго думав над ходами, що вкрай не подобалося як його суперникам у клубі, так і в парку. Тож партії у бліц допомогли хлопцеві швидше оцінювати позицію та розвинули його надзвичайну інтуїцію, завдяки якій він знаходив кращі ходи за лічені секунди.
Фішер усвідомлював, що йому нізащо не стати топ-гравцем без роботи над собою. А працювати над шахами він був готовий хоч 24/7, це ж не якісь "непотрібні" уроки. Боббі годинами не вилазив з бібліотеки, у якій колись зазнав дошкульної поразки від Пейві. Він буквально поглинав усі численні шахові фоліанти, що стояли на полицях. Сучасники відзначали феноменальну пам’ять Боббі: "Можна сказати, що він вдихав шахову літературу. Фішер пам’ятав усе і це ставало частиною його". Боббі віддавав перевагу партіям-мініатюрам, коротким поєдинкам, з каскадом жертв, красу яких могли оцінити навіть люди далекі від шахів, не кажучи вже про ботана-Фішера. Також він часто розігрував партії майстрів минулого, намагаючись зрозуміти та запам’ятати, завдяки чому вони вигравали, чи що ставало причиною їхнього краху.
"Настільною книгою Боббі тоді стали "Партії Морфі", найкращого американського шахіста до Фішера, що підкорив Європу, за якийсь рік нокаутувавши всіх найкращих гравців Старого світу, а потім зненавидів шахи та збожеволів. На жаль, подібна доля спіткає і нашого героя. Від свого попередника майбутній чемпіон візьме на озброєння простий принцип "усе геніальне – просто". Гра Морфі базувалася на трьох китах – швидкий розвиток фігур, загарбання центру і мобільність – необхідність відкривати діагоналі та лінії. Якось Фішер зізнався, що за своє життя проштудіював тисячі шахових книг, і з кожної з них взяв найкраще. На перший погляд, ці слова виглядають перебільшенням. Але, знаючи фанатичність Боббі – цілком реально, що він казав правду", – пише Брейді.
Боббі не розлучався з шахами навіть коли їв. Тисячі сендвічів, склянок молока з пластівцями, тарілок зі спагеті були ліквідовані хлопцем під час розігрування та аналізу партій, тож не дивно, що крихти та залишки трапези буквально в’їлися у фігури і вони звідти ніколи не вичищалися. Коли через багато років один шаховий колекціонер отримав той легендарний комплект, то відразу вирішив привести його до ладу і вичистив з нього усе зайве. Довідавшись про це, Фішер відреагував у своєму звичному стилі: "Чорт! Він його зіпсував!"
Регіну турбувало те, що сина не відірвати від шахів. Тож вона вирішила звернутися до психіатра Аріеле Менгаріні. Однак не врахувала того, що цей експерт був не менш звихнутим на шахах, аніж Боббі. Тому Регіна отримала відповідь на кшталт: "А що у цьому поганого. Шахи – це прекрасно. І дякуйте, що ваш син не захопився набагато гіршими речами". Каторжна праця Боббі зрештою почала давати плоди. Тепер він набагато частіше ставив мат чужому королю, аніж безсило стискав кулаки, визнаючи чергову поразку. "Я прочитав усі книги у бібліотеці і хотів мати інші – свої власні. Але до пори до часу міг про них лише мріяти". Кишенькові гроші Боббі – 32 центи на день – не та сума, яка дозволяла розщедритися на книжки. Коли ж йому підняли "зарплатню" аж до 60 центів, то книги очікувано програли конкуренцію шоколаду та солодощам.
Влітку 1955 року Боббі взяв участь у своєму дебютному турнірі у Вашингтон-Сквер-парк. Він посів пристойне 15-е місце і навіть отримав приз – кулькову ручку, яку отримав, як наймолодший учасник першості. Згодом Фішер розповідав: "Я не радів, коли мені вручили ручку, адже вона мені видавалася схожою на ту, яку можна купити за чверть долара. Проте через кілька тижнів я проходив з мамою повз магазин і вона показала мені на ручку на вітрині, ідентичну подарованій. І та коштувала 10 баксів. Тепер я зрозумів, що турнір вдався".
The New York Times присвятила першості у Вашингтон-Сквер-парку крихітну замітку на дні останньої смуги (що чудово ілюструє, наскільки "популярними" були шахи у ті часи в США), щоправда, Регіна не могла натішитися цією газетою, адже у заголовку замітки згадувався її син: "Істмен тріумфує, а 12-річний хлопчик близький до переможців". Скоро трапилася ще одна знакова для Боббі зустріч. Він зіграв серію бліц-партій по секунді на хід з Волтером Шипманом, топовим американським майстром та одним із керівників Мангеттенського шахового клубу (цікаво, що у 1971 році, під час бліцового матчу членів клубу з Боббі, саме Волтер став єдиним, хто відібрав очки у Фішера. Майбутній чемпіон нокаутував суперників з рахунком 21,5:0,5).
І малий примудрився виграти третину партій. "Мене настільки вразила гра Боббі, що я познайомив його з Маріусом Каспером, президентом нашого клубу, чию пропозицію про безкоштовне членство у клубі Фішер миттєво прийняв", – розповідав Шипман. 12-річний хлопець став наймолодшим членом в його історії. Каспер сказав, що Боббі може приходити туди хоч кожного дня. Боббі сяяв від щасті. Можна сказати, що він був хлопчиком, якому дали цілодобовий доступ до скарбниці Санта-Клауса.
Мангеттенський клуб, найпотужніший у країні, був розділений за силою на чотири групи. Найсильніша А – там грали майстри та найбільш досвідчені шахісти, А-резерв – ті, які сподівалися найближчим часом потрапити у вищу лігу; група В, де виступали середняки та С – там грали шахісти з невисоким рейтингом і ті, які просто любили шахи, але не вміли у них грати. Боббі відправили у групу С. Але це заслання тривало недовго, оскільки він швидко розгромив усіх своїх суперників. Трішки більше часу у Боббі зайняло освоєння у групі В, але і тут він надовго не затримався. Менш ніж за рік Фішер здобув титул чемпіона А-резерву і піднявся до богів, які мешкали на Мангеттенському Олімпі.
Якось на турнір, що відбувався на іншому кінці країни, з Фішером не змогла поїхати ні мама, ні Нігро, тому хлопцю довелося їхати самому. Коли Регіна купувала синові квитки, трапився кумедний випадок, який часто любив згадувати одинадцятий чемпіон світу.
– Скільки йому років, мадам? – запитав касир.
– Дванадцять.
– Ні, на жаль, я не можу продати йому квиток. Він занадто малий, щоб їхати сам.
– Як ви не розумієте, – вигукнула Регіна, – він повинен їхати заради шахів.
Касир одразу ж змінив своє рішення.
– Ну що ж ви одразу не сказали, що йому потрібна медична допомога (чоловік переплутав шахи – "chess" та грудну клітину – "chest").
Боббі, звісно ж, скористався щедрістю Каспера та почав відвідувати клуб щодня, зависаючи там від полудня до пізнього вечора. На фоні Бруклінського клубу – Мангеттенський був для Фішера справжнім раєм. Так, у першому він міг грати лише у п’ятницю та вівторок – і не більше чотирьох годин на день. А ось на Мангеттені хлопець нарешті вгамував свою шахову спрагу. Тут Фішер міг грати дванадцять годин на день і сім разів на тиждень. Боббі, як завше, вставав пізно, коли мама і сестра вже покидали дім, з’їдав на самоті сніданок і в обід вирушав у клуб на метро. Регіна не забувала про сина, що б там про неї не казав Неменьї, та привозила Боббі канапки і молоко. Щовечора, приблизно опівночі, мама з’являлася у клубі і ледь не силоміць витягувала сина з-за дошки, щоб на метро повернутися додому.
1956 рік став проривним у кар’єрі Фішера. Тоді всім стало очевидно, що Боббі – справжній геній, якому до снаги не лише стати найкращим гравцем США, а й зробити, на перший погляд, неможливе – скинути радянських шахістів з трону, який вони узурпували ще у далекому 1948 році. Але про це вже наступного разу…
Більше чтива від Володимира Войтюка