"Головний спогад про Олімпіаду – телеграма з рідного Коростеня": від втечі на товарняку до олімпійського золота
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Івановим, легендарним українським волейболістом, чемпіоном Олімпійських ігор-1968.
Тріумфатор Мехіко-1968 Володимир Іванов – один із найстарших українських олімпійських чемпіонів. Волейбольна збірна Юрія Клещова та Марка Барського майже повністю складалася з українських гравців, а Іванов був її важливою складовою.
Десятого вересня Володимиру Тимофійовичу виповнюється 85 років. Незважаючи на поважний вік, волейбольна легенда все ще займається активною діяльністю. Організація турнірів, ветеранські зустрічі та популяризація волейболу – такою є місія Іванова. Про неї, а також про золоту команду 1968-го Володимир Тимофійович розповів в інтерв’ю Спорт 24.
"Команда прийшла у роздягальню пригнічена – ніби мішком прибили"
– Я все ще працюю і не можу сидіти вдома. Займаюся розвитком ветеранського спорту. Сам грав до 65 років у волейбол. Проте біль у суглобах дається взнаки. Зараз доводиться приймати медикаменти. А ще роблю щоденну зарядку та фізичні вправи. Це обов’язково – інакше біль не даватиме мені спокою.
– Про минуле часто згадуєте?
– Намагаюся свої спогади викладати на папері – пишу книжки. Спогадів вистачає, бо погано сплю. Коли над Києвом ракети літають, сон не береться. Прокидаюся посеред ночі та мимоволі починаю згадувати. Навіть деякі забуті речі виринають у пам’яті.
– Мехіко-1968 – найяскравіший життєвий спогад?
– Безумовно. Недавно згадував, як ми грали проти Чехословаччини. Це трапилося якраз після того, як війська СРСР окупували їхню країну. Одного разу перетнулися з чехословацькими волейболістами на виході з ліфта. Ці злі погляди я ніколи не забуду. В останньому матчі турніру ми зустрічалися зі збірною Чехословаччини та відчули на собі їхнє велике бажання перемогти.
– Однак ваша команда легко тріумфувала 3:0.
– Вони перегоріли. Таке трапляється, коли чогось надмірно прагнеш. У підсумку ми виграли золото, Японія – срібло, а Чехословаччина – бронзу. Знаєш, скільки гравців у тій збірній Союзу були з України?
– Семеро українців і ще двоє вихованців нашого волейболу.
– Так, Жора Мондзолевський та Едик Сибіряков навчалися волейболу в Одесі. До речі, Мондзолевський минулого року помер – йому було 90!
– Ви грали з ними у першій лінії?
– Аякже. У стартовому матчі на Олімпіаді з американцями ми двічі вели в рахунку, але програли 2:3. Тренери вирішили дати пограти Борису Терещуку. Його головна чеснота – удар. Ми ж разом у Києві виступали. У Борі того дня гра не пішла. А збірна США навпаки розігралася.
– Для СРСР матч із американцями був особливо принциповим?
– Перед поїздкою кожного спортсмена кликали на співбесіду в КДБ. На трибунах було безліч партійних діячів. А ми програли у них на очах. Команда прийшла у роздягальню пригнічена – ніби мішком прибили. Відчуття, наче на спині по 200 кілограмів картоплі висить. Тренери Юрій Клещов та Марк Барський провели з нами важливу психологічну роботу. Усі вісім наступних матчів ми виграли.
– Який із них був ключовим?
– Проти німців. Просто у нас був Володя Беляєв! Мокрий, важкий, 110 кілограмів важив… Німці вистрибують під сіткою з блоком, а він пробиває поміж руки. Спочатку Клещов не вірив у нього. Мовляв, занадто товстий. Беляєв виступав за збірну України на Спартакіаді 1967-го, яку ми виграли. Після цього Клещов запросив його у команду.
– Ваш партнер Віктор Михальчук розповідав, що перед тим поєдинком із Німеччиною з вами трапився форс-мажор.
– Ми ледь не запізнилися на гру! У місті відбувалися змагання зі спортивної ходьби, магістральні дороги перекрили. Ми застрягли у заторі та ледве встигли. Не менш важливою була гра з японцями. Беляєва поставили у старті, а мене і Сибірякова посадили на лавку. Першу партію програли з тріском – 4:15. Кричу Барському: "Випускай мене і Сибіряка". Так і сталося – ми вийшли, вирівняли гру і три партії взяли.
"Тато дав мені кепку, пістоль без набоїв, а я тішився "перемозі"
– Кого з партнерів ви вважаєте найсильнішим волейболістом?
– Івана Бугаєнкова. Нас залишилося лише троє: я – у Києві, Михальчук – в Одесі та Бугаєнков – під Ригою. 2021-го Беляєв помер у Харкові. У жовтні там буде благодійний турнір. Хочу поїхати у Харків та піти на могилу до Володі.
– У чому була сила Бугаєнкова?
– Іван мав хорошу техніку, був пластичним, добре стрибав. Простий хлопець зі села, який спочатку займався плаванням. Тренер випадково помітив його і перетягнув на волейбол.
– Окрім самих матчів та, власне, перемоги на Олімпіаді, який момент у Мехіко став для вас найбільш яскравим?
– Телеграма, яку я отримав з рідного Коростеня. Після поразки від США мені передали кілька слів від земляків: "Коростенці бажають тільки золота". На перший погляд – одне речення, зате як мене надихнуло і додало сил! Зараз це все виглядає просто, а тоді текст треба було погодити з КДБ, пройти кілька етапів перевірок.
– У Коростень ви переїхали згодом, адже народилися у Гомелі. Якою є історія вашої сім’ї?
– Моя бабуся Віра та дідусь Михайло Івашкевич познайомилися у Гомелі. 1920 року народилася моя мама Людмила. Невдовзі на війні помер мій дідусь, тож бабця самостійно виховала маму. Потім почалася Друга світова війна, нам довелося втікати з дому. Мені було 9 місяців, коли ми евакуювалися у Чкаловськ. Їхали туди 20 днів у "теплушці", товарному вагоні. Спали на підлозі, дітей закутували у теплі речі, щоб вижити у дорозі.
– У Росії ви довго жили?
– Ні, оскільки планували поїхати до Києва – там пустувало багато квартир. Однак Київ бомбили, тож 1944-го ми вирушили у Коростень. Спершу туди поїхав мій дядько, панібрат Микола Дмитрович – працював будівельником на Південно-Західній залізниці. А згодом і ми приєдналися до нього.
– Ваш батько був із сім’єю?
– Ні, я його майже не знаю. 1945-го він приїхав до Коростеня після війни. Пригадую, як тато дав мені кепку, пістоль без набоїв, і я бігав на радощах і тішився, як нам тоді казали, "перемозі". Також радів поверненню батька. Та невдовзі він поїхав, тож мене виховували бабуся і мама. Маленька кімнатка, кухонька, невеликий достаток…
– Батька більше у вашому житті не було?
– Він ніколи не цікавився мною. Мама працювала телефоністкою, бабуся – бухгалтером, займалася хатніми справами. Вони вдвох і тягнули мене. Коли дивлюся на своє життя, то інколи дивуюся, як мені вдалося в таких умовах вирости до рівня олімпійського чемпіона.
"Кликали у ЦСКА, але мені подобалося вдома"
– Коли ви прийшли у волейбол?
– Повноцінного ДЮСШ у Коростені не було. Місто сильно постраждало від війни – у Коростені залишилося чимало розбитих будівель. Ми мешкали поруч із парком Шевченка, де функціонували відкриті майданчики для баскетболу та волейболу, футбольне поле. Я починав у футболі – чотири роки займався, був капітаном команди. Далі був баскетбол, а тільки тоді – волейбол. Потім я вступив у Київський інститут фізкультури. Починаючи з другого курсу, я виступав за команду майстрів Локомотив.
– Ви усе життя провели в одній команді?
– 12 років!
– Віктора Михальчука з Одеси кликали у ЦСКА, проте він відмовився. Вам надходили схожі пропозиції?
– Теж кликали у ЦСКА, втім я не захотів. Мені подобалося вдома. Коли 1964-го формувалася збірна на Олімпіаду в Токіо, де вперше запровадили волейбольний турнір, я потрапив у розширений список із 34 волейболістів. Але на змагання поїхав не я, а Стас Люгайло з ЦСКА. У той час це вважалося нормальним.
– Якби не перемога збірної України на Спартакіаді-1967, то вас та багатьох інших у команді теж могло не бути?
– Клещов взяв собі у помічники Барського, який тренував збірну України. Сам він був непоганим теоретиком, а Марк Абрамович володів особливою чуйкою. Я ще грав проти Барського, коли він виступав за одеську команду, а я – за Локомотив. Барський чудово розумів волейбол і завдяки йому шанс отримала ціла плеяда українських гравців: Матушевас, Михальчук, Антропов, Терещук.
– Як у Москві сприймали таку кількість українців у головній збірній?
– Відбувалися торги. Від України на Олімпіаду поїхав Василь Матушевас, зате відчепили молодого Валерія Астаніна з ЦСКА. Проте в іншому виді спорту провели розмін і взяли когось столичного. Так це зазвичай працювало. Щодо Матушеваса – прикро, але він першим серед нас пішов із життя – 1989-го.
– Ви залишилися вірним Києву, але ваше серце належить Коростеню?
– Так, я мешкаю у столиці, проте щороку навідуюся до міста свого дитинства. Там спочивають мої мама та бабуся – коли приїжджаю, то навідуюся до них на могилу. Коростень загартував мене, зробив мене тим, ким я є.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка