"Магучіх до Олімпіади не згорить": видатна стрибунка Стьопіна – про світовий рекорд і бронзовий фінал Афін-2004
Геннадій Чеховський поспілкувався з легендою легкої атлетики України.
Феноменальний рекорд Ярослави Магучіх, поставлений на етапі Діамантової ліги в Парижі, привів до екстазу всіх любителів легкої атлетики. Стрибок у висоту на 2 метри 10 сантиметрів – історичний результат, який досі нікому з жінок не підкорявся.
За оцінкою неймовірного результату української стрибунки Спорт 24 звернувся до видатної нашої спортсменки, учасниці чотирьох Олімпіад і бронзової призерки Афін-2004 Віти Стьопіної.
– Віто Іванівно, як спортсмен, а тепер як тренер, ви могли передбачити, що Ярослава поб’є "бородатий" рекорд Стефки Костадінової?
– Так. Виходячи з результатів, які Ярослава показувала, потенціал у неї дуже високий. Вона планомірно йшла до своєї цілі. Подивіться на її результати. Їй не бракувало стабільності, вона психологічно стійка. Все логічно.
– До старту Олімпіади ще три тижні, а стрибуни у висоту взагалі розпочнуть кваліфікацію на початку серпня. На ваш погляд, чи можливо утримати себе на піку форми стільки часу?
– Вони ж не просто так поїхали на Діамантову лігу. Є план підготовки до Олімпійських ігор, і ці змагання входили у підготовчий графік. Учора після рекордного стрибка Ярослави розмовляли на цю тему з Ірою Михальченко (стрибунка у висоту, володарка Кубка Європи в Анесі 2002 року – Спорт 24). Дійшли спільної думки про те, що світові рекорди частіше і встановлюються на подібних до Діамантової ліги змаганнях. Стрибун у секторі спокійний, врівноважений, на нього не тисне відповідальність за результат. Ярослава впіймала кураж. Подолала висоту 2 метри 7 сантиметрів. Мабуть, відчувала, що це її день.
На Олімпіаді все набагато складніше. Там спочатку треба пройти кваліфікацію, яка забирає чимало нервів. Плюс це – додаткове навантаження. І через день – фінал. Увесь цей час ти хочеш не хочеш, а будеш жити стрибками. На одноденних змаганнях усе набагато простіше.
– Складно виступати на Олімпіаді?
– Так, звичайно. Це накладає певну відповідальність. Цей старт відбувається раз на чотири роки, більшість спортсменів до нього йдуть усе життя. І далеко не всі цю мрію можуть втілити. Йде доволі серйозне моральне навантаження. Хтось зі спортсменів колись сказав: "Ти можеш стати чемпіоном світу, але потім у тебе біля прізвища з часом з’явиться приставка "екс". А олімпійським чемпіоном ти залишишся на все життя". Ця медаль дещо іншого, більш вагомого забарвлення.
– Свого часу ви з особистим рекордом виграли бронзову медаль Олімпіади в Афінах. Розкажіть, як взагалі б’ються рекорди: погода має сприяти, публіка, перед якою виступаєш, фортуна чи, може, зірки на небі мають зійтися?
– Тут усе працює разом. Бо усі змагання різні, одне на одне не схоже, рівень готовності десь кращий, десь найкращий. Можеш бути фізично добре підготовленим, але підведе налаштування. Чи навпаки, думками можеш стрибнути на рекорд, а тіло в цей день не слухається як треба. Коли все збігається, то йдуть високі результати.
Пам’ятаю свій фінал 2004 року в Афінах. Морально була готова, бо з хорошим результатом пройшла кваліфікацію, всі спроби на висотах використала з першого разу. А у фізичному плані стався певний збій. Потім організм якось сам перелаштувався. Не відчувала трибуни, не знала навіть, як стрибають суперниці. В ідеалі якось так трапляється. Потім по відео переглядали свої стрибки. 196 см – з третьої спроби, 199 см – з третьої, а 202 см – з першої.
– Коли спортсмен виходить у сектор для стрибків – він відчуває підтримку вболівальників, чи взагалі нічого не чує, а бачить тільки планку, до якої треба правильно підбігти й перелетіти її?
– Гадаю, тут залежить від характеру спортсмена. Хтось чує галас трибун і в нього піднімається адреналін. Комусь це не потрібно. Під час тієї "бронзової" спроби я була повністю сконцентрована на стрибку. Десь, звичайно, розуміла, мабуть, що люди тебе підтримують, хочуть, щоб у тебе все вийшло. Але на Олімпіаді я це не помічала.
– У нас багато майстрів високого класу. Інга Бабакова, ви, потім заявили про себе Ярослава Магучіх, Ірина Геращенко, Юлія Левченко, Катерина Табашник. У чому секрет української школи стрибків у висоту?
– Немає ніякого секрету. Це якби був один тренер, який готував усіх спортсменів, то можна було б говорити про якийсь феномен. А у нас дівчата й хлопці представляють різні регіони, з ними працюють різні наставники. Тут, на мій погляд, спортсмени знаходять свого тренера, з яким їм комфортно і з яким вони прогресують. Та ж Магучіх. Вона в тандемі з Тетяною Степановою від юнацького віку. Усі перемоги до них прийшли, коли вони були разом. Так і інші. Довіра між спортсменом і тренером – це головне. Від цього залежить успіх.
Загалом тренери у нас дуже кваліфіковані. Прикро, що їх стає все менше, але ті, що продовжують працювати, разом зі спортсменами дають високі результати.
– Вже й нові тренери з’являються. Ви, наприклад.
– Намагаюся вчитися, переймати досвід. Методики підготовки змінюються, тож треба тримати руку на пульсі, відповідати вимогам часу: використовувати свій досвід, брати найкраще від своїх чудових наставників і вивчати передові вимоги до підготовки спортсменів. Бо і спорт не стоїть на місці.
– Рекорд Ярослави Магучіх тому підтвердження.
– Все удосконалюється. Ритм змагань став іншим. Раніше, наприклад, готувалися окремо до чемпіонатів світу чи Європи, Олімпійських ігор. А зараз іде підготовка на весь сезон. І тут важливо так розподілити навантаження, щоб бути у високому тонусі на всіх змаганнях, у яких береш участь.
Більше текстів Геннадія Чеховського