"Краще помру, аніж зніму хрест": правила життя Олександра Усика

Я не боюся їхати в Сімферополь, і переїжджати в інше місто не збираюся. Тут мій дім, тут народилися мої діти. Я українець, а Крим – це Україна.

У мене були пропозиції від п'яти країн, Росія – серед них. Але я навіть не думав про те, щоб відмовитися від українського паспорта.

Вважаю себе патріотом своєї країни і щиро бажаю, щоб Україна процвітала.

Для мене немає різниці, хто переді мною на ринзі – росіянин, українець, німець чи американець. Це бокс, а не політика.

Я не суперзірка. Зірки на небі. Я звичайний хлопець, якому, можливо, щось трохи краще вдається.

Я православний християнин. Краще помру, аніж зніму хрест.

У колі друзів або близьких ми не розмовляємо про політику. Я спортсмен, а не політик. Не хочу говорити на ці теми, бо до кінця не знаю правди.

У нас новий президент – чудово. Мені цікаво подивитися на тих перевертнів, які будуть перевтілюватися в інші образи. Насправді їх потрібно пробачити. Пробачити і посадити.

У мене дуже багато знайомих та друзів у Росії, я продовжую з ними спілкуватися. Вони не винні, що наші царьки, які нагорі, чогось не поділили.

Президенти між собою щодня спілкуються, а ми один одного обзиваємо.

Людям не подобається, що я не відповідаю їхнім очікуванням. Не сподівайтеся на людей, треба сподіватися на Бога.

Я поїхав до Москви, щоби стати абсолютним чемпіоном світу. Совість у мене чиста. Я виграв під синьо-жовтим прапором.

У Криму за мене вболівають, по всій Росії у мене дуже багато шанувальників.

У принципі, я не поділяю наші народи, бо ми – слов'яни. Давайте так і будемо говорити – слов'яни. Жодних перешкод немає, перешкоди є тільки у когось в голові.

Танцювати гопак мені підказувало серце. Тим паче спочатку я справді танцював елементи гопака, а далі – це був вже просто емоційний сплеск.

Коли ми стоятимемо на судному дні, то Всевишній не буде питати, в який патріархат ми ходили. Він буде питати, скільки ти добрих справ зробив, чи любив свого ближнього, чи сварив його, заздрив йому.

Діти повинні вчитися у тій країні, де їхні батьки пишуть закони.

Чий Крим? Божий. Це по-справжньому.

Вперше я потрапив до зали у 15 років. Я йшов туди, щоб когось віддубасити, щоб бути сильним і побити свого кривдника.

Я ставлюся до жіночого боксу без ентузіазму. Для мене жіноча стать – це квіти, які треба поливати. Вони повинні тішити око, пахнути.