"Оля в паніці прийшла до тями": легендарний тренер – про "боксерський" успіх Харлан та її перспективи на Олімпіаду-2028
Валерій Штурбабін спеціально для Спорт 24 проаналізував виступ 5-разової олімпійської медалістки і спрогнозував, чи виграє Ольга Харлан десять нагород.
Ольга Харлан подарувала неймовірні емоції на Олімпіаді. Під шаленим тиском трибун вона поступилася господарці в півфіналі особистих змагань Ігор-2024, а у поєдинку за третє місце з кореянкою Чой Себін повернула сутичку догори дригом, коли безнадійно втрачала шанси на бронзову медаль. Ольга, програючи 5:11, змогла завдати суперниці сім уколів поспіль, а за рахунку 14:14 впіймала кореянку, яка атакакувала, різким випадом. Перемога!
"Харлан виграє бронзу, а ця росіянка сидить вдома": камбеку, як у кіно, аплодують усі – навіть мовний омбудсмен і екс-жона ШовковськогоБезнадійні двобої Харлан виграє не вперше. У чому феномен спортсменки, чи зможе збірна шаблісток поборотися за медаль у командних змаганнях, що може спонукати Харлан змінити рішення завершити кар’єру після Ігор у Парижі і які перспективи українського фехтування – відповіді на ці запитання Спорт 24 шукав у розмові з легендарним наставником "золотої" команди шаблісток на Олімпіаді в Пекіні, заслуженим тренером України Валерієм Штурбабіним.
– Валерію Вікторовичу, після учорашніх поєдинків Ольги Харлан мало хто зміг одразу заснути. Фехтувальниця, з якою ви працювали не один рік, здійснила неймовірний камбек у сутичці за третє місце. Але в півфіналі зробити цього їй не вдалося. У чому, на ваш погляд, причина?
– Сара Бальцер – одна з лідерів світового фехтування, вона виділяється серед усіх. Якщо раніше була Оля, Маріель Загуніс, ще кілька людей, які реально виділялися на доріжці, то сьогодні вона зайняла їхні позиції. Загуніс пішла, наших ворогів немає на змаганнях, і вона зайняла вакантні позиції. Після бою з француженкою Оля, гадаю, вже "спеклася".
– Це вже нове покоління шаблісток підійшло?
– Так. Час спливає, все поступово змінюється. На заміну "бабусям" приходять молоді, працюють наполегливо, витискають. Є ще один момент. У французів якась підготовка цікава. Вони "валяться" практично з початку сезону, а ближче до Олімпіади починають "набирати". Як це у них виходить – загадка. Після Ігор у Парижі вони знову почнуть "валитися".
– У поєдинку за третє місце була схожа ситуація. Харлан відчутно "горіла", але змогла переламати хід сутички й перемогти.
– Олі треба віддати належне – у неї є характер, і на цьому вона виживає. Вона навіть коли малою була, могла в кінці поєдинку додати. Деякі спортсмени на це не здатні, а вона ніколи не опускає руки.
Коли рахунок став 5:11, кореянка перестала рухатися, а Оля, навпаки, один, два, три удари – це її надихнуло, вона в паніці прийшла до тями. Це як у боксі. Суперниця отримала нокдаун, і її почали добивати, вона рухатися не могла. А останній удар у Олі, звичайно, коронний. Коли її захотіли обійти, вона вирішила перемогти випадом на випередження. Неочікувано для неї вийшло, але молодець, що рішення таке прийняла.
– Коли Ольга виходила на поєдинок, здалося, що вона, судячи з виразу обличчя, була відсутня на ньому. Це вона ще не відійшла від півфіналу?
– Не думаю, що вона не відійшла від півфіналу. На Олімпіаді дуже важко. Тут треба вміти вирізати час, виводити зі стану попереднього поєдинку. Це дуже важко. Я не знаю, що відбувалося в Парижі. Зрозуміло, що вона переживала. Вона налаштовувалася на золоту медаль, а тут раз… Ще й з таким великим рахунком поступитися за вихід у двійку, і тут знову налаштовуватися – дуже непросте завдання. Що у неї на душі відбувалося, тільки Богу відомо.
– А що такого незвичайного є в неї у характері, щоб так боротися до останнього?
– Вона з дитинства була маленьким вовченям, гризлася до останнього. Оля й команду збирала докупи по уламках. Останній етап, останній крок… Це з дитинства, від народження. Виховати це дуже важко. Або є така риса, або немає. Навіть коли юних спортсменів набираєш, то видно, хто борець, а хто не буде боротися до останнього.
Скажу більше, є спортсмени, які за технічними й за тактичними даними сильніші, але вони ніколи в житті не досягають високих результатів. А ще позаду має бути людина, яка б дала копняка, щоб фехтувальник боровся за високі місця.
– Схожа ситуація у вас була в Пекіні, коли Харлан, по суті, витягнула "золотий" поєдинок.
– Так, там були проблеми. Але витягнула сутичку команда. Харлан важко фехтувати, коли перед нею хтось програє. Вона була залежною від цього. А перед нею фехтувала Олена Хомрова, яка прокинулася у вирішальний момент, адже перші фінальні двобої вони провалили. А останні сутички й вирішальний удар – то була казка.
Вона й у Пекіні зробила удар, який я дівчатам даю – рипост під руку (удар після виконання захисту). Від нього важко захиститися. Головне – несподіваність. Вона приносить плоди в такі моменти.
– Ольга казала, що ця Олімпіада для неї буде останньою. Може передумати?
– Давайте зачекаємо. Вона втомилася. А після Ігор, сподіваюсь, відпочине рік, скучить за шаблею і, можливо, повернеться. Щоб виграти десять олімпійських медалей (зараз їх у неї п'ять – 1 золота, 1 срібна і 3 бронзових).
– Для фехтування 33 роки – це не край кар’єри?
– Ні, звичайно. Луїджі Тарантіно в 42 завершив, Альдо Монтано – в 40, є приклади, коли в 44 фехтували на високому рівні.
– Як взагалі оціните виступ наших фехтувальниць на Олімпіаді?
– Олена Карвацька виглядала дуже добре в першій сутичці, фехтувала краще, думаю, за Олю Харлан. Поступилася Місаці Емурі – дворазовій чемпіонці світу, першому номеру FIE – 14:15. Давно її такою не бачив. Дай Боже, щоб у команді з таким настроєм билася. Аліна Камащук виглядала якоюсь важкою. Дивлюсь на її інтерв’ю – згаслий погляд, може перевтомилася, може ще щось. Попереду є ще п’ять днів до командних змагань – загоять рани і, гадаю, вийдуть з бойовим настоєм.
– Там буде жеребкування чи суперниці вже відомі?
– З француженками до фіналу ми не зустрінемося. Починаємо проти італійок, а потім з переможцем пари Угорщина – Корея.
– Це покоління йде. Гідна зміна для нього в Україні є?
– Болюче питання. Так вийшло, що три шаблісти з чотирьох у збірній – це ті, з якими ще я працював. Мене десять років тут не було, працював у Туреччині. Зараз повернувся, два роки треную в Україні. Є 14-річна дівчина, яка за команду 23-річних фехтувала на чемпіонатах Європи й світу. Є й хлопці. Вожуся з ними.
– Здається, не все так і погано.
– Думаю, що гірше, ніж ви собі уявляєте. Якщо дивитися на перспективу, то змінювати треба багато чого. У першу чергу по тренерах. У нас їх не так і багато. Був Гарнік Джавадович у збірній – його прибрали. Види розділені. Окремо – наставник у чоловічій шаблі, окремо – в жіночій. А їх, на мій погляд, треба об’єднувати, причому разом зі шпагою. Далі: головний тренер збірної не набирає собі команду, він – окремо. Є багато нюансів. Ми беремо гірше з демократії.
– Знаю, що й діти не горять бажанням іти у фехтувальні секції.
– Справа не тільки в цьому. Як приклад. На зборах бачив перспективного хлопця. Він живе вже за кордоном. А за Україну фехтувати не може. Бо не приїжджає на вітчизняні змагання, не набирає рейтингові очки. Ще одне: їздив на збори в Грецію, хотів взяти з собою Дмитра Колобаєва. А його немає в списках, йому вже 18 років і його не випускають з країни. На Олімпіаді у нас дві жіночі команди і жодної чоловічої. Тому треба шукати вирішення проблеми.
Є ще Дарій Лукашенко, син нашого уславленого шабліста Володимира. Він тренується за кордоном. Його також немає в збірній – не набрав очок. А він фехтує краще за всіх, хто у нас є. За кого йому виступати, за нас чи США? Чи призерка чемпіонату Європи Олександра Бондар – вона там, хлопець – тут. Призер чемпіонату Європи Юрій Цап в армії, а до коханої на побачення на Закарпаття поїхати не може. А це все відбивається на психіці. І обрізається наступність поколінь. Ці питання треба якось вирішувати.
Раніше у нас при ЖЕКах були спортивні інструктори, а зараз навіть ЖЕКів немає. А в Туреччині, наприклад, є спортивна система. Там проводять конкурси, в яких беруть участь тренери й спортсмени, які були в збірних. Дають їм зали, обладнання. Плюс приватні клуби. Як наслідок – два шпажисти потрапили на Олімпіаду, хоча турків на Іграх раніше й близько не було видно. Я там за роки роботи жодного папірця не заповнив, а тут і дітей немає, і папірців купа.
Більше текстів Геннадія Чеховського