УКР РУС

"Усик і Ломаченко? Цих хлопчиків використовують московські попи": Роман Цимбалюк – про спорт, політику і значення хіта "Путін х**ло"

9 февраля 2022 , 15:30 / Читати українською

Інтерв’ю Спорт 24 зі знаменитим українським журналістом, який 13 років відпрацював у Москві і прославився жорсткими запитаннями, особисто озвученими Путіну на прес-конференціях.

"Привіт і Слава Україні!" Так зазвичай розпочинаються його ефіри на власному YouTube-каналі з, цитуємо, поетичною назвою "Роман Цимбалюк". Це територія, де він аналізує геополітичну ситуацію у світі, тролить окупантів, розвінчує міфи кремлівської пропаганди і "називає речі своїми іменами". На канал уже підписалися 450 тисяч користувачів і, схоже, це ще далеко не кінець.

З грудня минулого року Цимбалюк перебуває вдома, у Києві. Москва, втомившись від активної проукраїнської позиції кореспондента УНІАН, готувала проти нього справи за "екстремізм". Роман зіграв на випередження.

"Б’ють не по паспорту, а по морді"

– Романе, вашою першою реакцією на запрошення до цієї розмови стала репліка: "Я займаюся фізкультурою, не спортом". Давайте конкретніше – робите ранкову зарядку чи відвідуєте тренажерний зал?

– Будете сміятися, але я зараз стою у планці. Пізно прокинувся, знав, що ви буде телефонувати, але подумав, що якраз спортивній редакції можна дати інтерв’ю під час заняття. Показати на власному прикладі (Усміхається).

Мій підхід до життя – це баланс у всіх справах. Тобто, жити таким чином, щоб ні в чому собі не відмовляти, але й не зловживати. Зрозуміло, що у моєму випадку без фізкультури і спорту нікуди не подітися. Адже робота сидяча, багато часу проводжу або за кермом, або в кріслі. А якщо не працюють м’язи, на якомусь етапі це починає погано впливати на голову. Коли чимось заклопотаний, найкращий вихід – взути кеди і пробігти кілька кілометрів. Думки одразу стануть на свої місця.

Моя фізкультура – зранку. Планка, гантелі, присідання упродовж 15 хвилин. Сенс у тому, щоб напружити всі групи м’язів.

– Наскільки у нашій з вами професії потрібні сильні руки та швидкі ноги?

– Ви знаєте, ці якості потрібні незалежно від професії. Усі ми ходимо вулицями. За період своєї журналістської діяльності, особливо в Москві, а надто у 2014-15 роках, неодноразово виникали епізоди, коли оцінював ситуацію і розумів: краще втекти, бо можуть "навалити". Я цього навіть не соромлюся. Наша зброя – це слово. Порятунок себе і людей, з якими ти працюєш. Б’ють же не по паспорту, а по морді (Усміхається). Треба бути міцним, бігти вчасно та довго. І не 5 кілометрів, а до того моменту, поки не будеш у безпечному місці. Коли ти міцний тілом – то міцний і духом.

– Якими є ваші перетини зі спортом з позиції "глядач-уболівальник"? Улюблені команди, атлети, спортивні дисципліни…

– Зрозуміло, що я вболіваю за національну збірну України – у будь-якому виді спорту. Неважливо – це легка атлетика із довгоногою Магучіх, чи футбол, чи ще щось. Але взимку, звичайно, найкраще, що може бути – це біатлон. Знаєте, у цьому виді спорту є щось таке "звіряче" – від первісних людей. Чому? Бо біжиш і стріляєш. Біатлон походить із північних держав – Норвегії, Швеції. Вони його придумали не просто так.

"Україна не вкладає у зимові види спорту, вимагати медалей – нечесно": відомі українці – про Олімпіаду-2022

Я ніколи не займався біатлоном, бо не було такої змоги, хоча на лижах побігати люблю. Коли ось так біжиш, то серцебиття, дихання і все інше виходить на максимум. При цьому ти повинен за секунду взяти себе в руки і зробити влучний постріл (у біатлоні – п’ять пострілів, але суть від цього не змінюється). Цей контраст мені найбільше імпонує, бо це – про наше життя. Спочатку ти береш інтерв’ю, а потім біжиш від співрозмовника. Цікаво! (Сміється). Прибіг, а в тебе вже включення. Треба зібратися з думками і зробити вигляд, що нічого поганого не відбулося.

– Ви народилися на території Казахстану, але виростали і формувалися у Києві. У місті, де завжди панував ажіотаж навколо футбольного Динамо, а ще – хокейного Сокола, баскетбольного Будівельника. Це пройшло повз вас?

– Я, взагалі-то, по житті такий собі "ботан". Зрозуміло, що підтримуєш команду того міста, в якому живеш. Але до затятих уболівальників не належав, на футбольний стадіон вперше потрапив в Іспанії, коли мені вже було за 30 років. Пішов на екскурсію, щоб зрозуміти, як люди фанатіють.

У дитинстві мене цього не вчили. Мій батько – не фанат, хоча й спортсмен. Досі у нього такий міцний потиск руки, що кожного разу собі думаю: "Блін, легше ж трішечки можна" (Усміхається). Ми менше вболіваємо, зате більше самі практикуємо спорт.

Як виглядає той же футбольний фанат, коли дивиться матч? Чипси, пиво, ще щось. Сама його базова поведінка дуже рідко перетинається зі спортивним способом життя. Звичайно, Динамо Київ – чому б ні? Але мені такий пасивний фанатизм не близький.

– Тут потрібно чітко розрізняти: є пасивні глядачі, які "з пивком", а є ультрас – вони жваво та гучно підтримують свою команду і зачасту впахують у спортзалах.

– Днями на моєму каналі вийшло інтерв’ю із Віталієм Овчаренком, який належав до ультрас донецького Шахтаря. Ось такий стиль мені дуже подобається. Це активна частина вболівальників, до того ж із чіткою політичною позицією і відповідальним та вимогливим ставленням до себе. "У Донецьк хочеш повернутися?" – запитав Віталія. "Так, тому що там мої вулиці і мій спортзал", – відповів він.

"Дула російських БТРів дивилися в наш бік"

– У 2008-му ви, 27-річний журналіст, опиняєтеся в Грузії, куди Росія прийшла з війною. Що найбільше вразило, шокувало, відклалося у пам’яті?

– У нашій агенції УНІАН я був першою людиною, яка отримала бронежилет (Усміхається). У 2008-му ми, українці, ще не знали, що бронежилети бувають різного класу (від першого до п’ятого). Колега Євген Дем’янов, який займався МВС, зателефонував у їхню прес-службу: "Наш хлопчик їде у Грузію. Дайте йому бронежилет поносити". Я пішов отримувати. Видають мені легкий обладунок, який лиш трішки груди прикриває – я ж довгий (Усміхається). Лише у Грузії до мене дійшло, що, в принципі, бронежилет можна було не брати, бо він тебе ні від чого не врятує.

З того відрядження добре запам’яталися два моменти. Коли ми потрапили в Горі, росіяни звідти вже вийшли, проте їхні рубежі пролягали неподалік. І було видно, як дула їхніх БТРів із зайнятих висот дивилися в наш бік. Я тоді вперше зрозумів, як неприємно, коли росіяни дивляться на тебе через приціл.

"Коли я запитав про "Шахтар", у Януковича загорілися очі". Як знімати футбол, тиснути руку Ніксону і полювати на Саддама Хусейна

Тепер про другий момент. Не називатиму прізвищ. П’ятого чи шостого серпня 2008 року, на лінії фронту між Південною Осетією та Грузією, загинули двоє грузинських журналістів, ще двоє отримали поранення. Загиблих забрали у Цхинвал, помістили в морг. Через бойові дії електрика зникла. Відповідно, знеструмився і морг. Літо, серпень, висока температура – ви уявляєте, так?

Щоб забрати тіла, коли війна ще не закінчилась, довелося докласти колосальних зусиль, задіяти Червоний Хрест тощо. І от ми приїхали в нейтральну зону по гроби. Ймовірно, вони були погано запаяні, я не знаю. Але коли ти їх береш знизу, твої руки потім просякнуті запахом формаліну і ще чогось. Думаю, запахом людського тіла, яке розкладається.

Той запах я теж дуже добре запам’ятав. І мене дивує оцей російський наратив, мовляв, "можем повторить". Запах розкладених тіл – ось що таке війна. Це вразило. І зараз вражає. Ми вже самі стільки пережили за ці роки… Будь-яка війна – це не медаль, а відірвані голови та руки, кишки назовні. І сльози дітей та матерів.

– Багатьом українцям та війна-2008 відкрила очі і позбавила якихось ілюзій щодо Росії. Ви ж невдовзі переїхали у Москву на постійне місце роботи. Чи не відчували психологічного дискомфорту?

– Я був молодший і багатьох речей ще не усвідомлював. Чесно скажу: я не розумів тоді, що вторгнення в Грузію стане прологом вторгнення в Україну. Коли працював у Грузії, мої документи на акредитацію вже перебували в російському МЗС, а рішення про відкриття корпункту було прийняте. Я це сприймав, як супербонус – перед Москвою поїхати туди.

От ви кажете, що багато хто тоді зрозумів. Та нічого подібного, давайте будемо відверті. Ніхто в загальній масі не міг уявити, що з нами вони вчинять так само, як із грузинами. Якби це було так, як ви кажете, то ми б не обрали потім Януковича президентом. А ми ж обрали – і всі визнали ці вибори.

Тому нічого ми не зрозуміли на грузинському досвіді і вирішили набити собі власних гуль на нашій державі. Якби зробили вчасні висновки, то не було б історії у Криму, а потім на Донбасі. Давайте говоритимемо прямо – назвемо речі своїми іменами. Росіяни кажуть: "Вот вы в Крыму не стреляли". Чому? Бо у масовій свідомості українського вояка була моральна проблема: як це можна стріляти в росіян? Поки думали, багатьох наших хлопців убили ті самі росіяни, бо у них такої моральної проблеми не було.

Тепер повернімося до сьогоднішніх подій. Криваві уроки ми засвоїли. І коли вони нам зараз розповідають, мовляв, візьмуть Київ чи ще щось, всі до цього ставляться по-іншому. Кожен український військовий чудово знає, що йому робити. Це – дорослішання нації. Мені трапляються люди, які кажуть: "Я завжди знав, що росіяни нападуть". Хтось, може, й знав. Але ми жили в міфі, який нам дорого коштував, – "братерство", "дружба народів", "один народ", вся ця брехня і дурня. За неї українці заплатили кров’ю.

– Просто я пам’ятаю, як війну у Грузії сприймали у Львові. Але справді – це тільки незначна частина України…

– Бачите, Львів і Західна Україна – це не вся наша держава. При всій моїй підтримці української мови і всього іншого, допоки цей наратив, популярний у Західній Україні, розповсюдився на всю країну, треба було пережити вторгнення. Як у нас зараз регламентується законодавством питання української мови? Без російського вторгнення це було б просто неможливо. Їх називали б "бандерівцями", "націоналістами". Натомість тепер українська мова – це абсолютна норма. І людина в Дніпрі чи Одесі скаже: "А как по другому? Да, мы русскоязычные, але ж нас хочуть вбивати. Тому – до побачення".

Красномовне і ставлення росіян до заходу нашої чудової держави. Воно ж теж – особливе. "Мы вернем в родную гавань все, кроме Галичины". Чому? Та тому, що там "бандерлоги" і українська мова. Висновок – українська мова рятує (Усміхається). Навіть при всьому натиску бажань і страстей вони усвідомлюють: ні-ні, цих ми чіпати точно не будемо.

Зараз українська мова скрізь – вона не тільки у Львові. Навіть у Донецьку так само була. Всі ці колаборанти, з якими я зустрічався у Москві, як говорили українською мовою, так і зараз говорять. Освічені люди, вивчали українську в школі, в інституті. Всі так звані російськомовні – вони ж і україномовні зокрема.

– Росіяни у 2010, 2014 і 2021 році – як вони змінювались? Наскільки це різні люди і яким був маршрут їхньої деградації?

– Вони змінювались разом із російським телебаченням. Що їм розповідають – так вони і відповідають світові. Якщо називати речі своїми іменами, то цей період називається "фашизація держави". Уявити, щоб хтось у 2008 році на російському державному телебаченні сказав, що "мы будем сжигать украинцев на Крещатике", було неможливо. А зараз в ефірі Russia Today, російського пропагандистського каналу, вони це озвучують. Мовляв, "це особиста думка, а не позиція держави". Якщо "особиста думка" спрямована на те, щоб вбивати людей за національною ознакою, це є що? Нацизм! От і все.

Апелювати до російського суспільства у даному випадку немає ніякого сенсу. Зрозуміло, що більшість людей як були зі своїми інтересами – родина, квартира, машина – так і залишаються. Але апелювання до них нічого не змінить. Я багато разів повторюю тезу: "Хотят ли русские войны?" – Ні, не хочуть (у своїй масі). Але в них ніхто не буде запитувати.

"Путін сидів метрів за 30"

– Ви неодноразово дивилися в очі Путіна. Що ви там побачили? Що відчули на енергетичному рівні?

– Коли перебуваєш у цих залах, це, по-перше, дуже далеко. Можу з усією впевненістю заявити: як футбол з точки зору деталей краще дивитися по телевізору, так і прес-конференцію Путіна. Він сидів реально далеко – метрів за 30. Якщо камера наближається, ти бачиш мімічні зморшки, якусь емоційну реакцію. У залі ж цього не видно, хоча в мене непоганий зір. Ви так ставите запитання, що наче ми маємо побачити в ньому щось людське…

– Мені було цікаво, чи є там щось звіряче, маніакальне?

– Так чи інакше, ви шукаєте в цьому якісь особисті характеристики. Це не людина, це – функція. У нас люблять до провідних російських пропагандистів якісь характеристики дописувати. Мовляв, "дура", "умная", "алкоголичка" чи ще щось. Насправді це все не має значення, тому що ці люди – функції. Неважливо, як вони поводяться. Важливо, що вони говорять і на що здатна їхня держава. Коли ж ми входимо у сферу почуттів, починаємо шукати щось добре чи погане, це нам не піде на користь. Бо це – обман.

– Є чудова пісня українських фанатів, яка вже стала міжнародною – "Путін х*йло". У кулуарах вам ніколи не доводилося чути, як на неї реагує господар Кремля?

– Я думаю, що він до цього ставиться по-філософськи. Він же багато разів розповідав, жалівся, що на Заході йому домальовують ікла, кров. Багато є різних карикатур. Словом, його часто позиціонують (справедливо), як диявола. Він з цього приводу завжди каже: "Мене це не зачіпає, я до цього звик".

Суть нашого хіта в іншому. Важливо не те, як сприймає Путін. А важливо те, як дії Росії сприймають громадяни України. Бо якщо ця пісня-кричалка стала такою популярною – який наслідок? Росіяни бачать, що їх тут, як мінімум, не чекають. Адже в російській системі координат проти "бога" такі речі говорити не можна, це заборонено.

Тож підсумуємо: наш хіт є елементом спротиву. Хтось співає цю пісню. Хтось на аватарки ставить жовто-блакитний прапорець. А хтось, перебуваючи на службі, закладає патрони в магазини. Тим самим ми фіксуємо і посилаємо сигнали, що а) росіяни, ви нам не брати; б) ви – кляті окупанти, ми вас ніколи не пробачимо. У такому контексті варто розглядати цю пісню. Наявна ненормативна лексика? Що ж, на те вони й ультрас (Усміхається).

– Путінська тусовка: Шойгу, Лавров, Патрушев, "подруга Маша"…

– Маша (Марія Захарова, речниця російського МЗС, – Спорт 24) не входить до цього кола. У неї дуже низька посада для того, щоб входити у таку тусовку.

– Гаразд, без Маші. Ви їх добре знаєте, чим вони дихають. У них там прийнято вболівати за Спартак чи Зеніт?

– Пітерські, зрозуміло, більше підтримують Зеніт. Москвичі, відповідно, за московські клуби. Але бачите, у контексті запитання, яке ви поставили, це не має значення. Надто різний рівень світосприйняття. Не треба у них шукати якісь людські якості. Бо ми будемо думати, за кого вони вболівають, а вони в цей час почнуть у нас стріляти.

"І цей д*біл, витягнувши капу з рота, каже…"

– Не можу не запитати про такий феномен, як українські футболісти у російському чемпіонаті. Вісім років іде війна, дехто сидить там увесь цей час, а хтось поїхав туди рік-два тому. Якщо називати речі своїми іменами – хто вони?

– Можливо, людина-кущ, яка думає, що "спорт вне политики". Це неправда. Спорт – завжди політика. Спорт – в першу чергу політика. Де підіймаються державні прапори – там скрізь політика. І ті, хто роблять вигляд, що для них це неважливо, – або потенційні зрадники у випадку подальшого вторгнення та війни, або просто люди-флюгери.

Після того, як спортивна ера братів Кличків завершилась, у нас з’явилися інші особи, які на слуху. Для себе я виробив таку модель: вони, звичайно, представляють державу Україна, тому я за них вболіваю, бо вболіваю за національну складову. Але коли вони скидають рукавички і виймають капу з рота, для мене не стають моральними авторитетами чи лідерами громадської думки. Для мене ці люди закінчуються одразу після того, як сходять з рингу. Рекомендував би всім ставитися до цього саме таким чином.

"А потім вони фоткаються з Бастою": військкор, який не став футболістом – про зашквар Яремчука, зраду Тимощука і фронт

Бо, бачите, якщо людина не має внутрішніх переконань, або вони є – і відверто російські, ми з цим нічого не зробимо. Україна – велика демократична держава. Навіть є така опція, коли ти можеш тут жити і ненавидіти Україну. Карати належить за те, якщо людина взяла до рук зброю проти України. В іншому випадку треба сказати: "Чуваки, вийшовши у ринг, досягнувши результату і піднявши прапор свого міста, а не держави, яку ви представляли, ви ніколи не будете тут авторитетами".

Скільки часу домінували Клички? Років 15-20. Це ціла епоха! Вони – на секундочку! – російськомовні. За всі роки Клички ніколи не створили ситуації, коли українці сперечалися між собою, хто ці боксери – співвітчизники чи потенційні колаборанти. Клички – зразок поведінки поза спортивною ареною. Ось приклад, як можна себе позиціонувати.

Натомість наші теперішні хлопчики піарять російську православну церкву, фільми – настільки ідіотські і тупі! Хлопчика в статусі чемпіона світу з боксу використовують московські попи: "Нет никакой войны". І цей д*біл, витягнувши капу з рота, каже: "Если у меня друзья – россияне, то почему я должен перестать с ними общаться?" Усі розуміють, що людина або тупа (що навряд чи), або вона свідомо маніпулює.

Тому що твої друзі-росіяни залишаються друзями. Друзі формуються не за паспортом, а за спільними інтересами, минулим і, можливо, майбутнім. У мене, наприклад, дружина – громадянка Росії. У нас чудові стосунки. Ми з нею, у тому числі, й друзі. Але це не означає, що я при якихось обставинах скажу: "Ну что же вы нас поссорили?" Тому що я чудово знаю: особиста частина життя – це особиста частина життя.

Натомість ці хлопчики нам кажуть: "Українці, здавайтесь". Складіть зброю, "да какая разница", "один народ", "какая разница, как называется твоя улица". Вони хочуть, щоб у кінцевому випадку тут була Раша. Проте Раші тут вже ніколи не буде.

Ці речі потрібно проговорювати. Не треба сперечатися один з одним, рвати на собі чуби чи ще щось. Ще раз: якщо ви вже поставили питання, що спорт поза політикою, то, шановні наші потенційні колаборанти і любителі "русского мира", нічого не в’якайте про політику. Визначтесь, хто ви: адепти російської ідеології, яка вбиває громадян України тут і зараз, чи ви – поза політикою?

До речі, не завжди потрібно шеймити спортсменів за те, що вони десь сфоткались із росіянами. Принаймні для Магучіх, оскільки в неї довгі ноги, точно потрібно зробити виняток.

– У позитивному контексті ви згадуєте Кличків і Магучіх. Ще є якісь українські спортсмени, які викликають у вас повагу, бажання записати інтерв’ю, наприклад?

– Ще до війни я мав зустріч із сестрами Семеренко, які приїжджали на змагання. Мені було дуже приємно бачити їх – "мисливиць", які з гвинтівкою на плечах несуться на лижах зі швидкістю вітру. Тоді ще, пам’ятаю, дуже здивувався, які вони насправді маленькі і тендітні. У своєму житті я рідко зустрічаю вищих за себе людей, 193 сантиметри – це не жарти (Усміхається).

– Ви доросли до такого рівня, коли даєте інтерв’ю частіше, ніж їх берете. Втомлюєтесь від уваги до своєї персони?

– (Усміхається) Це скоро закінчиться. Я знаю закони цього жанру. Усі ставлять одні і ті самі запитання, за винятком вас. Це вже починає дратувати мене і, відповідно, людей, які це роблять. Ще трішки – і ця сторінка буде перегорнута. До наступного якогось приводу, яким я у цьому житті відзначуся. Всі, хто працюють з новинами, знають, що то тимчасова історія.

Інші інтерв'ю Спорт 24

"Бачив людей, яких мачете розрізали на шматки": полон на Донбасі і шоколадні цукерки для сомалійських піратів

"Шеву знають навіть у Сомалі": страшні очі маніяка Онопрієнка, зустріч із Ескобаром – чи обдарував Блохін наркобарона?

"Я плакала від болю": легендарна українка – про смерть на Олімпіаді, "кидок" із 2-ма квартирами і секс-символа Динамо