"У Ріо я пішла, як танк": Різатдінова про Дерюгіну, весілля, ціну медалі і чому зайвий кілограм – це кінець світу
Перша частина відвертого інтерв'ю "Спорт 24" з Анною Різатдіновою – легендою української художньої гімнастики, бронзовою призеркою Олімпійських ігор-2016.
Спочатку це виглядало як мрія. П'ятирічна дівчинка із Сімферополя, художня гімнастика, перші успіхи й віра, що талант обов'язково приведе туди, де світло, музика й овації. У 15 років Анна Різатдінова зробила крок, який визначив усе подальше життя, – переїхала до Києва заради збірної України. Саме тоді романтика великого спорту закінчилась і почалася система, де виживають не всі.
Спортінтернат із тарганами, небезпечний район, виснажливі тренування по 10-12 годин, школа "на бігу" і повна відмова від звичайного підліткового життя. Шлях Анни до олімпійської бронзи Ріо був вистелений не блиском медалей, а жорсткими умовами, психологічним тиском і постійною боротьбою – не лише з суперницями, а й із самою собою. Озираючись назад, Різатдінова чесно говорить про ціну чемпіонства і про те, чим доводиться платити за момент абсолютного щастя на олімпійському п'єдесталі.
"Ти не володієш своїм життям. Усе життя підлаштовується під твою ціль – чемпіонат світу або Олімпійські ігри"
– Анно, ви почали займатися художньою гімнастикою в 5 років у Сімферополі, а в 15 – переїхали до Києва заради збірної. Який момент після цього переїзду став для вас першим справжнім "холодним душем", коли ви зрозуміли, що романтика спорту закінчилась і починається жорстка система?
– Перше, що мене вразило, – це умови. У Сімферополі, як мені здається, у нас були нормальні умови: трикімнатна квартира. Тобто батьки заробляли не якісь шалені гроші, але жили. А тут я переїхала до Києва, коли ти потрапляєш до збірної, треба жити у спортінтернаті. Авжеж, мама, коли побачила умови разом із татом, вони запитали Альбіну Миколаївну Дерюгіну: "Можливо, треба квартиру орендувати, ми будемо працювати, багато зробимо, все, щоб Аню в квартиру". Альбіна Миколаївна так жорстко відповіла: "Якщо ви хочете результату, то тільки ось у таких, в дуже складних умовах..."
Небезпечний район, там ще треба було хвилин 15 йти пішки, і коли ти повертаєшся десь о дев'ятій вечора, то це реально страшно. Я жила завжди ще з однією дівчинкою або з двома. Це один санвузол, один душ на цілий поверх. Вимикають всі електроприлади – зараз для нас це не страшно, але на той момент о десятій годині вже все вимикали. Я пам’ятаю, що були таргани, там було просто все! Чесно, я б зараз, напевно, свою дитину не віддала в такі умови, але, можна сказати, це була школа виживання, яку треба було пройти. Напевно, це вперше я так зрозуміла, що тут солодко не буде.
По-друге, коли я прийшла на перше тренування, на розминку – цю дуже популярну від Альбіни Миколаївни, тоді я зрозуміла, скільки протримаюсь, бо було вкрай важко. Напевно, ніхто не готовий: як би ми по своїх містах багато не працювали, Крим завжди також багато працював – по два тренування на день, але коли ти приїжджаєш у Київ, у збірну, то це взагалі інше навантаження. І тоді я зрозуміла, що тут буде просто пекло.
– У підлітковому віці ви поєднували школу, постійні збори й міжнародні старти. Чим тоді доводилося жертвувати найбільше – відчуттям дитинства, свободою чи правом на звичайне життя? І хто в той період був вашою реальною опорою, а не формальною підтримкою?
– Зі школою було завжди важко, тому що гімнастика, саме художня, – це такий дуже недооцінений вид спорту в плані того, що ми дійсно багато чим жертвуємо. Навіть порівнюючи з легкою атлетикою, з фехтуванням, з видами боротьби, ну я ж з усіма спортсменками спілкуюся, і коли вони розповідають про свій графік, що в них може бути відпустка, вони можуть народити дитину, навіть повернутися після пологів – ну це нормальні, на мою думку, види спорту, де ти можеш продовжувати своє спортивне життя, свою кар'єру. І при цьому в них є гонорари, тобто спортсмен розуміє: так, він працює, він все своє життя покладає в спорт, але він розуміє, що цей спорт принесе йому якісь умови для подальшого життя, для будування родини і так далі.
Гімнастика, у порівнянні з іншими видами спорту, взагалі не оплачується. Я кажу про якісь міжнародні спонсорські змагання, як Діамантова ліга. Бо якщо ми беремо теніс – це взагалі інша ліга. Але чому? Вони працюють і ми працюємо, у всіх навантаження плюс-мінус однакові. Зараз, коли вже стала старшою, я з іншої точки зору на це все дивлюсь і розумію, що тут трошки недооцінена саме художня гімнастика. Не знаю чому, не знаю, до кого це запитання, але це факт.
Фото з особистого архіву Анни Різатдінової
Вимагає наш вид спорту повністю зупинити своє навчання десь із восьмого класу. Ми взагалі не ходимо в школу, можливо, навіть раніше. Зараз дівчата переходять на онлайн-навчання. Ми так само виконували домашні роботи кожного дня, не пропускали контрольних, практичних, ЗНО. Адже ми ходили тільки тоді, коли повинні були відпрацювати в залі, потім відпроситися, бо нас не відпускали. А якщо відпустили, то це вже було свято – ми розуміли, що потрапимо на це ЗНО. Як і всі "смертні", ми так само все це проходили і здавали. Там вже залежало від нас: чи пройдемо ми, напишемо гарно чи не напишемо – є щось в голові, чи немає.
Це дуже важко. У тебе перше тренування з дев'ятої до другої, далі годинка-півтора перерви, і далі друге тренування до 20:00-20:30. Тобто в тебе є година-півтора перерви – ти повинен встигнути щось поїсти, там якийсь масаж, відновлення, і плюс зробити ось цю домашню роботу, підготуватися до ЗНО. Або, якщо ти їдеш на змагання, то береш усі книги і в літаку робиш завдання.
Чим ще особисто я пожертвувала – і воно, напевно, в моїх очікуваннях не повністю окупилося: от, наприклад, школа – це таке, я не дуже страждала, діти навпаки радіють, коли ти не ходиш в школу. Тільки от зараз, мені 32, і коли, знаєте, в компанії сидиш, тобі щось розказують: "а ми ходили туди", "а ми сюди", точки в Києві які були, про клуби – і ти такий сидиш, і компанія розуміє: ну Аня не знає, вона ж була в залі. Усвідомлюєш, що дійсно пропустила якийсь відрізок свого життя. Але, з іншого боку, коли ти сидиш з олімпійською медаллю, то розумієш – напевно, воно того варте було.
Ти не володієш своїм життям. Усе твоє життя підлаштовується під твою ціль – чемпіонат світу або Олімпійські ігри. Не можеш просто взяти і поїхати в Сімферополь до батьків, тому що в тебе підготовка. Тато прийшов з рейсу, я його взагалі не бачила. Ти не можеш зустрітися – в тебе підготовка. У подруги весілля – я на жодному весіллі не була! У мене мрія в житті – потрапити або на своє або на чиєсь весілля. У мене такі дитячі забаганки, тому що дійсно я це пропустила.
У мене мрія – десь у Парижі провести День святого Валентина. Так, я була багато разів у столиці Франції – на змаганнях, де ми нічого не бачили. Але в той момент ти йдеш до цілі, ти нібито цього не помічаєш, що життя минає десь поруч. А от коли озираюсь назад, то розумію: дійсно, багато чого пройшло повз мене.
– Дехто каже: "Якщо не зламають – не буде чемпіонки". Де у вашій кар’єрі була межа між необхідною жорсткістю та моментами, коли вас намагалися переламати психологічно, і як це вплинуло на вас?
– Спеціально ніхто не ламав. Я багато аналізую, багато дивлюсь, як в інших видах спорту. Це, напевно, методологія саме художньої гімнастики. Можу, напевно, порівняти тільки з балетом, де так само жорстко – це всі знають, – і з фігурним катанням, де жорстко з дитинства. Чому? Тому що і балерини, і гімнастки, і фігуристки – ми рано починаємо і рано закінчуємо. Ми розуміємо: з кожним роком у тебе вже не та гнучність, це фізіологія, ти не так виглядаєш на килимі.
Це три види мистецтва, я б сказала, спорту, де зовнішність є практично ключовим моментом. Ти не можеш набирати вагу, ти не можеш народити, а потім повернутися у балет, у фігурне катання чи у гімнастику. Ми ж виходимо в купальниках, тобто зовнішність – це наше все. Кожен зайвий кілограм – кінець світу.
Тому гімнастика вимагає ось цієї жорсткості, якої не повинно бути щодо дівчат. Бо дівчата – це про жіночність, легкість, грацію. А наш вид спорту – він дійсно ніби такий от легкий, багато хто так думає. Пам’ятаю, ми сперечалися з нашими олімпійцями: "А що у вас там, тільки ось ці шпагати, батмани, стрічкою – і все?" Я кажу: так-так, прийди до нас на тренування. У борців по п’ять годин тренування, а у гімнастки – по дванадцять годин у залі. Це не нормально. Нас фізично дуже сильно тренують, і так само нашу голову треба тренувати. Чому?
Тому що дівчата – ми про гормони, ми про ось ці гойдалки в плані: сьогодні є настрій, завтра немає, післязавтра я закохалася. А в художній гімнастиці це не важливо. Щоб дівчина, жінка стала емоційно стабільною, щоб на неї нічого не впливало, треба тренувати "менталочку" – і пожертвувати особистим життям.
Мені ніхто не казав, я просто розуміла усвідомлено: якщо до цих двох тренувань ще хлопець – я не витримаю. Ну куди: ми о 8-8:30 закінчуємо тренування, а ще фарбуватися, ще кудись йти – це нереально. Я свідомо сказала собі: та ні, зараз Олімпіада, а все інше – потім. Тут цікавий момент: коли ти була гімнасткою, то казала: "Ні-ні-ні, хлопці – мої вороги (умовно), вони зараз мені не потрібні, вони будуть заважати". Окей, спорт закінчується, а ця установка в твоїй голові залишається! Тут дуже цікаво, багато таких моментів, які я тільки зараз розкопую.
Фото з особистого архіву Анни Різатдінової
Це все, мені здається, навіть не через тренерів, а через жорсткі умови в художній гімнастиці. Не можу сказати, що хтось ламав – ні. Так, були певні моменти, завдяки яким я повинна була ставати сильнішою. Зараз я таки розумію, для чого, коли ти лідер у збірній, тебе ставлять на 2-3 місце чемпіонату України. Але на той момент не розумієш, тобі 19 років, ти ображаєшся: як так можна було?
Насправді це все робилося для того, щоб я ставала сильнішою. Щоб коли настане цей день Х, день розіграшу медалі на Олімпіаді, де на мені буде неймовірна відповідальність, коли мені буде нереально страшно, але коли я буду повинна виходити на килим і воювати – щоб мені вистачило ось цих сил. Це такі певні моменти, вони робилися для того. І, як ми бачимо, у Ріо, у другий день розіграшу медалі, я пішла, як танк. Це говорить про те, що і тренери, і вся команда робили все правильно.
"Росіянки навіть з помилками все одно ставали першими-другими"
– Олімпіада в Ріо принесла вам бронзу. Яким був ваш внутрішній діалог у той момент – відчуття перемоги, полегшення, чи все ж думка "я могла більше"?
– Я там плакала і на п'єдесталі, і після стрічки, останнього виступу. Багато хто думав, що розчулилася, бо не вища медаль. Я застала такий період часу, на жаль, коли Росія в нашому виді спорту була непереможною. Нас настільки до цього привчили, що ти десь на підсвідомому рівні розумієш: Росія – перше, друге місце, це однозначно, просто так. Всі це знали, всі це розуміли.
Я, авжеж, розраховувала на золото, я хотіла. Але коли це відбувалося в мій період часу, якщо вони навіть з помилками все одно ставали першими-другими, то ти розумієш, що будеш боротися за третє місце. І ще там у мене була з Білорусі конкурентка сильна, ще з Кореї, яка, до речі, також тренувалася в Росії. Я розуміла, що в мене шансу на помилку взагалі немає. І ось це навантаження дуже тобі заважає.
Це були сльози щастя, абсолютного щастя. Хто трошечки розбирається в художній гімнастиці, той розуміє, що це таке в той момент. Зараз вже, коли була Олімпіада в Парижі без росіян, без Білорусі, аж легше дихати стало і настільки цікавіше було дивитися. Ми бачили, як географія розширювалась – дівчата з абсолютно різних країн світу, з Європи, нарешті можуть вигравати медалі. Раніше, якщо проаналізувати всі Олімпіади, вигравала Росія. Тому я, напевно, остання потрапила на цей час, на цей період такий важкий, і люди просто розуміють, чого це вартувало.
Я була абсолютно, безмежно щаслива. Ось цей момент щастя не може порівнятися навіть з народженням дитини – це інше. У мене багато було щасливих моментів у житті, багато чого я бачила, переживала, торкалася. Але ось цей момент, коли ти стоїш на олімпійському п'єдесталі, на тебе надягають олімпійську медаль… Коли ти розумієш, що зробив усе. Що Бог, зірки, всі тобі допомогли, судді – все якось розвернулося в твій бік, і ти настільки за це вдячний. Я бажаю усім відчути цей момент. Але, коли згадую, що за ним стоїть, то треба подумати – йти на цей шлях чи ні.
– Яка з ваших нагород – чемпіонати світу, Європи, Longines Prize – далася найважче і за яку довелося платити найбільшу особисту ціну? Чи була медаль, після якої замість радості з’явилося відчуття порожнечі?
– Ні, кожна медаль для мене була особливою. Я була, можна сказати, "хворою" на цій медалі. Коли я їхала на змагання і поверталася, наприклад, з однією медаллю замість п'яти – для мене це була трагедія. Я себе просто зсередини з’їдала. Це, напевно, було зайвим, але не могла собі дозволити приїхати додому без медалі.
Медаль олімпійська – я розуміла, що треба покласти заради неї, що треба робити. Тому що в мене вже була одна Олімпіада за плечима – Лондон-2012, коли я там стала десятою. І на другу Олімпіаду, коли я вже розуміла, що можу привезти медаль, вирішила, що треба просто реально жити в цьому залі. Що не можу собі дозволити щось не доробити – план повинна навіть перевиконувати. Додатково бігала зранку і ще два тренування. Десь о сьомій я починала бігати, саме взимку. Знала, що так буде результат кращий. Це не тренери мені казали – я сама вирішила.
Боялася робити менше, ніж мої суперники з Кореї, Росії, Білорусі. Розуміла: якщо на тренуваннях робитиму менше, ніж вони, то все – в мене шансів не буде.
А медаль, яка мене трохи вибила, – це Лондон, коли я посіла десяте місце. Нібито фіналістка, але це такий результат "не дуже", скільки покладаєш на цю гімнастику – і десяте місце. Ось тоді, напевно, я вперше задумалася: можливо, це взагалі не моє? Можливо, поки не пізно, піти вчитися, танці, балет – вже було запізно щось міняти, тому що реально результат не йшов. І батьки це бачили, і я це бачила.
"Прийшла на "Танці з зірками" – там взагалі не відрізняють художню гімнастику від спортивної"
– Багато хто думає, що медалі автоматично роблять спортсмена багатим. Якою була ваша перша зарплата, і чи вистачало її на життя?
– Перша квартира, не буду скаржитися, доволі легко до мене прийшла. Чому? Тому що це був 2013 рік, дуже успішний для мене. Я виборола багато медалей з Універсіади, були Всесвітні ігри – вони прирівнюються до Олімпійських ігор з неолімпійських видів спорту. Там у мене було і золото, так гарно я все зробила. За ці призові змогла купити собі квартиру. Не нову – це стара будівля на Лівому березі, але мені було 19 років, і я сама, без допомоги батьків, заробила на помешкання. Переїхала тоді, вже не жила в спортучилищі – і це було круто.
Далі – Олімпійські ігри, за бронзу мені дали 50 тисяч доларів. Квартиру місто виділило дуже маленьку – це навіть студія. Пам'ятаю, я її так дуже замало продала. Авжеж, якщо б Крим на той момент не був окупованим, то й там щось би ще отримала.
Гран-прі – це взагалі копійки, 500 доларів, щось таке. Знову ж таки, у порівнянні з легкою атлетикою, з тенісом – це просто ні про що. Зараз дівчата, я читала, щось мільйон 400 тисяч доларів на останньому турнірі заробили. Можливо, якби у гімнастиці були такі призові, то ми б залишалися. Авжеж, робимо не задля грошей, сто відсотків, але коли тобі 21-22 роки, ти вже замислюєшся про своє майбутнє. Мені здається, це була б додаткова мотивація для дівчат.
– У футболі поразка не знищує кар'єру, а зарплати – космічні. Чи було у вас колись відчуття несправедливості: я працюю не менше, а ціна зовсім інша?
– Авжеж, особливо зараз до мене прийшло таке розуміння: коли ти спортсмен і готуєшся до Олімпіади, то як коник – взагалі нічого не бачиш. А зараз я бачу всю інформацію, хто скільки заробляє, – стає прикро. Мені навіть подруги кажуть: "Боже, ну ти вже не спортсменка, заспокойся, це в минулому. Думай, як зараз заробити". А в мене, як у спортсменки, яка пахала з п’яти років, таке відчуття недооціненості. Тобто я працювала, все робила, як по книжці, і всі медалі завоювала, а воно так не окупилося.
Мій тато завжди мені казав: спочатку ти працюєш на ім'я, зараз відмовся від усього, але не хвилюйся – потім ім'я сто відсотків буде працювати на тебе. У моєму випадку – не так. Думала, що мій вид спорту, нібито, дуже розвинений, популярний, але після завершення кар’єри зрозуміла: не такий він популярний – це факт. Прийшла на "Танці з зірками" – там взагалі не відрізняють художню гімнастику від спортивної. І я наче почала розуміти: це наша така бульбашка під назвою "художня гімнастика". Але вона не дуже широка, ця аудиторія, і в цьому є проблема.
Десь шкодую, що в нас не так, я могла набагато більше заробити. Тепер думаю, як після закінчення все монетизувати. Тому що, знову ж таки, в мої роки соціальні мережі тільки починали розкручуватися. Якби я була спортсменкою зараз, то і блог би вела, все би показувала – я вже розумію, як це робити. Я всі свої соцмережі направляла б, щоб показувати свою підготовку до змагань і так далі.
На той момент ми не розуміли, що з тим інстаграмом робити. А зараз ти нібито екс-спортсмен, не професійний. Так, є академія, але це не так цікаво людям, це дуже все складно. І виходить, що наче багато всього зробив по максимуму у своєму виді спорту, але повинен знову щось вигадувати, якісь інфоприводи, як вести стратегію своїх соцмереж. Це дивно.
"Мені дуже не вистачало психолога. У цьому катастрофічному виді спорту він вкрай потрібен"
– Ви пройшли школу Дерюгіних – систему, яка виховує чемпіонок. Який принцип пронесли крізь життя, а від якого свідомо відмовилися у власній роботі з дітьми? Чи були моменти, коли не погоджувалися з рішеннями тренерів і як обирали між покорою системі та власним відчуттям правоти?
– Дійсно, я для себе зрозуміла: щось я точно так у себе не хочу. А в чомусь є моменти хороші. Наприклад, готую дітей за системою Альбіни Миколаївни Дерюгіної. Тобто, ось цей план роботи – розписувати перед кожними змаганнями, особливо важливими, – це точно я взяла від Альбіни Миколаївни. Розминки її знамениті – це точно Альбіна Миколаївна. Ті ж самі збори літні, як я розписую графіки тренувань, – це сто відсотків Альбіна Миколаївна. Навіть налаштування дітей, ставлення до дітей, що зі всіма треба поговорити. Цю дипломатичність, ось цей професіоналізм, напевне, я взяла в Альбіни Миколаївни.
Але щось просто захотіла адаптувати. Наприклад, надати класні умови. Я вам вже розповіла, в яких умовах ми жили, тренувалися. Пам’ятаю: у грудні ми були в шапках, у рукавичках, по троє шкарпеток було – ну це жах! Тож я хотіла дати нормальні умови. Війна завадила. Зараз складно із цим.
Мені дуже не вистачало психолога. У цьому катастрофічному виді спорту він вкрай потрібен. Далі – хореографія. У нас її не було. Пам'ятаю, приїжджали професіонали з Одеси або Дніпра, але от у Києві в нас такої хореографії не було, вона з’явилася потім. Тобто є якісь моменти, які б я хотіла, так би мовити, трохи модернізувати.
Фото з особистого архіву Анни Різатдінової
Точно для себе вирішила, що не буду виділяти, мовляв, ось там у неї красиві довгі ноги – з нею я працюватиму. А, наприклад, дівчинка поруч стоїть, у неї менший зріст, я розумію по батьках, що в неї не буде два метри зросту. Але я бачу, як у неї горять очі, як вона хоче. У дитинстві я була ось цією другою дівчинкою. Тож більше працюватиму саме з нею, а не з цією, у котрої довгі ноги. Розумієте? Тому що я знаю, до чого приводять всі очі, які горять.
– Який випадок у суддівстві або всередині збірної назавжди змінив ваше уявлення про справедливість у спорті?
– Я ж кажу: мало того, що у нас взагалі дуже суб’єктивний вид спорту – немає секундоміра, немає цієї точності... У принципі, все дуже суб’єктивно: подобається – не подобається, і так далі. По-друге, я якраз потрапила на той період часу, коли Росія дуже домінувала, ну прямо дуже. Це всі знали.
І навіть Ірина Іванівна Дерюгіна, даючи інтерв'ю нещодавно, розповідала, що на біле казали "чорне", на чорне – "біле". Це реально факт. Тому ця суб’єктивність йшла поруч, але у нас, знову ж, була така Альбіна Миколаївна: ми могли сісти і жалітися, мовляв, ми бідні, нещасливі, постійно програємо. І нам завжди казали: треба бути на 2-3 голови кращими за своїх суперниць, тоді, можливо, вам поставлять хоча б однакову оцінку. Тобто, ми розуміли, що треба працювати більше за всіх. І ми були на це налаштовані.
"А як так? Я ж тут зірка!"
– У багатьох спільнотах ходять страшилки про суворі тренування, дієти й обмеження. Ви виступали проти таких стереотипів останнім часом. Де межа між дисципліною та шкідливими вимогами?
– Дуже складно, тому що ти, пройшовши важкі тренування і дисципліну, авжеж хочеш більш нормального ставлення до дітей: щоб не було цих суворих дієт, щоб ні в чому їх не обмежувати. Але, знаєте, діти настільки несвідомі – я не кажу, що всі. Але у колективі зі ста дівчат дві можуть бути усвідомлені: вони знають, чого хочуть, ведуть свій спортивний щоденник, записують усі зауваження тренера, можуть самі в неділю прийти потренуватися – фанати. Ось два фанати з усієї групи.
А що робити з іншими, коли бачиш, що вони талановиті, що з них теж може вийти гарна гімнастка, але вони ледачі? Ось тут що робити тренеру? Йому доводиться бути і психологом, і ментором, і мотиватором. Спочатку намагається по-хорошому замотивувати дитину, але дитина в зоні комфорту: вона не хоче, вона не готова "помирати" в залі, краще блогерство. Натомість тренер розуміє, що треба з неї витягнути цей результат – вона може.
Він стикається з дівчиною, якій треба схуднути, але вона не хоче. Тут наставник не повинен застосовувати жорстокість. Треба залишатися тренером у плані дисципліни – усе має бути чітко. Не всі діти розуміють через добре, дуже хороше ставлення. Декому потрібен суворий голос, дисципліна – по-іншому вони просто сядуть і нічого не будуть робити.
Має бути індивідуальний підхід: на когось у залі я взагалі не підвищую голос. Є діти, в яких очі погасли – я навпаки їх закличу, запитаю, що трапилося, щоб повернути цю яскравість. А на когось просто постійно потрібно підвищувати голос, щоб дитина не лежала, а щось робила в залі.
– Чи трапляється, що діти самі усвідомлено вирішують: "Я більше не хочу займатися професійною гімнастикою"?
– Так, зараз таке життя. Знову ж таки, діти часто не бачать мотивації. Гімнастика – дуже складний вид спорту: тут треба бути сильною, дбати про розтяжку, харчування, зовнішність, витримувати всі навантаження. І в якийсь певний період часу дівчата просто хочуть нормально жити, спілкуватися з хлопцями – і це також нормально, це природно. Хтось хоче навчатися і не може поєднувати, хтось не бачить сенсу, задля чого це робити.
Для дітей ось це блогерство, вести TikTok – можна монетизувати, нащо їм ця "корочка". Ось зараз такий підхід до дітей. Авжеж, ми пояснюємо, що це професія на майбутнє, що дівчинка повинна бути самореалізованою, що ти можеш будь-який блог створювати на базі того, що ти спортсменка, професіонал. Але все складніше залишати дітей у спорті.
– 2017 рік – завершення кар'єри. Хто був першою людиною, якій ви сказали: "Я завершую"? І що в той момент було страшніше – остаточно піти зі спорту, чи залишитися в ньому ще на кілька років усупереч собі?
– Ну, в художній гімнастиці дві Олімпіади – це космос. Це не всі проходять. Але, зазвичай, одна – і все, закінчують, тому що дуже важко. Я пройшла дві Олімпіади і, якщо чесно, вже з останніх сил йшла на Ріо – і морально, і фізично. Розуміла, що більше не хочу і не можу. Я взагалі з хлопцями не спілкувалася. Усвідомила, що не можу, і тут злякалася: якщо візьму медаль – клас, авжеж я закінчу, але якщо не візьму — що робити? А на третю вже не піду.
Коли я виграла цю медаль, не було взагалі сумнівів, що закінчу. Я зробила максимум. Бронза в нашому виді спорту – це максимум. Але це такий період, коли ти все життя – 18 років – провів у художній гімнастиці, робив одне і те саме, і тобі дуже страшно: а що там за дверима цієї гімнастики? Ти наче нічого не вмієш, нічого не знаєш, і поняття не маєш, чим займатися далі. Ти не сидів і не думав, що робити після гімнастики – це відбувається в один момент. І тут страшно.
Я ще думала: залишатися чи не залишатися. Тренери були за те, щоб я залишалася, тому що молоде покоління ще не настільки рейтингове, юні. А ти вже – зірка, яка сяє, з іменем. І тренери багато говорили, що в тебе все тільки починається, залишайся. А ти звик прислуховуватися не до себе, а до тренера, бо він завжди правий, підкаже, як краще.
У цьому випадку мені потрібно було слухати себе, а я слухала всіх оточуючих, ну, тренерів у першу чергу. Вирішила залишитися ще на Кубок Дерюгіної – це 2017 рік. Помилка: не треба було цього робити. Я вже була без того азарту в очах, без вогника. Трохи набрала вагу. Пам’ятаю себе в Ріо – тоненьку, швидку, це була інша Анна. Я не хотіла так завершувати.
Я б зробила по-іншому зараз. Влаштувала проводи – не концерт, а красивий вечір. У мене ж відбулося трохи інакше, але це вже історія, досвід: треба слухати себе, відчувати – це дуже важливо.
– Після завершення кар'єри багато спортсменів губляться. Що стало для вас найбільшим шоком?
– Авжеж, мене це не оминуло. Перший рік – ніби насолоджуєшся. Думаєш: Боже, нарешті нормальне життя, можеш їсти все, що завгодно, пити, гуляти, знайомитися з цим світом. А потім, десь через рік, коли про тебе забувають усі – ЗМІ, країна, – тому що у тренерів збірної нове покоління дівчат, інші зірки підростають, то увага вже не на тобі, як було всі ці 18 років. І ти такий: "А як так? Я ж тут зірка!"
Для спортсмена це дуже складний період, коли розумієш, що ти вже "все", і ніхто не каже, що робити далі, куди йти і так далі. Це дуже важко.
Я почала їздити на майстер-класи десь 3-4 роки після завершення кар’єри – кожного місяця щось пробувала. Я не знала, чим займатися, шукала себе, розуміла, що зупинятися не можна, щось потрібно робити. А потім спала на думку ідея відкрити академію, написати книгу. Згодом з’явилися телевізійні проєкти, такі як "Танці з зірками". З цього проєкту, я б сказала, відкрилися двері для мене. Багато хто в нашій країні дізнався про мене саме там, а не через Олімпіади.
Далі буде.
Більше інтерв'ю на Спорт 24