"На фехтування втекла з конкурсу краси": чемпіонка світу Харькова – про порожнечу в голові, забобон і заряд від рутини
Шпажистка Влада Харькова розповіла Спорт 24, з чого складається успіх, як святкувала перемогу, чому захопилася грою на фортепіано, де її місце сили і нові проєкти.
Щоб порахувати українців – чемпіонів світу з фехтування в індивідуальних змаганнях, вистачить пальців однієї руки. У рапірі найкращим ставав Сергій Голубицький, у шаблі – Ольга Харлан і Володимир Лукашенко, у шпазі – Наталія Конрад (Грузинська) і тиждень тому найсильнішою у світі стала Влада Харькова.
Після тріумфу в Тбілісі у кінці липня Влада встигла погостювати у рідних на Закарпатті, повернутися до Києва, а телефонний дзвінок Спорт 24 застав її в Португалії.
"Солодкий прийом і святкування"
– Пані Владо, у Києві дихати нічим, у Португалії, мабуть, ще спекотніше?
– Якраз навпаки. Тут +26 та й вітерець з Атлантики повіває. Погодні умови якось дивно збалансовані й дуже комфортно.
– Вирішили відпочити після перемог у Генуї на чемпіонаті Європи і Тбілісі на чемпіонаті світу?
– Так. Побула вдома два дні й поїхала. За останні кілька місяців багато чого відбулося в спортивному житті. Треба переключитися.
– Емоції вже трохи вгамувалися після тріумфу в Грузії?
– Є трохи. Навіть присутнє відчуття, ніби це трапилося в минулому житті.
– Як святкували перемогу?
– У різних місцях по-різному. Спочатку приїхала додому в рідний Ужгород. Відсвяткували в сімейному колі з батьками, зустрілася з друзями. Потім поїхала до куми в гори, у них там будиночки. Вони мені подарували дуже крутий торт з написом "Нашій чемпіонці світу". Там зустріла подруг, яких давно не бачила. І після короткої мандрівки в гори приїхала в Київ, де також відзначили перемогу в дружньому колі. Один друг взагалі перевершив усіх, і на честь успіху замовив одразу три торти. Тому, можу сказати, що прийом і святкування були солодкими.
– Вас визнали спортсменкою липня в Україні, тож нагородження, мабуть, доведеться перенести?
– Виходить, що так. У суботу мені зателефонували, повідомили цю прекрасну новину. Ми домовилися, що в кінці другої половини серпня я повернуся і, ймовірно, тоді й проведуть нагородження.
"Здобула "золото" в поганий день"
– Пані Владо, три вирішальні поєдинки ви виграли з однаковим рахунком – 15:14. Щоб завдати вирішального удару, треба мати сталеві нерви, холодну голову, бути хитрою чи, навпаки, допомагають емоції?
– Насправді, думаю, що це просто так складався день. Мені, з одного боку, тоді за відчуттями було досить важко фехтувати, а з іншого все йшло чудово й доволі легко. І, наприклад, майже в усіх боях я вела в рахунку. Але в якийсь момент все ж таки давалися взнаки велике емоційне навантаження і відповідальність. І, мені здається, це впливало на концентрацію, втрачала важливі уколи й доля поєдинків вирішувалася в останній момент.
– Це ж як треба володіти собою, щоб тричі поспіль завдавали влучних ударів, коли права на помилку немає?
– Для мене це складне питання. Був такий рік, коли ми фехтували в команді і я завершувала сутички. У кількох зустрічах саме цей пріоритетний останній укол я програвала. Пам'ятаю, тоді прийшла до головного тренера Богдана Нікішина з одним запитанням: що зі мною не так? Обговорювали, аналізували. Важкий сезон був. І от буквально два роки я закінчую гарно ці поєдинки.
Думаю, це ментальна історія. Тобто, для мене тут важливим було саме налаштуватися. Бо розуміла: якщо почну допускати якісь думки – що мені робити, як готувати цей укол, то проблему не вирішити.
У кожного своя методика. Для мене важливо залишатись взагалі без будь-яких планів на бій. Тоді я готова до всього і можу повністю бачити поєдинок. Це така порожнеча в голові, яка дозволяє бути в моменті. І я намагалася саме з таким підходом завдавати останні уколи.
– Владо, якби фехтування було емоцією, то якою?
– Навіть не знаю, чи є така емоція. Якби її можна було описати азартом, грою, захопливістю, то, напевно, це було б про фехтування.
Просто за один бій ти проживаєш цілий букет різних емоцій. Однією з них складно описати фехтування. Але починається все, звичайно, з любові.
– Яку якість, яка потрібна фехтувальниці, ви цінуєте в житті?
– Напевно, це – беззупинність. Коли ти вмієш дуже швидко змінюватись, але при цьому все одно, незважаючи ні на що, продовжуєш йти вперед. Навіть у суперкритичній ситуації, коли здається, що нічого не можеш придумати, ти все одно намагаєшся щось змінити, подолати ці перешкоди. Це така дуже життєва, крута навичка. Завжди рухатись уперед, незважаючи ні на що.
"Не артистка, а стратег"
– Що б ви сказали собі 10-річній, коли тільки починали фехтувати?
– Мабуть, порадила би більше вірити в себе. З ментального боку в спорті це справді чимало означає, на мій погляд, це взагалі 80 відсотків успіху. Техніка, стратегія, тактика, безумовно, важливі, але без ментальної стійкості вони небагато вартують.
– На фехтувальній доріжці ви більше артист, стратег чи боєць?
– Ой, у нас справді є такі артисти, яким потрібна публіка і показове фехтування. Я не така, напевно, більше стратег. І це мені часом дошкуляє, бо багато перемірковую.
Я не завжди була такою, як зараз. У дитинстві як? Захотілось – пішла, не хочеться – не пішла. Зараз намагаюся мислити стратегічно. Так і на доріжці будую тактику, зважаючи на суперницю.
– Фехтування – це більше про боротьбу з суперником чи з собою?
– І те, і інше, це нероздільні частини. Мій тренер часто, навіть перед цим чемпіонатом світу, наголошував: як тільки ти перестанеш боротися сама з собою, то і результати стануть відповідними.
Так і трапилося. Тільки-но я перестала боротися зі своєю невпевненістю, страхами і різними емоціями, які заважають вільно фехтувати, переборола в собі це, відпустила, то прийшов найкращий результат. Здається, треба боротися з суперником, але бажано відпустити себе і дозволити собі просто в цій боротьбі бути.
– Із суперницями після поєдинків спілкуєтеся?
– Одразу після сутичок – ні, бо хтось поступився, засмучений, хтось виграв, радіє – різний емоційний стан. А через певний час – так. З моєю суперницею по фіналу Катріною Лехіс зустрічаємось на зборах, змаганнях, добре знайомі. І коли вже відійшли від поєдинку, стояли перед нагородженням, то і сміялись, і жартували.
"У мене є один вільний місяць на рік"
– Що фехтувальник втрачає, коли занурюється у спорт на повну?
– Коли ти професійний спортсмен, то тебе фізично немає в рідному місті, ти пропускаєш багато життєвих подій, зустрічі з друзями, з якими можна просто посидіти за вечерею, не відвідуєш різні події. Майже повністю випадаєш із соціального життя. У кожного спортсмена, мабуть, реально є один вільний місяць на рік. Коли закінчується сезон і ще не почався наступний, у тебе є час для себе. Романтичне життя також непросто будувати, бо стосунки відбуваються на відстані.
Ми справді багато подорожуємо. Якось підраховували з Оленою Кравацькою, що вдома нас фізично немає більше пів року. Професіональний спорт забирає весь час, щоб вкладатися в якусь іншу справу годі й говорити. Коли чую, щось хтось примудряється життя на високому професійному рівні поєднувати з іншим напрямком, то для мене це супергерой. Але, незважаючи на це, спорт має дуже багато різних переваг. І навіть в таких умовах спортсмени вміють збалансовувати різні сфери життя.
– Ваш день – з чого він складається?
– Залежить від того, на скільки днів ми приїхали в Київ. Коли між поїздками на змагання чи зборами три-чотири дні, то намагаюся все встигнути. Бранчі з друзями, вирішення робочих питань, які назбиралися, зустрічі, обов’язково треба відвідати батьків, близьких. Звісно, необхідно себе привести до ладу: сходити на різні процедури, манікюри. І знайти час на відпочинок. Я звично беру собаку і ми їдемо в якийсь гарний парк шукати тишу.
Тобто, коли повертаюся, то більшість часу проводжу в метушні. Проте вона відволікаюча, приємна, тепла, яскрава, швидка і заповнена, бо її ти дуже чекаєш. Така буденність дуже заряджає.
– Порода собак видає характер господарів. У вас яка?
– Грифон. Маленький, з виду злий песик, але дуже добрий в душі.
– Владо, у вас є якийсь девіз чи фраза, яка надихає?
– Однієї немає, є декілька. Повторюю їх, коли концентрую увагу на диханні. Намагаюсь сказати, що довіряю собі, своєму тілу, досвіду, реакції. Повторюю, що я в безпеці – це щоб не хвилюватись і змагання не вийшло стресовим. Намагаюсь переконати себе, що це просто тренування, процес, який я роблю щодня. Нав’язую собі позитивні настанови разом із диханням – не можна пускати поганих думок у голову. Бо навіть просто уява про те, що бій може скластися в негативний або позитивний бік, може збити концентрацію. Мені важливо залишатись максимально порожньою, щоб просто приймати те, що може трапитись.
Тобто, налаштовуючись, намагаюсь повністю довіритись собі і своєму чималому досвіду.
"Місце сили – мій дім в Ужгороді"
– У вас постійні переїзди. Цікаво, ви пакуєте валізу заздалегідь чи в останній момент?
– Я з тих, хто збирається в останній момент, особливо останнім часом. Так виходить у нас із другою половинкою, що в нас дуже багато планів, всюди хочеться встигнути. Останні рази буквально за 30 хвилин поспіхом збирали речі. Мабуть, це також досвід. Речі випрані, складені. Їх треба просто взяти і перекласти у валізу. Немає хвилювання, що можеш щось забути.
– У вас є улюблені місця, де вам особливо комфортно?
– Мій дім в Ужгороді. Це не про будівлю, а атмосферу, яку тато й мама створювали все життя, про сенси, які вносили в дім, про проведений там час. Про гарні спогади, які там постійно створюються. У родині я отримую стільки любові і підтримки, що швидко розслабляюся і заряджаюся. Мій дім – це місце сили, куди я завжди повертаюся.
– Владо, подивився етапи вашої кар’єри і помітив цікаву деталь. 2016 рік – бронзова медаль на чемпіонаті Європи, 2019-й – срібна, 2022-й – золота, 2025-й – золота на Євро і чемпіонаті світу. Тобто пікові здобутки у вас припадають на завершення трирічного циклу. А 2028-го – Олімпіада в Лос-Анджелесі.
– Так вийшло. У мене цілі – перемоги на чемпіонатах Європи, світу, Олімпіаді. Я про них не забуваю.
– На різних етапах у вас були різні наставники. Спочатку Дмитро Петрус, потім Леонід Андреюк, згодом Дмитро Рейзлін. Чого кожен з них вас навчив?
– Це окремі періоди мого життя, і кожен з них дав багато цінного. З Дмитром Петрусом ми, так вийшло, не довго працювали. Свій шлях у фехтуванні я почала в тренера Дмитра Нікітіна, на жаль, вже покійного. Потім склалася ситуація, що він завершив кар’єру, і я перейшла до Петруса. А згодом переїхала до Києва.
У столиці, в республіканському спортінтернаті, великий внесок у мій розвиток зробив Леонід Андреюк. Я там провела багато років, спочатку школа, перші два курси університету. Пройшла загартування, його внесок просто безцінний і важливий для мене.
Дмитро Рейзлін – це вже така мудрість і досвід. Людина всебічно розвинута і постійно наголошує, що фехтувальники і кожна людина також мають всебічно розвиватися. І такий підхід насправді виокремлює найкращих спортсменів від усіх інших. Він не просто тренер, а й друг, батько, ментальний наставник.
"Два дні на роздуми – і в Київ"
– Ви, до речі, в конкурсах краси участі не брали?
– Дякую, запитанням ви зробили мені такий приємний комплімент. Є цікава історія. Ще в Ужгороді, коли мені було 13, мене запросили на конкурс краси. Йшла підготовка до нього, зробили фотосесію, танці ставили. І в цей момент дзвонить мені Леонід Андреюк. Каже: "У тебе є два дні на роздуми, щоб ухвалити рішення – їдеш ти в Київ чи ні". "Та в мене тут конкурс краси, дайте ще два дні, я візьму участь і приїду", – відповідаю. Він категорично: "Ні, у тебе є минуле життя, але якщо хочеш фехтувати, чекаю тебе в спортінтернаті".
Довелося кидати минуле життя, хоча майже взяла участь у конкурсі краси і не змогла пірнути в це життя.
– У вас є якесь хобі, може в’язання?
– Я занадто активна людина, щоб в’язати. Хобі, звичайно, є. Наразі працюю над двома проєктами і дуже сподіваюся, що незабаром світ їх побачить. Не можу розповісти про них. У народі, знаєте, є такий забобон, що не можна планами ділитися наперед. Але, сподіваюся, незабаром ви про них дізнаєтеся.
Також у мене не без творчості. У якийсь момент займалася 3D-візуалізацією. Зараз захопилася танцями. Ще граю на фортепіано. Так я проявляю свою частину творчої особистості.
– Це ви зараз почали на фортепіано грати?
– Насправді я трохи займалася ще до фехтування. Але була дуже активною людиною, і не могла довго всидіти на уроках. Вітер у голові, прибігала щось поклацати. За рік чи півтора нічому не навчилася. Тепер, коли вирішила знову спробувати, не могла згадати ні нот, ні як грати. Втім, зараз це вже усвідомлений вибір і дуже терапевтичний.
– Може, ви ще й на кухні щось приготувати встигаєте?
– Обожнюю відвідувати базари, купувати продукти й готувати вдома. Такі вечері для друзів, коли розділяємо якісь моменти разом, дуже цінні. Люблю це робити. Хоча, звичайно, коли в тебе три-чотири дні на все про все, то, щоб усе встигнути, харчуємося часто в ресторанах. А коли на відпочинку, то вибираю такі заклади, де можна познайомитися з національною кухнею.
Більше ексклюзиву від Геннадія Чеховського