"Лабрадори у мене в ліжку сплять": зірка біатлону 90-х працює у поліції, не хоче згадувати Зубрилову, рятує собачі серця
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Тетяною Водоп'яновою.
Якщо ви цікавилися українським біатлоном у 90-х, то точно чули це прізвище. Тетяна Водоп’янова вигравала етапи Кубків світу, їздила на дві Олімпіади та тривалий час перебувала у топі наших біатлоністок.
Однак після завершення кар’єри кардинально змінила своє життя. Нині воно поєднує у собі цікаву роботу, жертовну пристрасть до собак та особливі спогади про біатлон. Про все це Тетяна Водоп’янова розповіла в інтерв’ю Спорт 24.
"Дуже радісно, коли випускники телефонують і дякують за науку"
– Тетяно Юріївно, нині ви є майором поліції, працюєте викладачем у Національній академії внутрішніх справ. За що любите свою роботу?
– В Академію я потрапила у непростий час. Залишилася без роботи, тож змушена була кудись звертатися. Ректор НАВС Володимир Чернєй запропонував спробувати себе у новій діяльності. Починала я в одному відділі, потім перевелася на кафедру вогневої підготовки. Працюю там уже 8 років.
– У вас виключно біатлонні навички стрільби?
– Так, у вогневій підготовці мені дійсно допомогло біатлонне минуле. База у мене була, а далі я просто розвивалася і черпала нові знання, якими ділилася з курсантами.
– Вам доводилося викладати предмет тим героям, які зараз зі зброєю у руках боронять Україну?
– Достеменно сказати не можу. Адже все виглядає так – чотири роки провчилися і пішли далі. Як складається подальша доля моїх вихованців, складно простежити. У кожного своя життєва дорога. Та я думаю, що такі випадки – не виключення. А взагалі мені дуже радісно, коли потім випускники телефонують і дякують за науку. Це так приємно, що словами не передати.
– Суть вашої викладацької діяльності полягає у теорії, чи ви закладаєте і практичні навички володіння зброєю?
– І теорія, і практика. Зокрема, ми працюємо з бойовою зброєю: пістолет Макарова, Форт-12, Форт-17.
– Судячи з усього, немає змісту запитувати, що вам було до вподоби у біатлоні: біг чи стрільба?
– Ну чому? Я й бігати полюбляла. Просто так життя склалося – треба було шукати себе після спорту. До того ж рік після Олімпіади-2002 виявився непростим. Я не хочу сказати, що хтось у цьому винен. Та внесок колишнього президента Федерації біатлону у те, щоб розігнати нашу команду, був значним. Нам казали, що ми старі…
– Маєте на увазі Володимира Бринзака?
– Так, так. Я не соромлюся – це так і є. Він однозначно приклав до цього руку.
"Не піду я ні в який біатлон. Краще корів годуватиму"
– У юності ви займалися лижними перегонами. Там узагалі стрільби немає.
– І змушена була залишити цей вид спорту не зі своєї волі. То було якесь випробовування для мене. Вступила у спортінтернат у Броварах. Мала перші успіхи, потрапляла у збірну команду з лижних перегонів. Але знаєте, як буває: є "свої" спортсмени, "свої" місця. Кожен тренер старається, вибачте на слові, впихнути свою спортсменку. А у мене за спиною нікого не було. Сказали, що Водоп’янова затовста для лижних перегонів.
– Для вас то був кінець світу?
– Тренерка запропонувала: "Таню, може, спробуєш біатлоном позайматися?" Боже, яка то трагедія для мене була! Кажу мамі: "Не піду я ні в який біатлон. Краще корів з тобою годуватиму та напуватиму". Мама заперечила – мовляв, стільки років та зусиль витратила на спорт і все дарма. Я спробувала себе у біатлоні і все закрутилося (Усміхається).
– Ви згадали про батьківську господарку. Ви родом із Рокитного, що на Київщині?
– Так, це колишній районний центр. Тоді функціонували спортивні школи, працювали секції. Як зараз пам'ятаю – посеред уроку до класу заходить жінка і каже, що проводить запис у спортшколу. А я у школі і гандболом, і волейболом займалася – словом, енергійною була. Коли вперше пішла на лижні перегони, то одразу зрозуміла, що це моє. Та й узагалі дитинство цікавим було. Мама дасть 50 копійок, ти коржиків накупиш… Йдеш через ті сніги. Тоді ж зими були ого-го! Я із задоволенням відвідувала спортшколу. Виграла одного разу обласну гонку, потім вдруге…
– У спортінтернаті без батьків не важко було?
– Я вступила туди у 6-й клас! Тільки вдумайтеся. Ще зовсім дитина. Зрештою, це мене тільки загартувало.
"Прожила 10 років у збірній і не жалкую ні про що"
– Петрова, Зубрилова, Цербе, Лемеш, Водоп'янова – українські вболівальники біатлону можуть сльозу пустити, коли чують ці прізвища. Про ваші успіхи знають усі. А як виглядала українська команда зсередини, зокрема, стосунки між дівчатами?
– Треба відзначити – колектив у нас був хороший. Звичайно, конкуренція існувала. Водночас ми дружніми були. За спиною ніхто нічого не робив. Наприклад, під час естафети працювали одна за одну. Усвідомлювали, якщо хтось один підведе, то інший має витягувати. Хтось використав більше запасних патронів для закриття мішеней? Не проблема, ніхто цим не докоряв.
– Легендарна Валентина Цербе розповідала, як у Ліллехаммері-1994 здобула прем’єрну для України олімпійську медаль у лижах колеги Ніни Лемеш та у чоботах лижниці Марини Пестрякової. Проблеми з екіпіруванням були дійсно критичними?
– Одразу після здобуття Україною Незалежності – так, справді виникали проблеми з амуніцією. Але приблизно з 1997-го все налагодилося. Принаймні, нічого такого не пригадую. Кожна спортсменка мала по 6-10 пар лиж. Чобіт вистачало – теж мали по кілька пар.
– Інша ваша напарниця Олена Зубрилова була видатною спортсменкою, та дивує своїми висловлюваннями і позицією.
– Давно з нею не спілкувалася. Нічого не можу і не хочу про неї казати.
– Гаразд, тоді давайте про суперниць. Ви змагалися з видатним поколінням: Апель, Дізль, Форсберг, Ніогре. Проти кого була найважче змагатися?
– Відзначу німкень, які стабільно показували чудові результати. Але ми їм могли давати прочуханки і в індивідуальних гонках, і в естафеті. Вони нас за це поважали і теж демонстрували рівень на трасі. Як такого спілкування між нами не було. Віталися та й усе. Розумієте, у той час, коли ми бігали, не було такого піару, не існувало таких устроїв… У нас панувало інше налаштування у команді. Інколи дивлюся інтерв’ю сучасних наших спортсменів – те їм не так, тут теж щось не те, там мало платять… Та ми взагалі цього не отримували.
– Сучасний український біатлон, на жаль, більше відзначається не своїми результатами. Як ставитеся до непорозумінь між вболівальниками та сестрами Меркушиними? Чи правильно Анастасія та Олександра сприймають критику?
– У свій час ми намагалися не звертати на це уваги. Тоді ж не було інтернету, цієї доступності… Я не думаю, що спортсмен повинен виправдовуватися. Якщо ти припустилася помилки, неправильно вистрілила – це твоя вина, а не тренера чи ще когось.
– В одному з давніх інтерв’ю ви розповідали, що вам, як спортсменці, у той час не вистачало у команді психолога. Людини, з якою можна було проговорити проблеми та невдачі.
– Знаєте, коли я особливо гостро це відчувала? Коли розуміла, що треба навчитися невдалі виступи легше сприймати та переносити. Адже ми варилися у собі. Якщо це відбувається, якщо немає підтримки поруч, то на наступному старті ти не відчуватимеш впевненості у собі і можеш знову погано виступити. Зрештою, нас тренери підтримували. Я прожила 10 років у збірній і не жалкую ні про що. Безперечно, зараз ситуація така, що ти нікому не потрібна, ніхто про тебе не згадує. Але це життя.
"Водій навіть не вийшов з машини: "Чого лежиш? Вставай". Я його послала"
– Ви згадували про німецьких біатлоністок. Одна з найяскравіших гонок вашої кар’єри – естафета у Рупольдингу 1999-го. Ви у неймовірному стилі випередили Мартіну Цельнер після останнього вогневого рубежу.
– Відверто кажучи, я свої гонки погано пам’ятаю. Але цю пригадую. Я прийшла на стійку, коли Цельнер вже відстрілялася і побігла. Тобто німкеня пішла з вогневого рубежу, а я лише розпочинала стрільбу. Мені вдалося відстрілятися за 19 секунд. У підсумку розрив між нами складав 12 секунд. І я ці 12 секунд відіграла. Знаєте, як кажуть – перебувала "на коні"… За 2,5 кілометра скоротила відставання. Коли побачила Цельнер на горизонті, то додаткові сили звідкись з'явилися. І за 100 метрів до фінішу я її обігнала. Цього дійсно ніхто не чекав (Усміхається).
– Ви брали участь у двох Олімпіадах: Нагано-1998 та Солт-Лейк-Сіті-2002. Напередодні других Ігор ви зазнали курйозної травми у Чернігові. За яких обставин це трапилося?
– Літо, закритий спуск до військового стрільбища. Я з’їжджала на роликах з гори, раптом назустріч розвертається автомобіль. Щоб уникнути зіткнення, мені довелося між машиною та стовпом проскакувати. Як слід, не вдалося цього зробити, тож я застрибнула у пісок. А ці ролики по піску не їдуть… Нехай швидкість не дуже висока, але все ж пристойна.
– Ви серйозно травмувалися?
– Приземлилася на руку. Вивихнула плечовий суглоб.
– Водій на ваше падіння як відреагував?
– Він навіть не вийшов з машини. Відкрив вікно і сказав: "Чого ти лежиш? Вставай". Я, звичайно, тоді його послала. Порухала плечем, воно повернулося на місце… Потім гіпс наклали. А саму історію швидко "зам’яли".
– Ви зізнавалися, що любили затяжні підйоми та водночас відчували страх на спусках.
– Нещодавно спілкувалася з Надею Бєловою та Романом Романовичем Бондаруком. Заговорили про Анастасію Меркушину, яка дуже боїться спусків. Кажу Наді: "Ти пам’ятаєш, як я боялася?" Постійно мене сварили через це. Я на спусках програю, а на підйомі все відпрацьовую. Завжди наголошували: "Ти можеш спуститися швидше і так не пахати потім на цьому підйомі". Та я боюся і все. Бувало, що ожеледиця після дощу, насипний сніг або поворот стрімкий… Я реально боялася, сильний страх мала. Про його причини складно сказати – не знаю, звідки він узявся.
"У мене на очах собаку збила машина. Я не могла проїхати повз"
– Окрім роботи, про яку ми згадували, нині ви маєте ще одну пристрасть – любов до собак. Коли все почалося?
– Влітку перед Олімпіадою-2002 у Сполучених Штатах вперше побачила лабрадора. Настільки закохалася у цю породу! Постановила собі – зі спортом закінчу і обов'язково матиму таку собаку.
– Здійснили свою мрію?
– Вже через рік чи два після завершення кар'єри у мене з'явився лабрадор. Майже 20 років я мешкала у Вишгороді, у квартирі. Спіймала себе на думці, що хочу свій будинок. Щоб собака бігала по території, щоб я там квіти вирощувала, за газоном доглядала… Чотири роки тому продала квартиру і придбала будинок у Вишгородському районі.
– Собак завели вже після переїзду?
– Ще у квартирі мала чотирьох песиків. Моя Злата привела щенят. Кількох продала, а двоє залишилися у мене. Крім того, хтось вигнав у морози на вулицю маленьку таксу. Побачила її та забрала до себе у квартиру. Потім переїхала з ними усіма у будинок.
– Нині у вас фактично собачий притулок.
– Я займаюся волонтерством: рятую, лікую, прилаштовую. Деякі собачки вже вирушили в Австрію, Німеччину та Італію. Якось їхала по дорозі на роботу і побачила дев’ятьох маленьких собак. Підібрала, вигодувала, поставила їх на ноги.
– Скільки песиків у вас зараз?
– 11.
– А максимально скількох утримували?
– 16.
– Це не лише лабрадори, так?
– Маю п’ятьох лабрадорів та двох такс. Решта – дворняжки. Одну, наприклад, взяла з території свого інституту – її збиралися застрелити. Ще одну забрала з бородянського притулку – вона провела там 10 років. Прийняла її на доживання. Я належу до команди добровольців, які займаються лабрадорами та ретриверами. Одну дворову собаку фактично у мене на очах збила машина. Я не могла проїхати повз – підібрала, повезла у клініку.
– Врятували?
– Так. Приїхала потім до господарів і кажу: "Ваша собачка вже здорова, можу вам її повернути". А вони відповідають: "Вона нам не потрібна". Так вона у мене й залишилася.
"Собака тебе сприймає таким, який ти є. Любить просто, без причини"
– Війна, розв’язана Росією, зумовила величезні жертви і серед тварин. Ви приймали у себе песиків із зон бойових дій?
– Коли ЗСУ звільнили Ірпінь та Бучу, то там було дуже багато застрелених тварин. Ті собаки, які вижили, хаотично ходили по вулицях. Якось до наших хлопців пристала собачка алабай. Кремезна, але така добрячка, плюшева… Я забрала її у наших воїнів з машини, тримала у себе 11 днів. Вже думала, що господарі загинули, адже ніхто не зголошувався. Однак на 12-й день власник з'явився, відео показав. Я з радістю віддала. Хлопці із ЗСУ дали собачці ім'я Умка. Неймовірно, та виявилося, що її господар також називав раніше Умкою.
– Зі сходу України до вас також приїжджають песики, які потребують реабілітації?
– Місяці три тому з Мар’їнки привезли лабрадора та дворняжку – вони мешкали в одному дворі. Разом їх підлікували та відправили в Іспанію до українців. Скидали нещодавно мені відео – зараз обидвоє лежать поруч із басейном, засмагають (Усміхається).
– Усіх своїх песиків любите однаково?
– Абсолютно. Хтось неслухняний, тому більше вигрібає. Можу по попі вдарити, насварю, скажу, що так робити не можна. Проте всіх люблю однаково. Не роблю різниці між рідними лабрадорами Златою, Рейчел, Вестою та іншими – тими, хто з'явився пізніше. Взагалі не розумію, як можна собак віддати кудись чи вигнати. Взяти до прикладу Роксі, яку я забрала у недобросовісних господарів.
– Що з ними не так?
– Скаржилися, що собаці 9 місяців і вона постійно шкоду робить. Треба ж займатися, виховувати… Вона і мені спочатку дошкуляла. Та у півтора роки – це зовсім інша собака.
– Де живуть ваші улюбленці?
– Лабрадори і такси мешкають зі мною у будинку. Ще три собаки мешкають у вольєрі. Лола, яку збила машина – у теплій будці. Лабри, наприклад, у мене в ліжку сплять…
– За що найбільше цінуєте собак та чи дійсно вони мають якості, що відсутні у багатьох людей?
– Собака тебе сприймає таким, який ти є. Вона любить просто, без причини. Люди зазвичай люблять за щось. А собака – тільки за те, що ти у нього є. Не за тарілку каші чи за шматок м'яса. Коли я приїжджаю додому, пів села чує. День це чи ніч – не має значення. "Завжди спалите мене своїм гавкотом", – сварюся з ними. Такі раді мені, ніби рік не бачили. А насправді ще й день не минув, як з дому поїхала.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка