"У момент загрози авіаудару в дружини зламався автомобіль": герой Ріо-2016 – про 1000 годин тренувань і бажання воювати
Інтерв'ю Спорт 24 з Богданом Бондаренком, українським легкоатлетом, бронзовим призером Олімпійських ігор-2016.
Стрибун у висоту Богдан Бондаренко давно довів, що є спортсменом топ-рівня. У свої 32 він все ще високо тримає планку і не збирається зупинятися. Щоправда його, як і усіх українців, суттєво підкосила війна. Богдан болісно сприймає бомбардування рідного Харкова та загалом російське вторгнення в Україну. Попри це, Бондаренко готується до нових стартів і має можливість поїхати на Олімпіаду у 2024-му. Каже, таким чином допомагає своїй Батьківщині.
Розмови з донькою про війну, бронза Ріо-2016 та найкраще місце у світі – в інтерв’ю Богдана Бондаренка для Спорт 24.
"Складно відповісти на прості запитання моєї доньки"
– Богдане, війна в Україні триває понад п’ять місяців. Як за цей час змінилося ваше життя?
– Воно змінилося дуже сильно. Протягом перших трьох місяців я прокидався зранку з думкою, що все це – сон. А потім приходило усвідомлення того, що це ніякий не сон і все відбувається насправді. Зараз вже більше звикся з цим, якщо так взагалі можна казати. Страшенно боляче дивитися на те, як руйнуються міста і як українці втрачають життя. Важко це сприймати і вірити у реальність.
– Ваш рідний Харків росіяни шалено бомблять майже щодня.
– Харків – це мій особистий біль. Усе моє життя було побудоване у цьому місті. Я намагався переїхати до Києва чи деінде, та все дороге мені залишалося у Харкові. Ніби недавно тренувався на цьому стадіоні, а тепер його руйнують. Відвідував цей навчальний заклад, а тепер туди прилітає бомба. Коли розмовляю з друзями із Харкова, то навіть по телефону чую звуки прильотів.
– Які саме дорогі вам об’єкти постраждали?
– За метрів 400 від мого дому розташований політехнічний інститут, який зараз зруйнований разом із манежем. Там я часто взимку тренувався. А на відстані кілометра розташований манеж та стадіон "Динамо", куди теж влучила бомба. Доріжки, по яких я бігав, зруйновано… Це місце, де я готувався до усіх визначних стартів у своєму житті. Там я працював до змагань і приїжджав після змагань. А ще цей стадіон розміщений у парку Горького, де я гуляв зі своєю донькою майже щодня. Ми каталися на атракціонах, гарно проводили час… Тепер там ні душі і суцільна розруха. Коли дивишся на відео бомбардувань, то відчуваєш важкість на душі.
– На жаль, російські обстріли руйнують все нові та нові культові споруди Харкова і забирають життя у містян.
– Це справжня трагедія. Мені навіть складно пояснити своїй доньці і відповісти на її прості запитання: "Коли ми поїдемо до нашого дому?" або "Коли ми підемо гратися у парк?" І ти маєш дати їй зрозуміти, що сьогодні це неможливо. Завтра, мабуть, теж.
"Моя сім'я покидає Харків під бомбами, а росіян хвилює недопуск до змагання"
– Де ви зустріли 24 лютого?
– На зборах в Італії. Ми повинні були повертатися додому 14 лютого. Проте мій батько занедужав і ми змушені були залишатися за кордоном. У підсумку, збір закінчився 24 лютого, а ополудні того дня у нас були квитки на літак зі Львова до Києва. О 5-й ранку мені зателефонував друг і сказав, що в Україні розпочалася війна. А ще через півгодини пришла смс – рейс скасували, нікуди ми не полетимо.
– У важкий час Україна отримує важливу підтримку від світу. Чи відчули ви особливу опіку та увагу від іноземних спортсменів?
– Усі атлети дуже переживали за нас, постійно питали, чим можуть допомогти. Один із таких практичних варіантів ми використали – мені зателефонував італійський тренер Марко Тамбері, який тренує власного сина Джанмарко, олімпійського чемпіона. У перші дні війни Марко запропонував: "Знаю, яка у вас ситуація, приїжджайте до мене". Цим запрошенням скористалися мої друзі з Харкова, які й вирушили в Італію – дівчат з дітьми гостинно прийняв Тамбері. Він був дуже радий, що зміг допомогти. Власне, як і мої знайомі, які зраділи гостинному ставленню.
– Як щодо російських спортсменів – хоч один дзвінок був?
– Жодного спілкування не було. Хтось розуміє ситуацію, а когось хвилюють більше проблеми насущні. Наприклад, російських спортсменів банять і не допускають до змагань. Так от їх цікавить лише це – чому ж ми не їдемо на турнір? Моя сім'я покидає Харків під бомбами, а вас хвилює недопуск до змагання? Неспівставні ситуації.
– У такому дусі був написаний лист Марії Ласіцкене до президента МОК Томаса Баха.
– Дивно це чути і читати. Людина пише, що спортсмени не винні, хоча сама є працівником російської військової структури. З цього треба починати і далі навіть щось складно обговорювати і брати до уваги такі листи.
– Серед суцільного негативу та переживань у вашому житті за ці п’ять місяців були приємні емоції?
– Мене вразила єдність українців. Особливо це було помітно на початку війни. На власному досвіді відчули це. Моя дружина разом із 4-річною донькою залишали Харків. Так сталося, що на блокпосту у них зламався автомобіль. Критична ситуація – вона не може далі їхати. Складності моменту додавало те, що у той час якраз оголосили тривогу, існувала загроза авіаудару. Попри величезний ризик, дружині допомогли випадкові люди, умовно кажучи, знайомі наших знайомих. Вони відтягнули машину, перевірили її справність, полагодили і зробили все, що треба. Дуже приємно було усвідомлювали, що існує така згуртованість.
– Захоплення викликають і дії Збройних Сил України?
– Однозначно. Хочу подякувати захисникам України за те, що моя сім'я зі мною. Я захоплююся та пишаюся сміливістю нашого народу – хоробрістю дівчат, які зі зброєю боронять Батьківщину та волонтерять, хлопців із ЗСУ, нацгвардії, нацполіції та всіх інших формувань, що виганяють ворожу орду з нашої землі! Також дякую теробороні за те, що без сумніву та остраху встали на захист України, дякую волонтерам за їхню працю та жертовність, що рятує тисячі життів. Дякую кожному, хто береже наш сон. Мені важко підібрати належні слова, щоб висловити свою подяку та описати силу духу цих людей.
"Ситуація зобов'язує до вибору: або ти тренуєшся, або йдеш захищати Україну"
– Наприкінці серпня вам виповниться 33 роки, за свою кар’єру у вас чимало нагород. Звідки ви берете мотивацію?
– Цей рік видався дуже важким для мене. Це за умови, що я робив на нього ставку. Зокрема, через те, що ніколи раніше протягом одного року не відбувалися чемпіонат світу та Європи. А цьогоріч таке трапилося через пандемію. Однак різні обставини завадили мені проявити себе… На щастя, усі проблеми ми вже усунули. У наступному році на нас знову очікує чемпіонат світу, а я хочу перемагати і боротися. Сил та бажання вистачає.
– Ще через рік маєте шанс поїхати на свою третю Олімпіаду.
– Така ціль існує, безперечно. Ми чимало втратили у Харкові – це теж одна з мотивацій. У цьому контексті згадую 2009 рік, коли я зазнав травми і мені довелося робити дорогі операції. Згодом я змушений був їх оплачувати, адже вони фактично робилися у борг, і успішні виступи були своєрідною мотивацією. Ще одна нинішня мотивація – допомога Україні тим, що я вмію робити. Підняти прапор, зробити так, щоб у світі почули гімн України… Це буде мій невеличкий внесок у прославлення України. Я поборов травми, вони мене не турбують, я готовий до боротьби.
– Фактично через ці травми ви втратили два роки. Щоб повернутися на свій рівень, довелося докласти титанічних зусиль?
– Складно у психологічному плані через один аспект. Глядач дивиться по телевізору і бачить, що спортсмен виступає погано. А я ж то знаю, скільки вклав у це роботи і старань. Умовно кажучи, до бронзи на Олімпіаді у 2016-му я виконав тисячу годин роботи. І до цього сезону виконав тисячу годин роботи. Такої ж важкої та виснажливої, та це не дало результату. З боку це може виглядати так, ніби я погано тренувався. А я ж тренувався аналогічно.
Зачаклована історія – я багато займаюся, а на початку сезону у травні зазнаю ідентичної травми. І не можу реалізувати всю ту роботу, яку я виконав. Ти працюєш, стараєшся, однак результату це не дає. Ситуація в Україні також зобов'язує до вибору: або ти тренуєшся, або повертаєшся і йдеш захищати Батьківщину.
– У вас такі думки були?
– Звичайно, такі міркування завжди присутні. Щомісячно я віддаю певну частину коштів зі своїх доходів на допомогу армії. Стараюся точково допомагати знайомим, які воюють і яким я дуже вдячний та якими пишаюся. Люди раніше не були пов’язані з військовою справою, проте навчилися і пішли воювати. У самого в голові виникають схожі бажання. Розриваюся між такими думками. В Україні жах відбувається, а ти сидиш тут. Це теж складно. Поки допомагаю дистанційно, але хотілося б більше.
– Ваш виступ на Олімпіаді-2016 є класикою українською спорту. Незважаючи на високу температуру, ви продемонстрували характер і виграли бронзову медаль. Чи був реальним варіант вашої відмови від виходу у сектор?
– Ні, такого, щоб не вийти і не змагатися – такого точно не було. Ти просто не пробачиш собі, якщо не спробуєш. У Ріо я спробував і завоював медаль.
– Ви безліч часу провели за кордоном на зборах та змаганнях, достатньо подорожували. Де плануєте провести своє позаспортивне життя?
– Харків для мене та моєї сім’ї – це найкраще місце у світі. Ми мали там все, що треба: друзів, рідню… Підібрали для доньки садок, знали, у яку школу вона піде. Батьки мешкали за 500 метрів від нас. Життя вибудували… Зараз розумію, що ми жили, як у казці. Хочу неодмінно повернутися у Харків і провести решту життя там.
– У планах також маєте допомогу доньці зі спортивною кар’єрою?
– У більш свідомому віці усіма силами будемо штовхати її у спорт, якщо їй щось подобатиметься. Раніше у Харкові вона ходила на гімнастику, балет та плавання. І це у чотири роки! В подальшому розвиватимемо це бажання, направлятимемо її. Однак обиратиме свій подальший шлях лише сама донька.
Інші інтерв'ю Спорт 24