"Маю відторгнення до цього російського хамства, грубої сили": Ірина Ліщинська – про срібло ОІ-2008 і двічі втрачений дім
Відверте інтерв'ю Любомира Кузьмяка з легендою української легкої атлетики 90-2000-х.
Життя Ірини Ліщинської двічі кардинально змінювалося практично однієї миті. У червні 2014-го їй довелося ухвалити непросте рішення та швидко покидати рідний дім у Донецьку через російську агресію. Збір тривалістю у півгодини, повна невідомість попереду і переїзд до Києва у пошуках прихистку.
24 лютого 2022-го Ліщинська пережила дежавю. Цього разу Росія змусила залишити її нове помешкання та узагалі виїхати з України. Знову пошуки себе, адаптація у новому місці та спроба розпочати все з нуля. Попри все, Ірина переконана – настане день і вона повернеться додому, у вільну Україну.
Легкоатлетичний шлях Ліщинської певною мірою схожий на її життя. Вона також втікала та наздоганяла. У 2007-му та 2008-му уродженка Макіївки здобула дві головні медалі у кар'єрі. Спершу стала другою на чемпіонаті світу, а згодом завоювала срібло й на Олімпіаді. В інтерв'ю Спорт 24 Ірина Ліщинська розповіла про життя в Італії, вибір улюбленої дистанції та миттєвості, що вирішили долю її олімпійської медалі.
"Якщо ми припинимо воювати, вони просто нас знищать як націю"
– Ще до 24 лютого, за місяць чи два, я відчувала велике напруження. Спілкувалася з різними людьми і усі в один голос запевняли: "Нічого не буде, це ж XXI століття. Вони просто побрязкають зброєю і все". Проте ще у січні я зібрала усі необхідні документи. Щоправда, валізу з одягом все ж не складала. Просто не хотілося вірити у найгірше. 23 лютого я ще провела тренування у манежі, у всіх був чудовий настрій…
– Ранок наступного дня усе змінив.
– Я почула вибухи і зрозуміла, що це означає. Схожий досвід у мене вже був. Зірвалася, ввімкнула телевізор і тільки впевнилася у своїх очікуваннях.
– Вирішили одразу їхати за кордон?
– Ні, я навіть з Києва не планувала виїжджати. На той момент ми не розуміли масштабів. Думала, що пересидимо, перечекаємо. Коли з'явилася інформація, що Київ збираються оточувати, то вирішила, що не хочу жити в окупації. Я знаю, що це таке – пройшла схоже у Донецьку. "Я не переживу цього і не зможу змиритися", – подумала тоді. Та й дітей не хотіла перевантажувати психологічно.
Ірина Ліщинська з доньками
– Нині ви мешкаєте в Італії. Які враження від спілкування з місцевими про українську війну?
– Люди тут живуть спокійним розміреним життям. Ставлення до нашої війни неоднозначне. Дивлюся новини, слухаю радіо, запитую у місцевих – нерідко інформація подається у проросійському форматі. "Україна хоче війни", "Зеленський хоче війни", "Вони не хочуть миру" – такі меседжі лунають. Тому нічого не залишається, як усім навкруги пояснювати – якщо ми припинимо воювати, вони просто нас знищать як націю. Якщо ж Росія припинить воювати, то війна припиниться.
– Вдається їх переконати?
– У багатьох цікава позиція, мовляв, ми за мир. Напередодні однієї з акцій я написала промову, переклала її італійською та розповіла про реальне життя в Україні. Італійці не розуміють, як це постійно здригатися від вибухів, бігати у підвали, жити зі страхом… Я не нав'язую своє бачення, та, якщо хтось цікавиться – усім розповідаю, що відбувається насправді.
– У майбутньому ви бачите себе в Україні?
– Поки активні бойові дії не закінчаться, я не повертатимуся. Молодша донька пішла тут у школу – я прив'язана до дитини. Звісно, я хочу жити лише в Україні. Навіть з друзями із Донецька побилися об заклад – кажу їм, що Крим звільнять і над Донецькою ОДА знову майорітиме український прапор. Зараз, як ніколи, у це вірю. До 24 лютого такої впевненості не було. Буде важко, але ми зможемо.
"Я часто чула ось це "понаїхали"... Одного дня хтось цвяхом двері навмисно подряпав"
– Ви народилися у Макіївці, яка окупована з 2014 року. Частинка серця все ще належить цьому місту?
– Зараз багато часу для рефлексії та переосмислення минулого. Макіївка завжди буде рідним та дорогим місцем для мене. А ще я часто думаю та згадую про Донецьк, який став для мене домівкою. Коли бачу відео з Донецька чи Макіївки – серце з грудей вилітає. Чи зможу я повернутися? Ми дуже багато пережили. Там залишаються мої рідні люди, я мрію про це.
– Росіяни двічі позбавили вас дому.
– У мене давно до них відторгнення – до цього російського хамства, грубої сили. Коли ти увесь час працюєш заради майбутнього та своїх дітей, а потім хтось приходить з автоматом і твоє життя більше нічого не вартує… Боляче переоцінювати усе. Ти тільки збудував дім, створив своє щастя, а тобі погрожують розправою. І якщо ти зараз не кинеш усе і не виїдеш, то не факт, що залишишся живою. Це страшно. Я почала ненавидіти цих людей усім своїм єством.
– Як відбувалася ваша адаптація у Києві?
– Це теж непростий період. Я часто чула ось це "понаїхали". У мене автомобіль був із донецькою реєстрацією. Одного дня хтось цвяхом двері навмисно подряпав. Ми навіть прапорець синьо-жовтий повісили під дзеркало, щоб люди бачили нашу позицію. Зараз ми опинилися в одній упряжці. Тільки хтось недалекий може робити такі речі. Більшість киян – дуже класні. Війна згуртувала усіх українців і показала, хто є хто.
– Ви чудово розмовляєте українською. Опанували її після 2014-го?
– Мені ще важко, та я намагаюся (Усміхається). Власне, це теж один із наслідків цього відторгнення всього російського. Не хочу нічого спільного з ними мати. Майже усе життя я спілкувалася російською. Водночас пригадую дитинство, коли ми їздили до родичів у села – там розмовляли суржиком, співали українських пісень. Спершу я соромилася своєї української. Не мала досвіду спілкування. Але потім вирішила – краще розпочинати з поганої української мови. Почала тренування вести, лекції читала. Допомогла вдосконалитися лише практика.
– Контакти зі знайомими росіянами теж повністю перервали?
– Я розпочинала кар’єру ще у збірній Радянського Союзу, їздила на збори на Кавказ. Утім після початку війни жоден знайомий росіянин зі світу спорту мені не написав. Навіть близькі друзі мовчать. Окей, пропаганда у дії. Але ж мізки повинні працювати? Я для себе це питання закрила. Кілька людей таки вийшли на зв'язок, проте це одиничні випадки.
"Спочатку дуже не любила цю дистанцію"
– Чому ви обрали саме біг? Це вид спорту, у якому без вродженої хоч крихти таланту робити нічого?
– Талант – це важливо, але ключове значення полягає у вмінні пахати та терпіти. Взагалі у дитинстві я відвідувала усі можливі гуртки: музичний, танцювальний і навіть макраме. За натурою я була страшенно активною дитиною. Потім ми переїхали з одного району Макіївки в інший, я змінила школу. Новий вчитель фізкультури помітив мою швидкість, возив на змагання і врешті познайомив з першим тренером Геннадієм Шаламановим. Це сталося навесні 1988-го року – відтоді я по-справжньому захопилася легкою атлетикою.
– Головних успіхів ви досягнули на дистанції у 1500 метрів. Чому саме вона?
– Ой, я її спочатку дуже не любила (Сміється). Розпочинала з 400 та 800 метрів. Однак я розуміла, що для боротьби за медалі треба бігти відповідно. Помітила, що моїх природніх якостей недостатньо, щоб реалізуватися саме на цих дистанціях. Хоч я їх сильно любила. Після народження першої доньки я перейшла на 1500 метрів, але страшенно довго звикала до неї. Довелося навіть формулу для себе зробити: 400, 800, 1000 і фініш. На змаганнях моделювала різні тактики – швидкий старт або швидкий фініш. Це розвинуло психологічну стійкість – я вірила у роботу, яку виконувала.
– Середня тривалість забігу – 4 хвилини. Про що думає спортсмен у цей момент?
– Це дуже цікаві відчуття. Перед забігом ти відчуваєш мандраж, налаштовуєшся, намагаєшся сконцентруватися, шикуєшся перед стартовою лінією. Однак коли прозвучав постріл, тоді комп’ютер в організмі відключає усе зайве. І по ходу дистанції ти просто ухвалюєш правильні рішення. Як правильно рухатися, як не пропустити суперниць. Умовно кажучи, бути у ситуації, постійно думати про себе та опоненток. Я ж усіх вивчала – який біг, яка тактика, як проводять сезон. Усе це слід тримати в голові, аналізувати в процесі забігу.
– Зараз ви знаходите можливість для бігу у задоволення?
– Так, він залишається у моєму житті. Проте після 20 років жорсткого режиму великого спорту я переглянула своє ставлення. Тепер жодного примусу, лише задоволення від бігу. Це своєрідний час для себе. Він допомагає пережити усі виклики. Хоча перші кілька місяців з початку війни я перебувала у ступорі, взагалі рухатися не могла. А зараз біг дозволяє мені живитися енергією.
"Срібло на ЧС – це щось надзвичайне, на вагу золота для мене"
– На 2007-й припала одна з вершин вашої кар’єри, коли ви здобули срібло на чемпіонаті світу в Осаці.
– Я так мріяла про медаль чемпіонату світу. Це було настільки круто! За часів Незалежності на цій дистанції українські спортсменки на п’єдестал не потрапляли. Той фінал вражав шаленою конкуренцією, але мені подобалося бігти з найсильнішими спортсменками. Тому це срібло – це щось надзвичайне, на вагу золота для мене. Я дуже пишаюся цим виступом.
– Першочергово ви фінішували третьою, однак через певний час дискваліфікація росіянки Соболєвої дозволила вам стати другою.
– Це правила гри. Хтось порушує їх та несе за це відповідальність. Я знаю, що ця медаль – моя і вона цілком заслужена. І все ж бронзі я, напевно, більше раділа, ніж сріблу. Це піковий момент з незабутніми емоціями на п'єдесталі.
– Наприкінці того забігу ви були близькою навіть до втрати третьої позиції. Болгарка Даніела Йорданова програла вам лише 0,13 секунди. Усе було під контролем чи ризик все ж існував?
– Я мала невеличку фору, а вона набігала. Я помітила Йорданову краєм ока. Розумієте, третій забіг за шість днів, втома нереальна. У середині дистанції з'явилися не дуже хороші відчуття. Мене ще й почала штовхати марокканка. Я не стала відповідати, адже надлишкові емоції могли забрати силу. І на фініші мені її якраз вистачило. Я добігала до кінця з усіх сил.
– Видихнули з полегшенням?
– Ми ще чекали на фотофініш. Якщо перша та друга спортсменки фінішували без запитань, то щодо бронзи були сумніви. Та коли я побачила своє прізвище у третьому рядку, то дозволила собі викид емоцій. Ой, це такий кайф!
– Срібло ви отримали набагато пізніше. Як виглядає сам процес отримання нової медалі?
– Росіянок дискваліфікували ще у 2008-му, а медаль я отримала у 2012-му. Якось я приїхала до Києва у федерацію, де якраз відбувався процес зміни керівництва. Там переді мною відкрили шафу, дістали гарну коробочку і зі словами "А, це твоя медаль" віддали мені срібло. Я подякувала і забрала (Усміхається). Також додатково у 2017-му World Athletics провела почесне нагородження під час чемпіонату світу в Лондоні.
"Мені хотілося вивільнити емоції"
– Через рік ви поїхали на Олімпіаду, де також стали другою. Попередні дві Олімпіади ви пропустили через травму та вагітність. Розуміли, що Пекін – ваш останній шанс?
– Так, я готова була віддати все для перемоги. На той момент мені було 32 і додаткового часу я не мала.
– У фінал забігу на 1500 метрів пробилися три українки: ви, Наталія Тобіас та Анна Міщенко. Вас можна було назвати подругами?
– Із Наталею ми взагалі тренувалися в одній групі. Вона молодша за віком, а тут ще й тренер дізнався, що я збираюся народжувати. Сталося так, що мене фактично зняли з усього і на моє місце поставили Тобіас. Коли я повернулася, мене просто душили. Вони по-хорошому пробудили у мені таку спортивну злість! Я просто хотіла довести, що мене занадто рано списали. З Наталею ми спілкувалися, та не були близькими. З Анею також були цілком нормальні стосунки. Зараз із дівчатами можемо зустрітися, поспілкуватися про життя.
– На фінал ви налаштовувалися по-особливому?
– Це величезне психологічне навантаження, чималий тягар на плечах. З часом ти навчаєшся з цим працювати. Якщо не навчишся, то у спорті тебе не буде. Інакше цей тиск зачавить і у ключовий момент ти можеш здатися. Важливо те, що я впоралася з цим. Найважче для мене – це очікування. Хочеться бігти, показати себе, зняти напругу, однак треба чекати.
– Якщо на ЧС ви були близькою до втрати медалі, то цього разу навіть перегнали на останніх метрах Мар'ям Джамал.
– До забігу я усвідомлювала, що Джамал – претендентка на перемогу номер один. У голові прокрутила різні тактичні ходи, аналізувала, як може розвиватися біг. Мар'ям любить, коли хтось швидко розпочинає, і біжить позаду. А потім наприкінці вискакує і виграє забіг. Фінал Олімпіади стартував повільно, а пізніше розпочалося розкручування. Її плюси нівелювалися. Я зрозуміла, що Джамал робитиме довгий фініш за 500 метрів.
– Так і сталося?
– Але я не врахувала кенійку. Вона якось підрізала мене у певний момент, я мала наздоганяти. За 250 метрів до фінішу бачу, що кенійка виривається вперед. І я така думаю: "Ого, нічого собі! Цікаво!" Відчувала третім оком, що позаду інші суперниці теж не скидають обертів. На останній прямій Джамал остаточно підсіла. Подивилася на мене і психологічно зламалася – вона фінішувала п'ятою.
– Натомість третьою стала Наталія Тобіас. Ви довго обіймалися та кричали від щастя.
– Вперше у житті таке було. Коли ти йдеш до цього довго, проходиш неможливе… Мені хотілося вивільнити емоції.
– Розуміли, що це той момент, після якого можна завершувати?
– Я усвідомлювала, що перебуваю у найкращих своїх кондиціях. Тому закінчувати не планувала. Готувалася до наступного сезону, бачила по аналітиці, що я дуже класно готова. Але знаєте, як буває… Коли ти не відчуваєш задоволення, коли бачиш, що шалено втомилася. Я працювала дуже класно, добре розпочала новий сезон. Могла їздити та заробляти гроші завдяки своєму імені. Але навіть це мене не мотивувало. Просто було нецікаво. Я зрозуміла, що надзвичайно втомилася: спорт, материнство, дім… Треба пахати? Але заради чого. Важко було себе змусити.
– Після спортивної кар’єри ви чудово проявили себе у менеджерській діяльності, реалізували ряд проектів з бігу. Не задумуєтеся про керівну посаду у Федерації легкої атлетики України?
– На даному етапі мені більше подобається тренерська діяльність. Знаю нашу внутрішню кухню, всю цю тяганину. Дивлюся на це і мені стає гірко. Іноді це демотивує. Не знаю, що буде потім, але зараз це мені нецікаво. Якщо працювати, то по-справжньому. Не можу обманювати ні себе, ні інших. Усі мої нинішні думки про перемогу. Кожному треба працювати на своєму місці. До того ж хочу оточити турботою доньку, адже ми у новому середовищі. Проте я завжди любитиму легку атлетику та ніколи не забуду те, що пройшла.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка